Змого балкона видно Словаччину. Нічого дивного, адже Ужгород розташований на кордоні. Дивно інше — що в Словаччині я вже не був більше року. І не тому, що не хотів або не маю там зацікавлень. Навпаки: у журналіста-культуролога там багато знайомих. Просто біля мого будинку розміщене генеральне консульство Словацької Республіки. І бачачи натовп, який штурмує його браму, у мене відпадає усяке бажання брати в цьому участь.
Щодня я проходжу повз цих чоловіків і жінок з анкетами в руках. Вони стоять, тісно приліпившись один до одного, зі стривоженими і невпевненими лицями. Заробітчани і туристи, освічені і не дуже, багаті і бідні, закарпатці і представники цілої України — всі вони проходять через словацьке чистилище у напрямку Європи.
У свій час Австро-Угорська імперія визначила точку, де знаходиться центр Європи. І поставила знак, який височіє дотепер, — при в’їзді в село Ділове Рахівського району Закарпаття. Парадокс полягає в тому, що за якусь сотню років територія Європи скоротилася настільки, що за її межею опинився навіть центр континенту. Себто ми. Нащадки тих, що обходили Центральну Європу пішки з нехитрим інструментом у пошуках заробітків. Тих, які вмирали за ясновельможного цісаря на річці Піяві в Італії. Тих, які жали пшеницю по всій нижній Угорщині за третє. Тих, які залюднювали Воєводину, коли там усе було винищено турками та мором. Зрештою, тих, які стали першими на бій з фашизмом у Центральній Європі (Карпатська Україна).
Тепер ми опинилися за брамою. І тільки у дірку паркану видно жовті плантації словацького ріпака. А був же час, коли ужгородські базари годувалися з щедрих садів та городів Собранців і Михайлівців. Тепер хіба птаха може ширяти, не спиняючи лету, над колись єдиним цілим. Бо й звірина нині не здатна перетнути колючий дріт добросусідських взаємин.
Після відміни українських віз в Ужгороді значно побільшало туристів зі Словаччини та Чехії. І хоча ці країни запровадили безкоштовні візи для українців, ситуація на моїй вулиці не змінилася. Адже бажаючих побувати в Європі завжди було більше, ніж визначена пропускна здатність консульств. Просто Україна — ВЕЛИКА держава. 50 мільйонів — це не 5 і не 10. І з кожним роком росте бажання українців бачити світ. Як і росте їхнє відчуття власної гідності.
Самоповага — риса, яка з’явилася в Україні після Помаранчевої революції. Коли закарпатським журналістам, які збиралися на прощу до Ватикану, італійське посольство втретє завернуло документи під надуманим приводом, вони влаштували акцію протесту, привселюдно спалюючи подані документи.
Чи можна уявити Масарикову республіку без Підкарпатської Русі? Історію Польщі без Галичини? Угорську національно-визвольну боротьбу без Мукачівського замку? Тисячами ниток Центральна Європа зшита докупи. І розгризати їх зубами не варто. Адже за Перемишлем, Собранцями, Загонню чи Сігетом-Мармаціей — не океан. А така ж пісна земля — червениця. І люди такі ж — з жилавими руками і загорілими обличчями.
І кордони з’явилися тут лише десятки років тому. А до того — тисячоліття — тут жило, торгувало й кохалося в обидва боки без жодних зупинок.
Бо це була територія готичних шпилів, бородатих батюшок, босих селянок та пейсатих корчмарів, усеможливих мов, діалектів та вірувань. Словом, Європа. Європа, яка тепер тікає сама від себе. Бо бідні родичі завжди обтяжують. Але якщо під твоїми воротами ходять невдоволені, рано чи пізно чекай пожежі.
Ужгород.