Від солідарності до «Солідарності»

      Сьогодні Польща вшановує легендарну «Солідарність». Ця організація, яка зародилася у Гданську рівно чверть століття тому, стала своєрідним суспільним «вододілом» між старою, комуністичною, системою і новою, тоді ще чітко не окресленою, але вже принципово не згодною з похмурим устроєм «тюрми народів» — СРСР. З одного боку, це був робітничий рух, покликаний захистити інтереси пролетарів перед економічним крахом польського уряду, з іншого — він містив у собі колективну пам'ять про наругу над Польщею, яку чинили комуністи. Водночас «Солідарність» утілювала всі сподівання на «краще». Саме «Солідарність» стала початком кінця комуністичної ери.

      На святкування 25-ї річниці «Солідарності», які пройдуть у Гданську, на легендарних судоверф'ях, де засвітилася зірка Леха Валенси, прибуває й Президент України Віктор Ющенко.

Танки кольору крові

      Повоєнна Польща вибухала кілька разів робітничою незгодою з владою працьовитих комуністичних чиновників, яких підтримували московськi багнети. Зрештою, польські антикомуністичні виступи не конче орієнтувались на обов'язкову шляхетність мети, часто йшлося про банальні речі — порожні продуктові крамниці. Але порожні полиці, за великим рахунком, стали причиною і реформ Горбачова.

      У середині п'ятдесятих вибухнув потужний «голодний бунт» — 8 червня 1956 розпочалися масові протести трударів проти влади трудящих на вагоноремонтному заводі ім. Сталіна у Познані. Радянська влада пішла назустріч трудовим масам у свій улюблений спосіб — танками. Зранку 28 червня почалися акції непокори, котрі спричинили до виведення проти трудящих не менш трудового Другого танкового корпусу. Робітникам вдалося захопити будівлі місцевої міліції і держбезпеки, звільнити в'язнів і навіть захопити трохи стрілецької зброї. Проти півтори сотні пролетарських карабінів влада кинула 10 тисяч солдатів і близько 350 танків, значну частину котрих повстанцям вдалося спалити. Було вбито 74 демонстранти, понад півтисячі зазнало вогнепальних поранень. Бої тривали чотири дні.

      Після цієї кривавої зустрічі радянська влада використала свою улюблену риторику, мовляв, екстремісти, провоковані Заходом, боролися не проти комунізму, а проти його викривлення на місцях. Зрештою, ця демагогія завжди супроводжувала «вічно бадьорий» соцтабір — від Будапешта до Грозного. Подальші виступи незгодних (у 1957 і 1968 роках) вдавалося приборкати без важкої артилерії. Якщо заспокоїти поляків удавалося за допомогою водометів, то нагодувати — ні. Ціни зростали, ковбаса дорожчала, і це не компенсувалось польотами Гагаріна в космос, антиамериканськими молодіжними фестивалями на землі бородатого кубинського мачо і німецькою загрозою.

      Підняття цін на харчі головний польський комуніст Владислав Гомулка вирішив провести взимку, аби «в разі чогось» подолати голод трудящих холодом. Нібито «дріб'язкові шкурні інтереси» — боротьба за ціни на ковбасу, але саме трагічні події 1970 року стали для поляків підгрунтям для серйозних роздумів, які й допровадили за десятиліття до «Солідарності». Увечері 12 грудня 1970 року в прямому телеефірі Гомулка повідомив про збільшення цін; військо і міліцію про всяк випадок привели у стан боєготовності, буйних і політично неблагонадійних заарештували. Одразу ж почався спротив на судноремонтній верфі у Гданську, страйкарі вимагали підвищення зарплат, але замість переговорів і поступок найнародніша влада застосувала проти демонстрантів міліцейські кийки і водомети. Виступи охопили все північне узбережжя Польщі. Впродовж дня у Гданську тривали сутички, число поранених перевалило за сотню, але поки обходилось без убитих. Жнива вбитих совєтською владою в Польщі почалися наступного ранку — Гомулка на засіданні Політбюро дав наказ застосовувати зброю. Було вбито близько півсотні людей, кількість поранених сягнула за півтори тисячі. Не справляючись із ситуацією, комуністи пішли на поступки, заморозивши підняття цін на кілька місяців. Тим часом Кремль ситуацію вирішив змінити докорінно і дозволив відправити у відставку полум'яного прихильника військового комунізму.

      Наступник Гомулки Едвард Герек прагнув приборкати страйки на Північному узбережжі не «биттям», а «катанням», себто задушевними розмовами з пролетаріатом. В обмін на «цінову» згоду він і в Щецині, і в Гданську пообіцяв збільшити вплив робітників на управління верф'ями. Але Польща не гамувалась лише розмовами, позаяк «хліба насущного» не додавалося. У лютому 1971 застрайкувало більше 30 фабрик Лодзі, працівники котрих вiдчули себе ошуканими через фальшиву індексацію зарплат. Тож 15 лютого Герек «заморозив» підвищення цін на харчі на два роки, залишивши підвищення зарплат і пенсій, що і втихомирило країну.

