Петро-подвижник

      У великому портфелі пана Черемського завжди лежить якась нова книжка. Він сам повернув її з історичного забуття, впорядкував, відредагував і видав на власні чи добуті у меценатів гроші. Ця книжка, без сумніву, єдина у своєму пізнавальному сенсі і неодмінно на українську тематику. Навіщо потрібен такий дивний гуманітарний клопіт доктору фізико-математичних наук, що спеціалізується на рентгенівському структурному аналізі матеріалів та фізиці пористих систем, — пересічній людині зрозуміти нелегко. Ще важче збагнути, з якого це доброго дива він переймається відкриттям у місті меморіальних дошок та пам'ятників, організував уже не один солідний музей і щодуху пропагує підзабуте з часом кобзарське мистецтво. Причому на свій страх та ризик, якщо мати на увазі радянські порядки, і на власний збиток з огляду на меркантильні традиції теперішньої доби.

      Сам Петро Григорович своє нетипове захоплення, мабуть, охоче назвав би коротким і нині дуже модним словом «хобі». Але, оскільки те має іншомовне походження і природно не містить у собі українського кореня, з пошуком потрібного терміну вийшла заминка.

      — Петре Григоровичу, величезна гранітна книга, що з'явилася на парадному фасаді письменницького будинку «Слово» і чекає свого відкриття, — найновіша меморіальна дошка, створена у Харкові за вашої найактивнішої участі. А яка вона за рахунком у довгому подвижницькому списку пана Черемського?

      — Приблизно тридцять восьма, хоча можу трохи помилитися з точною цифрою, адже цією роботою займаюся дуже давно. Фактично з дня створення в Україні Товариства охорони пам'ятників. Ми самотужки розробляли дизайн, шукали кошти, вибивали дозвіл. Ця справа клопітка, проте дуже приємна. Коли вивчаєш події, пов'язані з життям видатних людей, то мимоволі проводиш аналогії із сучасністю, збагачуючи власний світогляд. Подібний багаж знань змушує тебе рухатися вперед, спонукає до нових пошуків, допомагає в роботі. Дарма, що багато пам'ятних знаків ми створили, без перебільшення, на голому ентузіазмі. Витрат з боку держави у переважній більшості випадків не було.

      — Для мене поява у Харкові чергового пам'ятного знака завжди асоціювалася з якимось неймовірним дивом. Скажімо, як можна було ще у 85-му році встановити меморіальну дошку сподвижнику Міхновського — Мацієвичу? Або, скажімо, у 89-му — Хрест голодомору? За великим рахунком — це неможливо в принципі. А вам вдалося! Як?

      — У випадку з Хрестом і справді вийшла досить цікава історія. Ми його задумали удвох із співзасновником харківського Руху Володимиром Пасічником. Він своїми руками зробив того Хреста, а ми з донькою професора Юрченка Лесею виготовили бляхи і розробили сценарій відкриття. Все тримали у суворій таємниці, за всіма законами конспірації. Тобто спочатку принесли до Молодіжного парку чотири калини і під виглядом такого собі садівництва почали копати ями. Центральна була для Хреста. Коли підняли його над землею, в церкві Івана Предтечі, що розташована поруч, якраз задзвонили дзвони. Враження просто незабутнє. Хоча не приховую, було дуже бентежно.

      — А як вам вдалося у вже згаданому Молодіжному парку ще тринадцять років тому встановити пам'ятник воїнам УПА? Уявляю, який би резонанс отримала ця подія сьогодні.

      — Зараз би нізащо не відкрили. А тоді нам неабияк допоміг на той час начальник обласного управління міліції, а нині народний депутат України Олександр Бандурка. Допоміг технікою і транспортом, адже величезний камінь, який під рукою скульптора перетворився на пам'ятник, необхідно було повантажити краном і привезти до парку. Правда, невдовзі цей пам'ятний знак понівечили вандали чи наші ідейні противники, але ми відновили його і тепер тут збираємося на Покрову та українські державні свята. За сприяння Олександра Марковича ми встановили також пам'ятник репресованим кобзарям у саду Шевченка. Бандурка дав нам бетон і виділив автокран та автомобіль, яким ми возили з Рогані власноруч накопану для кургану землю. Пам'ятник теж поставили своїми руками. Своїми! Розумієте?

      До речі, Олександр Маркович був взагалі великим прихильником української ідеї. Скажімо, він допоміг нам видати підручник гри на бандурі. І це не випадково. Мені вдалося розкопати, що один iз його родичів на прізвище Рихлиєвський був досить відомим бандуристом, за що й отримав прізвисько Бандурка. Мабуть, на знак подяки ми й отримали дуже потрібну фінансову допомогу.

