Картинка з антилукашенкiвської демонстрацiї 2001 року. Чотири роки минуло, а досi «не прибрали». (Фото РЕЙТЕР.)
Ситуація в Білорусі безнадійна. Від демократії не залишилося нічого, а від національного відродження, яке захлинулося в 1994 році, з приходом до влади Олександра Лукашенка, — хіба що найвища державна нагорода, орден Франциска Скорини. Наразі немає підстав очікувати на демократичні зрушення, а тим паче на повстання в цій країні з перебитим національним хребтом.
Якщо немає підстав, то їх створюють або спонукають до створення. Так думають у Варшаві та Вільнюсі. Решта Євросоюзу воліє дистанціюватися, бо консолідована думка така: у Білорусі стабільно погана, непоправна ситуація, і якщо чекають на країну найближчим часом якісь політичні ексцеси, то тільки найгірші, на зразок андижанського розстрілу. Що може вчинити Захід, окрім як, заткнувши носа, відсахнутися від смороду цих найгірших решток СРСР? І яку політику повинна повести Україна, одна з найближчих сусідок з іще свіжою революційною пам'яттю?
Київ готовий надати майданчик для проведення в жовтні Конгресу демократичних сил Білорусі, мета якого — обрати єдиного кандидата в президенти від опозиції. Йдеться про Київ як місто, а не як столицю Україну, адже державні інституції напевно дистанціюватимуться від цього заходу, вдаючи, що білоруські опозиціонери приїхали як випадкові квартиронаймачі. Проте «надання політичного притулку» білоруським опозиціонерам зарахується Україні окремою «галочкою» і в Мінську, і в Москві. Та що з того?! Серйозні аналітики пророкують цілковиту марність конгресу — його проведення апріорі жодним чином не вплине на політичний ландшафт Білорусі.
Проте антилукашенківці слушно вважають будь-яку дію, навіть приречену на поразку, ефективнішою за бездіяльність. Конгрес бодай доведе, що їхня країна має й інакші кольори, ніж колір сірого «бацькового» костюма.
«Ми подали з сотню заявок на проведення конгресу в Білорусі. На кожну нам неодмінно відповідали або прямою відмовою, або відмовками, начебто зала, яку ми хотіли б орендувати, чи то ремонтується, чи то вже орендована кимось на цей час, — каже Алесь Міхалевич, молодий заступник голови Партії «Білоруський народний фронт» (білоруською його посада звучить по-козацьки бойовито — «намесьнік старшыні») — Відтак було ухвалено збиратися або в Києві, або в якомусь із російських міст. Швидше, все-таки в Києві». Позаяк опозиційні партії Білорусі небагаті, то, натякнув Алесь Міхалевич, білоруси розраховують, що велику частину з 800 делегатів конгресу кияни зможуть прийняти в себе вдома, як це було під час Помаранчевої революції. Отож, прогресивні кияни, про всяк випадок готуйте розкладачки.
До вибору постають чотири кандидати: комуніст Сергій Калякін (у Білорусі дві Компартії: одна, як і в Росії та в Україні часів Леоніда Кучми, — провладна, інша — опозиційна); голова Об'єднаної демократичної партії Анатолій Лебедько; висуванець від неурядових організацій Олександр Міленкевич; відомий в Україні учасник «біловезьких домовленостей» про вихід України, Білорусі та Росії з СРСР Станіслав Шушкевич. Нескладно уявити колізії, які можуть супроводжувати обрання з-поміж чотирьох полковників одного гетьмана. Жоден із вищеназваних не є політиком усебілоруського масштабу, кожному бракує всього потроху, а головне — тієї невловимої, непідвладної описанню ознаки, яка називається харизмою. Відсутність альтернативного Лукашенкові об'єднавчого лідера є однією з підставових бід політичної Білорусі ще відтоді, як утік на Захід Зенон Позняк (утім він також був не вельми відповідним своєму можливому статусу, тож уже майже десятиліття вчиться любові до Вітчизни то в США, то у Польщі). Про потребу альтернативного лідера волають і соціологічні дослідження, проведені нинішньої весни: 64 відсотки опитаних білорусів бажали б мати іншого президента, але такого не бачать. За результатами цих же соціологічних дослiджень, ватажкам опозиційних партій сумарно симпатизують лише 20 відсотків громадян.
«Я бачу два негативи в майбутньому конгресі. По-перше, на подібних з'їздах не можна обрати лідера. Українці ж Ющенка не на з'їзді обирали! Крім того, на сьогодні не визначено квоти партій, які зберуться на конгрес, тому сама процедура обрання єдиного кандидата загрожує перетворитися на анархію. По-друге, опозиційні сили не мають значної підтримки серед населення, і владі вдасться зробити все, аби не допустити виборів як таких, тобто перемога опозиції в даних умовах апріорі неможлива», — переконаний один із провідних мінських журналістів, політичний оглядач єдиної щоденної опозиційної газети «Народна воля» Володимир Глод. З нерадикальної опозиції, на думку Володимира, виділяються постаті колишнього ректора Білоруського держуніверситету Олександра Казуліна, екс-міністра закордонних справ у 1990—1994 роках Петра Кравченка та генерала Валерія Фролова, однак влада не дасть їм можливості зміцніти до політиків всебілоруського масштабу, їх буде локалізовано в будь-який спосіб.
