У період між тринадцятою й чотирнадцятою річницями проголошення незалежності в Україні відбулись події несподівані й неординарні. І це не в гарячій Латинській Америці, де революції відбуваються щопівроку, до яких усі звикли. Це в Україні, де патріоти, як годиться, чатують на пічах, де всі конфлікти, які тільки бувають — національні, мовні, культурні, соціальні, — при всій їхній гостроті виглядають як стишені й пом'якшені, де митці всерйоз замислювались: а чи не варто «розкручувати» нашу невідому світові країну як таку, де нічого не відбувається — і раптом українські події протягом двох тижнів очолюють список світових новин! Таке світ забуде нескоро.
А для нас, безпосередніх учасників, ті дні не забудуться ніколи. Попри всі подальші можливі розчарування й поразки. Так велике кохання не завжди є гарантією щасливого шлюбу. Та коли люди, які пережили його, подумки вертаються в минуле, вони розуміють: якби знову вернутись назад, все одно все прожили б так само. Так і події минулої зими для нас: вони стали яскравішими за чотирнадцять років тому проголошену незалежність, яка дуже скоро виявила себе як псевдонезалежність.
Чи стали ми любити свою землю більше після тих подій? Скоріше, навпаки, події відбулись тому, що ми таки любили цю землю, хоча й самі не зізнавались собі в цьому. Мільйони українців показали і світові, і собі, що пов'язують своє майбутнє з Україною.
За рік, який минув, безперечно, змінилось багато, і водночас — вкрай мало, вкрай недостатньо. Торік я в своєму матеріалі «Кругом тринадцять» з прикрістю писав про наших олімпійців, які навіть губами не ворушать, стоячи на п'єдесталі, коли виконується «Ще не вмерла...» У ті дні, я, старий скептик, щиро кажучи, не вірив, що у моїй сорока восьми- (чи сорока семи-, кільки нас там залишилося?) — мільйонній державі набереться бодай один мільйон людей, котрі знають і можуть виконати державний гімн. Але вже в листопаді я мав приємне розчарування: цей мільйон зібрався на київському Майдані і співав головну нашу пісню щовечора. Ба більше — я також зауважив, що і в футбольній нашій збірній побільшало гравців, які перед офіційними матчами не тільки кладуть руку на серце, але й потрохи намагаються якось артикулювати текст. Не буду пов'язувати успіхи наших футболістів у відбірковому турнірі саме з цим фактором, проте...
Проте. Помаранчева революція завершилася, натхненний мільйон людей, котрі знають слова гімну, роз'їхався, розмився, розчинився поміж десятками мільйонів інших, звичайних наших громадян, наших друзів, родичів, сусідів, з якими зустрічаємося щодня, з якими розмовляємо, погоджуємось або сперечаємось. Коротше кажучи — настали будні. В ці будні ми, наприклад, зовсім нещодавно довідалися, що, виявляється, ті гасла, які ми затято й цілком безоплатно вигукували на Майдані київському та на майданах інших міст держави, — ті гасла приватизовані, на них поставлено копірайт з конкретним прізвищем. Хоча, здається, гасло стає сильним тоді, коли його одностайно промовляють сотні тисяч вуст, а не тоді, коли воно «авторизується» на папірці з печаткою.
Окрім того, дні невблаганно минають, і за якихось три місяці ми вже відзначатимемо першу річницю помаранчевої революції. Хочеться вірити, що бодай до цієї круглої дати ми довідаємося хоч би щось із того, що мусили б довідатися вже сьогодні, або й учора: хто ж таки насправді і навіщо вбив Георгія Гонгадзе, хто труїв Віктора Ющенка, яким чином автомобіль Бакая (а перед тим і його власник) перетнув українсько-російський кордон, і далі по спадаючій. Є чимало питань, відповіді на які мусять прозвучати з вуст влади, яку вже трохи навіть непристойно називати «новою».
На київській Головпошті з усіх чотирьох густо помальованих під час революції колон залишився тільки фрагмент однієї. Фрагмент цей акуратно зашклений, хіба що таблички «охороняється державою» до нього поки-що не прикріпили. Коли проходжу там, щоразу до голови стріляє блюзнірська думка-алегорія: невже так само обтяли, засклили й локалізували все те велике й величне, що переповняло наші душі у ті листопадові і грудневі дні? Якщо це справді так, то — шкода, дуже шкода...