      — Очевидно, Олександру Марковичу було непросто поєднати в собі українофільський світогляд і обов'язки головного полісмена області. Пам'ятаю, у Черемських та пана Бандурки, окрім співробітництва на ниві відродження української культури, були ще й суто політичні конфлікти.

      — Так, усе сталося через мого старшого сина Андрія. Затятий був хлопець неймовірно. Це він перший у 89-му році підняв жовто-блакитний прапор над Харковом. Спілка української молоді якраз тоді організувала одну зі своїх акцій біля пам'ятника Шевченку. Міліція негайно пов'язала усіх учасників акції і вчинила над ними фізичну розправу. Відбувалося все це, ймовірно, за наказом Бандурки. Хлопців побили, був суд, покарали штрафом. Наступний мітинг сумівці організували у тому ж таки парку, але вже на Каскаді. І знову все повторилося , мов під копірку: арешт, суд, шраф. Прапор теж забрали — гарний такий, з тризубом. А втретє, у вересні 89-го, якраз напередодні історичного з'їзду Руху , Андрія після арешту вкинули до підвалу КДБ на Чернишевського. Він на знак протесту оголосив голодування. Так Бандурка особисто провідував його і наказав силоміць годувати. Але той тримався довгих тринадцять діб, з яких п'ять не пив навіть воду. Просто не уявляю, чим усе могло скінчитися, але, на щастя, новина про Андрієве голодування дійшла до з'їзду Руху. Іван Драч порушив це питання, і Кравчуку, який від ЦК КПУ підтримував з рухівцями діалог, просто з трибуни наказали арештанта звільнити. Приїжджаю з Києва, а син уже вдома — худющий, мов волосинка. Півмісяця відходив, нажив купу проблем собі в медінституті, де вчився. Але з того часу Бандурка заповажав його за стійкість. Зараз Андрій працює лікарем-реаніматором. Три роки тому захистив дисертацію.

      — Петре Григоровичу, я знаю, що ваш другий син — Кость — теж лікар і так само, як Андрій, мав не менш революційну юність. Сьогодні ж, як і ви, серйозно займається просвітництвом, активно кобзарює і видає на кобзарську тематику книги.

      — Так, він очолює Спілку української молоді Харківщини, а цього року навіть дисертацію захистив на тему «Генеза і розвиток традиційних форм українського співоцтва» на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства.

      — Кобзарство взагалі стало тепер сімейним брендом родини Черемських. Навіть не віриться, що корінні харків'яни можуть захоплюватися аж до такої міри українською справою. Чомусь здається, що цей різновид національного мистецтва більш характерний для Західного регіону.

      — Ось тут ви помиляєтеся. Кобзарство якраз виникло на базі Харківської губернії і частині Полтавщини. Раніше на Заході кобзарство було мало поширене.

      — Тобто ви хочете сказати, що це наше, слобідське явище?

      — Тут склалися більш демократичні умови, активно розвивалася торгівля, було багато ринків, і люди, природно, потребували певних розваг. Саме тому перші кобзарі виконували роль таких собі скоморохів, розважальників. Проте поволі кобзарство виросло до рівня самодостатньої спільноти з власною світоглядною традицією. То був окремий тип життя, зі своїм укладом, чітко розписаними правилами. Усі вони мали для кобзарювання власну територію, поєднували лічницьку (знахарську) функцію, вивчали і з покоління у покоління передавали вустинські книги. Але одна з основних їхніх місій була, звичайно ж, інформаційна. Якась подія відбулася — і кобзар уже створює пісню чи історичну думу. Радіо ж та газет тоді не було, от люди й сходилися звідусіль їх послухати. Вони мали дуже високий авторитет.

      — Але ж Петре Григоровичу, Харків відіграв у долі українських кобзарів і просто фатальну роль.

      — Так, звичайно. Одразу після революції влада дозволила кобзарям, лірникам і стихівничим без остраху йти до людей. Але з приходом в Україну більшовиків ситуація корінним чином змінилася. Багатьох кинули до в'язниці, декого просто розстріляли, над ними глумилися, розбивали інструменти, проганяли з людних місць, забирали до армії. Багато хто з них заради власного порятунку кидав своє ремесло й починав займатися безпечнішою роботою. А для нескорених більшовики підготували в 30-х роках організовану пастку. Тобто скликали народних співців на так званий Всеукраїнський з'їзд бандуристів і разом усіх знищили. Як саме — й досі невідомо. За однією версією, їх повантажили до потяга, вивезли за місто і вигнали на мороз в якомусь яру. Покинуті напризволяще сліпі і немічні старi люди просто загинули. Говорять також, що до потяга їх заманили брехнею, пообіцявши відвезти на подібний з'їзд до Москви. За іншою версією, просто із зали, де проходив конгрес, бандуристів забрали до в'язниці на Холодній Горі , звідки вони вже не вийшли. Були також припущення, що арештантів згодом розстріляли під Харковом. Без сумніву ж сьогодні можна сказати лише одне: з'їзд відбувся у першій половині 30-х років, на нього приїхало десь близько трьохсот чоловік, і майже всі вони разом з поводирями кудись безслідно зникли. Досить детально ту історію Кость описав у своїй книзі «Повернення традицій».