Схоже, білоруська політично-соціальна махіна закостеніла і стала неподатливою до зрушень та стійкою проти тріщин. Місця, де тільки починають намічатися тріщини, роти, які починають кричати, негайно і ретельно заливаються бетоном. Так було в історії з Союзом поляків Білорусі. Так вчиняють із недержавними організаціями. Так роблять із мас-медіями.
Ситуацію в Україні до осені 2004 року можна назвати бенкетом вільнодумства порівняно з нинішньою білоруською. Всі телеканали і навіть FM-станції контролюються державою. Жанна Литвина, голова Незалежної профспілки білоруських журналістів, на прес-конференції у Варшаві розповіла анекдотичний, проте цiлком реальний випадок з медійного життя: Олександра Лукашенка в ефірі настільки багато, що один iз поважних теледикторів одного разу почав програму новин так: «Доброго вечора. Сьогодні з вами — Олександр Лукашенко... Ой, пробачте, сьогодні з вами Олександр...» і нарешті згадав своє прізвище. «Недержавні ЗМІ стоять на межі цілковитого знищення, сама професія журналіста — на межі знищення», — розповідала Жанна Литвина, і я згадувала, що такими точно словами три роки поспіль українські опозиційні журналісти починали і закінчували свої розпачливі спічі на зустрічах з європейськими та американськими політиками.
Білоруська непорушність похмура і страшна не тільки для вільнодумців та інтелігенції, а й для персоналій у самій владі. Маючи карколомні статки, вони не можуть з шиком їх витратити, просаджувати в казино чи на будівництво заміських палаців європейського рівня (це Лукашенком не вітається, позаяк він будує «країну рівних можливостей», відмежовану від «гнилісного подиху» Заходу), бенкетувати в розкішних ресторанах (таких у Мінську фактично немає), мандрувати по закордонах (багато з них невиїзні). Білоруські квазіолігархи змушені проживати життя конторського службовця Корейка з «Золотого теляти», ховаючи мільйони в заштопаній панчосі. Крім того, всі вони відчувають страх скутості одним ланцюгом у моноліті режиму. Відтак дехто з оглядачів навіть припускає в Білорусі радше не «волошкову революцію», а двірцевий переворот, який при збереженні орієнтирів та засад дещо лібералізує режим.
Унизу соціальної драбини сидять так само упокорені, притлумлені люди, але без грошей. Зарплати і пенсії потроху зростають, хоч витрачати їх у закритій країні, яка бореться із західними принадами, особливо ні на що. «Велика частина суспільства уклала соціальну угоду, своєрідну змову з Лукашенком, свідомо відмовившись від своїх громадянських прав на користь такої-сякої стабільності в країні», — влучно резюмує Володимир Глод. Додамо, що національна самоідентифікація білоруської маси настільки слабко виражена, що вона, на відміну від багатьох постколоніальних країн, як насамперед Україна, не зможе стати об'єднавчим і сильним грунтом для народного руху.
Ні економічних, ні соціальних, ні етнічних підстав для «волошкової революції» у Білорусі наразі немає. «Волошкова революція» в перспективі найближчих років — це романтична балаканина, яка народилася в мріях інтелектуалів і радикалів у ейфорії української помаранчевої перемоги.
Білорусь — старомодна, провінційна диктатура. Не страшна, а тому й нецікава для Заходу. Зауважте хоча б таку деталь — документ про створення у Гданську Європейського центру демократії (його розглядають як один з інструментів впливу на Білорусь) підписали керівники 24 європейських країн, але серед них не було ні Франції, ні Німеччини.
Велика Європа відвернулася від Білорусі. 25 років тому вона так само мовчки вичікувала, чи роздавлять радянські танки польську «Солідарність». Сьогодні також знаходимо некрасиві аналогії — не привнести цінності демократичної цивілізації в кожен найзанедбаніший куточок континенту є надзадачею Заходу, а не роздратувати російського ведмедя. Понад те, в дипломатичних колах більшості держав ЄС побутує думка, що до жодного серйозного поруху в білоруському питанні не варто вдаватися без погодження з Москвою, і усталений прогноз — що зміни в Білорусі можна очікувати тільки після того, як упаде режим Путіна, і Росія почне радісно надолужувати в демократизації. Тобто дуже нескоро.
Сьогодні лише двоє членів ЄС виступають у ролі білоруського дзвону — Литва та Польща. Взагалі нині зоряний час польської зовнішньої політики. Від доби Пілсудського Польща і Росія не мірялися силою. Після успіху Помаранчевої революції, в мирному вирішенні якої поляки зіграли дуже важливу посередницьку роль, Варшава стала ще активніше гарцювати на східному полі. Не зупинили запал Варшави навіть ускладнення взаємин з Москвою після сприяння українському повстанню та після конфлікту з Мінськом на грунті Союзу поляків білорусі, внаслідок якого Польща відкликала свого посла з Мінська, а двох польських дипломатів та одного журналіста жорстоко побили «невідомі московські хулігани».
