(Василя ГРИБА.)
Гетьманську столицю Батурин військо Петра І зруйнувало вщент. Церкви й будинки городян пограбували і спалили; славетну книгозбірню Мазепи, його багатющі колекції старожитностей та зброї — вивезли до столиці Петра. Мешканців міста — понад 15 тисяч — убили і, поприв'язувавши до плотів, укинули в річку Сейм. Туди ж спустили плоти з хрестами, на яких розіп'яли козацьку старшину. Російський цар помстився «зрадникові» кров'ю одновірців-православних і, в більшості, не причетних до військової справи: жінок і дітей. Багато хто ховався по льохах і по церквах, однак, як вказується у Лизогубівському літописі, «выходящих от покрытія войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали». Як записано в Чернігівському літописі, коли 8 листопада Мазепа побачив руїни і згарища Батурина, там ще «крові людської... було повно калюжами».
Криваву ріку, по якій пливуть трупи з Батурина, ми бачимо у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. Надто боляче дивитися на зарубаних матір з двома синами на плоті, що стиха пливе повз райські краєвиди України. Можливо, перед смертю жінка просила:
«Ой ви, чумаченьки, ви ріднії брати,
Верніть мої чаєнята, бо я їхня мати».
«Ой не вернем, чайко, не вернем нікого.
Бо забереш чаєнята, полетиш у поле».
«Не буду летіти, буду тут сидіти.
Буду ваші воли пасти, буду завертати».
«А вже ж воли наші на зеленій паші,
А вже твої чаєнята покипіли в каші»...
Чаєнята в українських чайок народжуються щорік нові. І якщо відверто, їм давно вже набридло під сопіння вічно голодних «чумаків» кипіти в каші. Та сказати про це вголос — незручно, лячно і якось «невиховано». Можна зрозуміти, чому. Шведський учасник походу 1708—1709 років полковник граф Ілленштієрна писав про наслідки Батуринської трагедії: «Мордування, яке тут було вчинене, навело такий жах на цілу країну, що не тільки більша частина України, у тому числі й ті, що з прихильности до шведів рішилися були на повстання, залишилися по своїх домах, але й переважаюча кількість війська, що прийшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога». Упродовж наступних місяців і років в Україні відбувалися численні слідства й жорстокі кари над усіма, хто був причетний або запідозрений у причетності до справи Мазепи.
9 листопада 1708 року в Глухові влаштували «шоу»: покарали «персону» Мазепи, що був «от всех чинов отставлен и изменником и шельмой декларован, явственно всему народу объявлен. Герб ево от ката изодран и изтоптан, ево сабля от того ж ката переломлена и по персоне теми обломки ударена, и напоследи помянутая ево персона на виселицу повешена». 12 листопада в московському Успенському соборі (де коронували царів) українець і давній приятель гетьмана митрополит Стефан Яворський за наказом Петра здійснив церковний обряд прокляття. Того ж дня у Глухові, в Троїцькій соборній церкві, у присутності царя й членів московського уряду, гетьмана Скоропадського й старшини вище українське духовенство «предало Мазепу вечному проклятію». Тоді ж царський маніфест оголосив Мазепу «богоотступным изменником», а вищі українські ієрархи «донесли» зміст маніфесту до пастви.
Пропаганда продовжується й досі. У книжці історика Юлії Федоренко «Від Риму до Берестечка: Історії про героїв та їхнi вчинки», виданій у Києві 2001 року, читаємо: «Наприкінці XVII століття Російська держава гостро потребувала можливостей вільної торгівлі. Для цього треба було здобути вихід до Балтійського моря і відібрати прибалтійські землі в Швеції. На той час російським царем був Петро І. Він зрозумів, що перемогти Швецію можна лише маючи добру армію та підтримку союзників. Росія уклала на тридцять років мирний договір з Туреччиною й союз із Польщею і Данією. 19 серпня 1700 року Петро І оголосив війну Швеції, яка ввійшла в історію під назвою Північна і тривала двадцять один рік». Щиро і правдиво. Шкода, що на шляху «всесвітніх» планів імператора постала «Малоросія». Кінець же розповіді для українських дітлахів звучить дещо цинічно: «Коли будете в Полтаві, обов'язково подивіться на поле знаменитої битви й пам'ятники, що там височать, відвідайте музей, присвячений цим подіям, і пригадайте слова, з якими звернувся до своїх солдатів Петро І: «Хоробрі справи ваші ніколи не будуть забуті нащадками».
Дивна закономірність — росiяни чомусь не дозволяли поховати загиблих під Крутами студентів; забороняли віддавати землі убитих учасників селянських повстань 1920—30 років, вояків УПА. Не дали поховати загиблих і в Батурині. Як переповiдає «Iсторiя Русiв»: «Тіла забитих християн і немовлят кинуто на вулицях та поза містом і «не бі погребаяй їх!» Меншиков поспішив з відступом і полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченними коштовностями та скарбами міськими і національними,... одійшов від міста і, переходячи околиці міські, палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла людські на пустелю».
