24 листопада 2004 року. Засідання Центральної виборчої комісії, на якому не мають слова та права на апеляцію «помаранчеві». Голова ЦВК Сергій Ківалов, перекрикуючи гамір у приміщенні, ховаючи очі й заїкаючись, неповторним російсько-українським суржиком повідомляє остаточні результати другого туру виборів Президента: Янукович В. Ф. — 49,46%, або 15 093 691 голос, Ющенко В.А. — 46,61%, або 14 222 289 голосів. Фініш...

Питання Вірменському радіо:
— Чому Янукович відмовляється від теледебатів?
— Камери боїться.

Рік тому народ пiднявся, обурений нахабною фальсифікацією виборів.Чашу терпіння після десяти років кучмізму переповнили його останні місяці. Це був час, коли режим Кучми — Януковича показав свою злочинну суть «у всій красі», бо був упевнений у власній безкарності. «Бандити сидітимуть у тюрмах!» —переконували ми тоді один одного. Казав це й народний Президент зі сцени Майдану.
Сьогоднi бандити не сидять по тюрмах, натомість збираються засісти в парламенті, де будуть гарантовано недоторканними. А багато хто вже зараз користується імунітетом на рівні місцевих рад.
Наскільки ж просунулися правоохоронці в розслідуванні найрезонансніших виборчих злочинів сезону «осінь-2004»?

Ті палкi сімнадцять днів, які потім назвали Помаранчевою революцією, трактують по-різному. Революція чи не революція, продовжується чи вже закінчилася? І ці розбіжності, здається, свідчать про одне: минуло надто мало часу, аби ми могли оцінити минулорічне народне повстання. Однак «УМ» продовжує оціночну дискусію, і до річниці Майдану друкуємо думки експертів-політологів.

Моя революція почалася в ліфті. Вихопивши помаду такого аж єсєнінського, горобиного кольору, я вивела на чистій стіні: «ЮЩЕНКО ТАК!». Помада була, як шабля, — смілива, тільки тупа. Це був дурний, але вчинок. Крик душі, чи радше — вереск душі. А душа моя довго мовчки терпить і зважує, перш ніж крикнути. У ті миттєвості вона думала, що на якомусь поверсі ліфт зі скреготом зупиниться й увійдуть «гвардійці кардинала» — незнайомі мешканці в коричневих шкірянках і насунутих на вуха шапочках і застукають мене, полум'яну Сашу з полум'яною помадою в руці, або якщо встигну запхати тюбик у сумочку, то однак усе зрозуміють, і скажуть, що я псую місто, що мене слід здати в ЖЕК для «розборок», або понуро промовчать, звіряючи колір написаного iз залишками помади на моїх губах. А я потуплюся у ліфтову, майже камерну, обмеженість і скажу, що да, що по-школярськи, що леді так не роблять, і що зрештою — та послухайте, ви!.. Невже ви не розумієте, як сьогодні, 22 жовтня 2004 року, до нас знову прийшов рік 1937-ий! От послухайте, в мою редакцію з восьмої ранку почали надходити дзвінки про обшуки в активістів «Пори» — вони почалися рівно о восьмій у восьми чоловік у Києві і в десятків по всій Україні. У Києві вони всі були санкціоновані одним судом — Шевченківським. І це вам не дивно, вам, мужчина в шапочці?! І мами тих пацанів, генетична пам'ять яких зродилася з генетичної пам'яті їхніх мам, закрившись у спальні, рвали записні книжки синів, портрети Че Гевари і навіть папірці з текстом «Ще не вмерла Україна», щоб знищити «вєщдоки»!

Культовий «байкар» України Лесь Подерв'янський віднедавна любить розповідати журналістам під чарку рекламованої ним горілки «гостро-хрінової», чим він займався під час Помаранчевої революції: «Ми з друзями створили мобільний загін із 30 чоловік. Він складався, в основному, з колишніх офіцерів підрозділу «Альфа». Підпорядковувалися ми безпосередньо штабу революції, і нас планували кидати на особливо небезпечні ділянки. Але жодного разу так і не кинули. Хоча народ підібрався бойовий і, маю підозру, озброєний. Здавалося навіть — ці хлопці хочуть, щоб на Майдан пішли танки. З якою замріяністю в очах вони казали мені: «Ти не знаєш, як танки красиво горять...»
Це зізнання — одне з багатьох зізнань «по секрету», що стосуються можливості застосування зброї не лише злочинним режимом Кучми—Медведчука—Януковича, а й «помаранчевими» революціонерами. Спокуса піти на штурм і відповісти на удар ще сильнішим ударом була великою, і дуже добре, що наша демократична, ввічлива, весела революція обійшлася без крові.
Були дні, коли до кровопролиття залишалося кілька кроків. Уже всі знають про «готовність номер один» внутрішніх військ Білоконя—Попкова, які от-от мали вирушити з Василькова, Петрівців, Борисполя на Київ і «задавити» Майдан. Однак донині майже ніхто не знає про те, що у вирішальні дні Помаранчеву революцію готувалася підтримати ще потужніша збройна сила — танки Північного оперативного командування. Вони вже прогрівали мотори й чекали останньої відмашки народного Президента. Саме про цю білу сторінку Помаранчевої революції розповідає сьогодні «Україна молода».