Миття і катання

     Але навіть ситий бунтівник пам'ятає про розбиту голову. Народ, котрий відчув смак власної крові, не підтримуватиме владу, що її пролила. Революційний досвід не зникає, жага опору акумулюється і лишень шукає причини для незгоди. Позірним приводом для протистояння стало рішення про чергове підвищення цін у 1976 році. Радянська влада вкотре провела превентивні арешти і підготувала спецзагони. Страйк почався 25 червня, а 26-го вже охопив понад 40 підприємств. Лише запевняння комуністів, що підвищення цін не станеться, призупинило революційний процес. Однак одразу по закінченню виступів пролетаріату влада розпочала жорсткі репресії — не лише звільнення і «вовчі квитки», а й тюрми, побиття активістів, душпастирські бесіди з «операми» тощо. Тож саме для захисту людей у вересні 1976 постав Комітет захисту робітників, який, крім суто технологічно-профспілкової діяльності, розпочав діяльність політичну. Відбулося єднання опозиції інтелектуальної і робітничої. Те, про що довго товкла воду в ступі совєтська пропаганда на політінформаціях, таки вдалося запровадити — руки і голова почали діяти разом, але не на користь вчення «вічно живого» Леніна.

      Криза сягнула апогею наприкінці 1979 року, коли комуністи до зими вкотре не підготувались — і Польщу паралізувало. Перелом 70—80-х був непростим випробуванням для системи соцреалізму від Москви і до Варшави, але Кремль реформуватись відмовився, обравши шлях військового зняття напруги — «нагай і видовища» — інтервенцію в Афганістан і окозамилювання Олімпіадою. Про «пряник», як завжди, не подумали. Польща ж, заручниця щоденних селекторних нарад з Кремлем, вибору не мала. Влітку 1980 року і розпочалася власне «Солідарність».

Бунтівні верфі

      Щоправда, загальна ситуація не виглядала надто загрозливою, і влітку Герек вилетів відпочити на совєтську Україну, в Крим. Тоді ж почалися локальні репресії в Гданську, де 14 серпня з верфі звільнили Анну Валентинович і Леха Валенсу — активістів місцевих незалежних профспілок. Між керівництвом верфі і профспілками почалися переговори, і страйкарі перемогли — вдалося повернути звільнену Валентинович, збільшили зарплати, влада навіть погодилась дати дозвіл на побудову пам'ятника жертвам побитого страйку 1970 року. Страйкком проголосував за закінчення страйку. Повідомити страйкарям про досягнуті домовленості вийшов Валенса, який очолив тоді ж утворений міський страйкком, раптом наголосивши, що акція триватиме, бо гарантій безпеки робітники так і не отримали.

      17 серпня ксьондз Янковський перед входом до верфі відправив месу, а на місці, де в 1970-му загинули повстанці, вкопали дерев'яний хрест. Страйковий комітет поширився на майже 700 підприємств. Влада була не на жарт перестрашена його масштабами, і 30 серпня у Щецині було підписано документ про порозуміння, окремий пункт якого наголошував на звільненні політичних в'язнів. Це було загрозливим нонсенсом для найгуманнішого режиму совєтського табору.

      17 вересня в Гданську було проголошено створення загальнопольського Незалежного самоврядного профспілкового союзу «Солідарність». Варшавський суд спробував внести зміни до статуту «Солідарності». Страйкарі відповіли оголошенням на 12 листопада загального страйку. Комуністи не витримали ультиматуму — і 10 листопада Верховний суд зареєстрував статут «Солідарності». Увесь цей час польські комуністи судомно радились із «політтехнологами» Луб'янки і Кремля.

      Відчуваючи неможливість зупинити страйкову хвилю у мирний спосіб, генерал Войцех Ярузельский почав готуватися до запровадження військового стану. Робітники у відповідь пообіцяли всезагальний страйк. Уночі з 12 на 13 грудня було відключено телебачення, радіо і телефони — владу перебрала Військова рада національного порятунку, було підписано ухвалу про запровадження військового стану. Наступного дня хунта почала приборкання великих підприємств, уночі було розгромлено гданські верфі.

      16 грудня розпочалися безпорядки на вулицях Гданська. На протестувальників кинули танки і гвинтокрили. Найкривавішою була оборона копальні «Вуєк», де солдати за наказом комуністів відкрили вогонь і розстріляли 9 шахтарів, десятки було поранено. Спецзагони міліції громили центри непокори. Останній страйк закінчився 28 грудня в копальні «П'яст». Загалом до 26 лютого було арештовано 6647 осіб.

      Надзвичайно важливу роль у підтримці «Солідарності» відіграла католицька церква — пастори читали антикомуністичні проповіді, у костелах таємно збиралися гроші для повстанців. Природно, духовну підтримку борцям з комунізмом надавав Папа Римський Іван Павло ІІ, особливо важливим був його візит у червні 1983-го до Польщі. А 15 січня 1981 року Папа в Римі прийняв делегацію «Солідарності» на чолі з Валенсою.