Подібне ставлення було і до могил. Кладовища, поховання гетьманів і полководців руйнували, а за радянських часів ще й перетворювали на «парки культури і відпочинку». У фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» бачимо болючий момент руйнування енкаведистами могили Мазепи, і постріл вірного сталінця у спину колезі: «Ты слишком много знаешь!» А сцена допиту козака Лелеки у Лебедині (де на той час містилася слідча канцелярія і штаб Петра), ніби стрілою з лука «князя тьми», прошиває товщу часу від перших північних винаходів на катівській ниві до вдосконаленої методики НКВС. Автор «Історії Русів» писав про Лебединські катівні: «Ці екзекуції були, звичайно, Меншикового ремесла: колесувати, четвертувати і на паль вбивати... Вини шукали в признаннях, і певним засобом до цього вважалося тоді загально хвалене «таїнство» — тортури... І проводили їх з усією акуратністю, по засадах соборного уложенія, тобто ступенево і за порядком: батогами, кнутом і шиною, тобто розпаленим залізом, водячи його потихеньки і помаленьки по людських тілах, що від того кипіли, шкварились і надувались. Хто пройшов одну пробу, йшов на другу... Згинуло таким чином людей, що не могли видержати цих тортурних проб, приблизно дев'ятсот. Число це, може, й перебільшене, але, судячи по кладовищу, відлученому від християнського і відомого під назвою «Гетьманців», треба гадати, що закопано їх тут навіть дуже багато».
Після захоплення Запорозької січі солдати Петра «товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося — не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали і вішали», — наведено в «Iсторiї Русiв» слова очевидця кошового Стефаненка.
Природно, що росіяни все ще обожнюють свого «мідного вершника», який прорубав їм вікно в Європу і змусив підкорені народи тягати «візки з цеглою» на будівельному майданчику «великої Росії». Але неприродно, коли українці своїх предків уявляють не Сагайдачними, Мазепами, Орликами, а бороданями, яких доводить до «європейської кондиції» Петро. Вiдомо, що значна частина громадян України ототожнює себе з «росiйським народом». Можливо, такими ж переконаннями керувався сотник Іван Ніс. Вiн показав солдатам Меншикова таємний підземний вхід до Батуринського укріплення. А згодом отримав за це від царя «жалувану грамоту на чин полковничий». Однак через дивну взаємозалежність за помилки таких своїх одноплемiнникiв рабством розплачується весь народ. А іноді й люд, перебуваючи в полоні забобонів, підтримує тих, хто чужий їхньому серцю, але має знайомі зовнішні ознаки. «Бездну зол» витерпіли українці від «одновірців», але звинувачували не їх, а шведів, які не хрестилися, а в постові середи і п'ятниці споживали молоко і м'ясо (які, до речі, купували за гроші), а тому були сприйняті за «бусурманів». Тоді як «брати православні» чинили по селах відвертий розбій, прикриваючись гаслами: «Я слуга царскій! Я служу Богу і Государю за весь мір христіанскій! Кури і гуси, молодиці і дєвкі нам прінадлежат по праву воіна і по приказу єго благородія!»
Мабуть, ніхто не скаже, від чого залежить відчуття людиною власної гідності. У «Шведській Історії» Вольтер переповідає факт образи честі Мазепи з боку Петра. Цар запропонував перебудувати «для зручності» податкову і громадсько-політичну систему Малої Русі на зразок Московської, і коли гетьман ухилився від позитивної відповіді, вилаяв його, схопив за вуса й пострахав, що позбавить його гетьманства. Цей випадок описується у кількох джерелах. А Мазепа (який закликав: «Не повинні ми воювати ні зі шведами, ні з поляками, ні з великоросіянами, а повинні, зібравшися з силами воїнськими нашими, захищати власну вітчизну свою») опісля розповів перед своїм військом: «Початок спільних хвороб, як переповiдає «Iсторiя Русiв», наших я відчув на собі. Вам відомо, що за відречення моє в замислах його, разючих для нашої вітчизни, вибитий я по щоках, як нестерпна блудниця. І хто ж тут не визнає, що тиран, облаявши так безсоромно особу, яка представляє націю, має, звичайно, членів її за худобу несвідому і своє лайно?»
В «Історії Русів» приниження честі народу змальовується в образі гіркої чаші, а здобування свободи — як очищення від скверни. Як пише автор цієї книги, названої в Росiї «Кораном українського сепаратистського руху», навіть природа сповіщала про поневолення народу. 1710 року вибухнула епідемія морової виразки через те, що російські війська не дотримувалися християнського звичаю ховати загиблих. Посилив біду напад сарани. «Сама собою виникає асоціація до протистояння асиміляторській політиці: коли б підтримали Мазепу, то могли б протистояти нападу московської експансії, а оскільки зреклися самих себе, «уподібнились до байдужих тварин» «отъ всіх презираемих», то й зазнали такого спустошення, як після нападу сарани», — пише у своєму дослідженні «Історія русів» як метатекст» донецький науковець Олена Бердник. Згодом частина козацького війська не раз доводила вірність царям, винищуючи свій же народ. На таких помилках базувалася московська імперія.
Фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» — ніби унаочнення «Історії русів». Одним киянам він подобається, іншим — ні. Більшості не подобається. Хоча судити за цим, кількісним, показником про вартість фільму — все одно, що оцінювати українську мову за кількістю киян, котрим вона подобається настільки, що повсякчас розмовляють тільки нею.
«Історія Русів» — твір невідомого автора, названий згодом «Катехізисом» українства, поряд з козацькими літописами відігравав велику роль у пробудженні національної свідомості серед українського освіченого громадянства. Наприкінці XVIII і на початку XIX століття «Історія Русів» поширювалася в сотнях рукописних примірників по всій Україні й мала значний вплив на пізніших істориків і письменників, зокрема на Бантиш-Каменського, Маркевича, поетів Гребінку, Шевченка, Руданського, Рилєєва, Гоголя. Автор «Історії Русів» послiдовно проводить думку про самостійність українського народу, його самобутність, окремішність. Підкреслює в історії України ті моменти, в яких народ боровся за свободу. Довгий час авторство «Історії Русів» приписували архієпископові Григорієві Кониському або ж поміщику з Полтавщини Григорію Полетиці. Друком твір вийшов лише в 1846 році завдяки Осипу Бодянському. Вперше був перекладений сучасною українською мовою і був надрукований у Києві на початку 1990-х років.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