Польща вирішила радикально змінити політику стосовно Білорусі. «Політика терплячого сусідства зайшла в глухий кут. Мінськ сприйняв її як нашу слабкість, а не як прояв добросусідства. Ми хочемо налагодити стосунки, але не так, як люблять казати росіяни, «любой ценой», — говорить високопоставлений чиновник МЗС Польщі. Вочевидь, поляки винесли урок з недавнього минулого, коли Александр Кваснєвський розціловувався з Кучмою, наївно сподіваючись, що в такий солодкий спосіб тяглий до авторитаризму Леонід Данилович перетвориться на світського демократа, а Україна, пов'язана лише однією політичною ниточокою з ЄС — заступництвом Польщі, не опиниться у цілковитій ізоляції.
За словами вищезгаданого дипломата, нова польська політика стосовно Білорусі, яку Варшава хоче запропонувати Євросоюзу, спиратиметься на такі тактичні ходи. Насамперед — якнайактивніше і повне інформування про Білорусь, і це незайве, позаяк більшість європейських політиків краще володіють ситуацією у таких країнах-сусідах ЄС, як Ліван чи Марокко, але нічого не знають про Білорусь. Польща має намір піднімати питання щодо порушення прав людини у Білорусі на всіх можливих єесівських рівнях та агітувати Союз за виділення більших коштів на розвиток «обрадянщених» країн Східної Європи. Також Польща прагне започаткувати в ЄС дискусію щодо Росії, суть якої приблизно така: тільки нафти і газу недостатньо, щоб пов'язати Європу з Росією, ми повинні говорити однією мовою європейських цінностей — права людини і демократія.
Слід сказати, що зараз, у переддень виборів, у Польщі лунають і радикальніші пропозиції. Так, приміром, Богдан Борусевич, колись один з чільників гданської «Солідарності», нині урядовець Поморського воєводства, котрий як незалежний кандидат балотуватиметься до Сенату, пропонує запровадити санкції проти Білорусі. Борусевич вiдтворює не лише особисту думку, такою є позицiя правого сектору, зокрема частини партiї «Право i справедливiсть», яка стоїть другою в передвиборчих рейтингах. «Я запропоную такий вихід, бо Лукашенко не розуміє іншої мови, — стверджує старий антикомуніст. — Думаю, що після виборів, на яких переможе правиця, Польщі слід на рівні ЄС пропонувати ввести санкції проти режиму Лукашенка».
Стійкий інтерес білоруської теми в цій країні посилили і розмашисті святкування 25-річчя «Солідарності». Поляки тріумфуюче нагадали світовій спільноті, що саме вони в 1980 році першими почали длубати підмурівки комунізму. Тлом, на якому в буквальному сенсі проходила міжнародна конференція «Від «Солідарності» до свободи», слугував плакат з написом англійською мовою: «Сьогодення народилося в Гданську», а далі йшов перелік столиць, де перемогли безкровні антикомуністичні революції, останнім у тому списку стояв Київ. Хвиля демократичних революцій у Центрально-Східній Європі, яка котиться вже чверть століття, але ще не добігла берега, була наскрізною геополітичною ідеєю, яку повторювали всі шановані промовці. За Києвом чекаємо на Білорусь та Росію, натякали вони.
Приклад Помаранчевої революції, звісно, підбадьорив білорусів і росіян. Багато орієнтирів й імперативів для Білорусі полягають у тому, як далі розвиватиметься Україна, вважають західні аналітики. Можливо, вони мають рацію, якщо оперувати винятково ідеями Великої шахівниці присутнього на конференції Збігнєва Бжезинського. Проте думка значно прудкіша за процес. А в Білорусі «процес не пішов». Статус взірця, звичайно, зобов'язує Україну. Але поза отим «ноблес обліж», чи маємо ми чітко вибудувану політику стосовно Білорусі (замовчимо наразі про політику стосовно Росії)? Чи не обмежиться вона окремими ситуативними кроками, як, наприклад, свіжа ініціатива Бориса Тарасюка щодо посередницької ролі України у залагодженні польсько-білоруських суперечностей? (Ініціатива ця, безперечно, гарна, але політичний ефект її вичерпується двома рядками в стрічці новин).
Звичайно, виступ Президента Ющенка на гданській конференції був спокійніший за полум'яний спіч Михаїла Саакашвілі, і це пояснювано — батоно Михаїлу антилукашенківські одкровення нічим не обернуться, окрім як поліпшенням власного образу в очах євроспільноти, бо ж від Грузії до Білорусі, як до Києва навприсядки. Проте чи не надто «по-багатовекторному» обтічною видається вербальна реакція Києва на ситуацію в Білорусі? Україна мусить активізуватися на білоруському напрямку, і не тільки тому, що за грамотних підходів вона здобуде собі додаткові очки на міжнародній арені. А тому що білорусам треба допомогти. Хто, як не українці, знають на власній шкірі, що мовчазне вичікування «зарубіжних друзів» тільки підгодовує режими.
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