      Польські повстання зуміли протриматися до початку зміни епох, з іншого боку, вони як явище теж були каталізатором тих змін. У Москві вимирали трухляві вожді. Військовий стан у Польшi відмінили 22 липня 1983 року. Тієї осені Леха Валенсу відзначили Нобелівської премією миру.

      Проте руйнація системи не означала припинення репресій — комуністи чіплялися за владу, як потопельники. Шантаж, підкупи, вбивства. Найогиднішою сторінкою стали численні вбивства священиків, які підтримували боротьбу за свободу. Зокрема, у 1984 році було замордовано отця Єжи Попелюшка, у січні — 1989 у костелі у Варшаві вбили отця Стефана Недзєляка, а за тиждень у Білостоку — отця Станіслава Суховольця, духівника місцевої «Солідарності».

      Тим часом кремлівські зорі ще більше розхиталися, Радянським Союзом котилася «перестройка». Польські комуністи, перестрашені передчуттям вуличного правосуддя, намагалися виторгувати бодай поступовість передання влади. Тож у лютому 89-го розпочалися заходи так званого «круглого столу» між опозицією і владою. Саме ці переговори дали початок новій історії Польщі.

Солідарність помаранчевого кольору

      Цей рік у Польщі проголошено Роком «Солідарності». Солідарності і в «лапках», і без них — як ідеї згуртування суспільства навколо своїх давніх перемог. Національна комісія запросила всі середовища до реалізації ініціатив, які можуть прислужитись людині і загальному благу. В ухвалі комісії зазначено, що розповсюдження подібних позицій і поведінки нагадує про ідею, котра єднала людей, які підтримували серпневий спалах 1980 року.

      Певний пiдсумок історичного етапу зробив Лех Валенса, нещодавно заявивши про свій вихід із «Солідарності» відразу по урочистостях у Гданську. «Солідарність», на його думку, стала «настільки інакшою, що ми вже не відповідаємо одне одному». Валенса наголосив, що це не крок проти «Солідарності», це «маніфестація, бо ми настільки інші, що вже не впорядкуємо країну, треба згортати штандарти спілки», і ця затримка на політичній арені спричинила лише до того, що «ми стали в'язнями перемог, в'язнями Валенси». Прапор і ватажок «Солідарності» зазначив, що хоче створити громадський рух, ширший за профспілку, — «це буде солідарність у побудові ЄС».

      Є щось подібне в дітях революцій. Їх завжди тягне експортувати свободу — єдиний товар, котрого від експорту стає лише більше. Валенса був у зимовому Києві. Пам'ятаю, як під час нашої революції я познайомився з дивною людиною, Збігнєвом Буяком, співзасновником «Солідарності», котрий хоч і не був так широко відомим в Україні, як Валенса, але теж чесно боровся і відбував свої терміни в комуністичних застінках. Він приїхав до Києва захищати «вашу і нашу свободу». Після «демобілізації» я дістав для перекладу його текст, написаний 6 грудня. Гасло «Ми разом — нас багато, нас не подолати» викликало в ньому враження серпня-80 у Польщі. «Гасло «Солідарність» найкраще відповідало природі очікувань сотень тисяч людей у днях серпня 80-го року, — пише він. — Джерелом обох тих гасел двох різних країн є досвід, який вчить: влада нас ділить, аби нами правити... Для мене є очевидним, що джерела, сенс, і, зрештою, цілі Помаранчевої революції ті ж самі, що і в нашої революції «Солідарності». Не йдеться про якийсь певний крок у демократизації політичного життя, йдеться про радикальний перелом та радикальні зміні системи урядування і культури політичного життя. У тій культурі засадами і джерелом моральної сили є незастосування насильства. Втіленням цієї революції і її методу є Ющенко, в Польщі був Валенса... У польському випадку вільні профспілки мали вирвати державу з рук комуністичної номенклатури. Ющенко ж хоче вирвати державу з рук олігархів і організованих злочинних угруповань. 24 роки тому з тою самою метою ми записувалися до «Солідарности». Тоді було очевидним, що кожен член її вельми ризикує і присвячує свої кошти спільній справі. Тут ми бачимо те саме».

      Між пам'ятним польським серпнем і не менш пам'ятною помаранчевою зимою чимало подібного, але й не менше відмінностей. Харизматичні вожді, які відчували на собі Божественну правицю, вібрація Майдану, довіра і солідарність між «хрестоносцями революції», п'янкий сніг свободи і навіть переговори під час переходу влади. Але у Польщі доба революційних дітей «Солідарності» і президентура Валенси за кілька років змінилась добою комуніста Кваснєвського, котрий (іронія долі) відіграв не останню роль у революції українській. Цікаво, які зміни незабаром грядуть у нас.