Моя Батьківщина раптово помолодшала. У зрівнянні з минулим роком, коли вона здавалася втомленою країною-імпотентом, не зацікавленою ні в собі, ні в інших державах.
Скажу чесно, річниця помаранчевої революції буде для мене більшим святом, ніж традиційний День незалежності. Тому саме останні президентські вибори звільнили український народ від власної патологічної пасивності й байдужості до своєї країни, і звільнили Україну від політичної аморальності (в законі). Ці події в сто разів більш важливі простої констатації факту неминучого розпаду радянської імперії, що мав місце у Біловезькій пущі в 1991 році.
У мене не було й немає ілюзій щодо нової команди в уряді країни. Інколи вони мені нагадують піонерський загін. Інколи — обком компартії. Хоча більш за все вони схожі на штрафбат часів Другої світової війни: якщо залишаться живими, а ще краще — доб'ються успіхів для країни, то їм усе простять. Це, звичайно, художнє перебільшення, але ж ми, українці, схильні перебільшувати.
У Великобританії, яку я добре знаю, постійно дознімаються й ідуть по телебаченню кілька мильних опер. Ідуть роками. Практично все доросле населення країни слідкує за життям персонажів цих серіалів, а продюсери серіалів постійно слідкують за ставленням глядачів до цих героїв. Якщо продюсер дізнається, що якийсь персонаж почав дратувати глядачів, його, цього персонажа, одразу відправляють в реанімацію чи на той світ за допомогою, можливо, автокатастрофи. В найкращому випадку садять до в'язниці. У будь-якому разі персонажі, які набридли глядачам, зникають з екранів дуже швидко. Щось дуже схоже сталося і в нас. Дай Боже, щоб ті персонажі, що залишилися, а разом із ними й нові, не дуже швидко набридли нашим глядачам-громадянам.
Якби додалось рішучості й відповідальності в початку 90-х, ми б зберегли мільйони життів, рівень культури, науки, економіки; ми б розвинулись за рахунок середнього й малого підприємництва, чия ініціатива також перегоріла в попіл; ми б не мали тієї руїни й убозства, яке кошмариться поодаль столиці. Там задушено й замордовано всяке бажання діяти, розметастазився сволочний олігархізм, орилатілий бандитизм, бізнесструктурки влади; там править жах, підлість, підкуп; там на тисячах квадратних кілометрів вітер свище, як у черепах кінських; там не знайдеш одного, — не розчарованого, непокаліченого, не зраненого душогубством недавнім.
Найбільше очікування не на Майдані, а там — і найбільша небезпека, що саме там все залишиться, як і було: в коматозному стані, в полеглості переможених і переможців...
...Слово «революція» жахтить з минулого наругою і насильством. Сучасні події — і в нас, і в світі — щодалі проявлятимуть себе як видозміни устроїв. Їх мета — не знищення основ, а якісна зміна бажань, планів і способу життя, як їх обопільного здійснення. Мета нинішнього: покращення життєспособу, його насичення новою якістю. При застарілій меті (ситий добробут), при застарілих розуміннях, як реалізовувати омріяне, звісно, не може бути і видозміни на рівні здійснення. Фантазія, ніби заміною непорядних порядними, а злодіїв чесними можна покращити суспільство, так і залишиться фантазією. Чесних і порядних формує нова мета, нове розуміння призначень, простіше кажучи: нове горіння в душах, нове просвітління в людському духові; не однієї людини чи владної групи, а мільйонів людей, що поступово доростають до іншого себе усвідомлення — і по-іншому починають діяти. Нині це проявилося в україноусвідомленні себе, але стихійна любов, стихійне захоплення — тільки при наповненні обов'язком перед любов'ю — може стати не модою, не одягом, а тим, що вогніє з серця і живить усю діяльність індивіда.