      — До речі, про традиції. Як поживає зараз організований вами Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах?

      — Дуже добре. Одразу скажу, це не фестивальний, а професійний конкурс і поки що єдиний в Україні. Ми вже провели три заходи, у кожному з яких брали участь по 120—130 учасників. Прослуховування у нас триває, як правило, дванадцять днів, оскільки кожен музикант має пройти три відбірні тури і грає щонайменше 25 хвилин.

       Це дуже клопітка робота. До кожного конкурсу готуємо спеціальний репертуар, замовляючи музичні твори нашим харківським композиторам. Тобто у такий спосіб з кожним конкурсом значно поповнюється виконавський репертуар бандуристів. Усі музичні новинки з нотами обов'язково віддаємо мистецьким освітнім закладам. До речі, завдяки нашому конкурсу на значно вищий рівень піднялася харківська школа цимбал. На жаль, цього поки що не скажу про бандуру, оскільки тут і досі домінує п'ятипальцевий спосіб гри. Гадаю, визріли всі умови для запровадження харківського способу, який активно популяризував свого часу Гнат Хоткевич і який сьогодні домінує за кордоном. Ми вже перевидали книжку «Музичні інструменти українського народу», що вийшла з-під пера Хоткевича у 30-му році. Тепер рухатимемося далі.

      У нас, до речі, є також своя музична майстерня. Робимо кобзи, бандури та колісні ліри за кресленнями старосвітських інструментів. Кость спеціально їздив до київського кобзарського цеху переймати досвід. Зараз готуємо спеціальну виставку, на яку з'їдуться музиканти і фахівці з усієї України. Чимало своїх інструментів ми подарували харківським мистецьким вузам.

      — Петре Григоровичу, з Харкова походить багато видатних людей, але чому саме Хоткевич так глибоко запав вам у душу? Ви перевидали багато його творів, дружите з його донькою Галиною і навіть «пробили» у владних кабінетах дозвіл на організацію у будинку родини Хоткевичів меморіального музею.

      — Річ у тім, що Хоткевича особисто знав мій батько і навіть допомагав йому розбудовувати цей (тепер уже музейний) маєток у селищі Високому. У мене й досі зберігаються записки, в яких письменник звертається до батька з різними господарськими проханнями. Ця обставина відіграла тут не останню роль. Спочатку ми створили фонд імені Хоткевича, потім видали кілька ще недрукованих його творів, які, в принципі, сьогодні могли б претендувати на видавничу новинку — після того, як Хоткевича розстріляли в 30-х роках, тривалий час існувала сувора заборона на перевидання його творчого спадку. Зараз готуємо до друку п'ятитомник музичних творів митця.

      — А як зараз розвивається музей? Чи вдалося повністю переселити з маєтку Хоткевичів теперішніх мешканців? Пам'ятаю, з цим у вас було чимало проблем.

      — Вони й понині залишаються. Поки що відселили тільки три сім'ї. Ще дві висувають непідйомні для влади умови. Але попри все, маємо на сьогодні сім кімнат, сюди вже проклали повноцінний туристичний маршрут. Мені дуже імпонує те, що музей наш — не мертвий. Окрім постійної експозиції, там активно діють одразу кілька дитячих гуртків — фольклорний, народного розпису, писанкарства і бандуристів.

      — От слухаю вас, Петре Григоровичу, але ніяк не збагну, навіщо вам особисто цей величезний клопіт. Знаючи харківські звичаї, ризикну припустити, що вам за всю колосальну роботу ніхто й спасибі не сказав.

      — Ну як навіщо клопіт? Щоб було. Багато цінних з мистецької та історичної точок зору речей просто зникають безслідно, і їх уже не повернеш. А ми ось відкрили музеї — і вони вже є. Сюди тепер ідуть відвідувачі, щось відкривають для себе нове. Працюємо ж ми не за спасибі. Це наш обов'язок. Споживацькі тенденції ведуть і людину зокрема, і людство в цілому — до загибелі, тому що ми стаємо лінивими. Ледачі душі, кажуть. Якийсь інтерес мусить бути в кожному з нас, якась цікавість. Про це ще наш земляк Сковорода говорив, наслідуючи Сократа. Тому я не бачу у зробленому якоїсь великої заслуги. Навпаки, пощастило мені.