Така некриклива, непримітна, непоказна любов — головний ресурс народу; і у помаранчеві дні більшість вперше доторкнулася до цього джерела наденергії. Якщо народ не спрямовувати на обжирання і обдобробутнення, не призвичаювати до соціального утриманства, не заобіцювати земними раями — він пробуджується від дармочекань і ліні і починає зречено і надактивно діяти. В суворих обставинах у народі, як в організмі під час цілительного, чистого голодування, вмикається фагоцитоз — поглинання шкідливих мікроорганізмів і продуктів розпаду лейкоцитами, в суспільстві це прообразуватиметься себеочищенням від брехні, корупції, підкупів і всіх незлічених загнивань, які неможливо побороти ззовні, будь у нас хоч сто тисяч рішучих президентів. Суспільство треба навчити цьому. Треба вернути мудрість просту й очевидну кожному: радість життя не в гонитві за наддобробутом, — не в споживанні продуктами і машинами нас — а в здатності повнокровно життю радіти.
Озирався я минулого разу на 13 років назад, тепер — на півроку. В принципі, план схожий, хоча ні тоді, ні тепер він, підкреслюю, похмурим не був. Критичним і злим, так. Похмурим — ні.
Нині стало трохи веселіше. І не тому, що, скажімо, в новинах можуть майнуть живі людські обличчя чи українська мова в можновладних вустах. Головна веселість полягає у спогаді, головному спогаді десятиріччя — Майдані. У феномені Майдану, який показав: мрець живий. Тепер, правда, дехто робить вигляд, що нічого не відбулося, що все це — історія. І діловито командує: «Так, погралися, позабавлялися в живих, а тепер знов — по могилах!» Але для більшості українців, думається, то була не гра. Спільнота вперше відчула, що вона жива.
Це, як на мене, і є головний позитив, з якого ще виросте багато чого.
Негативи? Їх достатньо. Невідповідність між градусом надій, між ідеєю, висунутою Майданом (маса), і практичною політикою (сцена). А ідея ця — єдність українського народу, ідея загальноукраїнської великої родини. Яка передбачає, насамперед, принцип національної солідарності. Принцип відповідальності всіх за загальні блага. А де та солідарність? Де втілення гасла «Багаті поділяться з бідними»? Є тільки поквохчування про неприпустимість повного перегляду результатів приватизації. Мовляв, ми накрались, і нехай так і буде...
Коли у Франції прийшли до влади якобiнці, вони заборонили в Парижі продавати хліб різної якості. Вони наказали пекарям випікати так званий хліб рівності, який їли всі — і члени Конвенту, і прості робітники. І пайок був однаковий для всіх. І всі знали, що Робесп'єр живе не в хоромах, а в комірчині у столяра Дюпле, і спить не на королівському ліжку, а на скрипучому тапчанчику. І ось на цій енергії, на такому протуберанці сили вони протривали і виграли безнадійну ситуацію. А в нас, замість того, щоб на емоційному, вольовому піднесенні народу проголосити щось на кшталт загальнонаціональної мобілізації, можновладці вошкаються в своєму потаємному світі, підморгують, домовляються один з одним, а в основі всього, підозрюю — дальша можливість клепать бабло, плекати свої заводи, свої труби, бензини, свої «канхвети» і «зєльтєрскую» воду...
Звідси — розчарування. При тому, що люди готові піти на великі жертви, коли б мали достеменну переконаність у моральній чистоті проводу. Але де ж той «хліб рівності», де ж та «нація в поході»?
У здійсненні цих речей — шанс для нашого Президента, шанс залишитися в історії «новим Вашингтоном». А не громядянином «К», про якого вже зараз згадується, хіба побачивши роздвоєний ніс Жерара Депардьє.
Таким був один з головних новиннєвих месиджів у промові Президента до Дня незалежності. «Ми розпочинаємо конституційне оновлення. Я ініціюю скликання конституційної ради, яка розробить проект нової редакції Конституції», — наголосив Віктор Ющенко, промовляючи до спiввiтчизникiв. «Це процес не одного дня, — констатував глава держави, — але ніхто не зуміє його затягти». >>
Молебень за Україну на річницю Незалежності, як і в усі останні роки, відбувся у святій Софії. Молилися українцi, як i політики зокрема, у багатьох церквах країни. Втім цей молебень у Софійському соборі вважається, так би мовити, офіційним (хай простить Бог такий доречний, проте святотатський епітет), адже сюди приходять принести молитву за свою країну керівники держави. Щороку 24 серпня, стежачи за репортажами зі служби Божої у Софії, простий люд робить висновки про стан справ у політиці. Так і цьогоріч. >>
60-сантиметрова скульптура-фонтан у вигляді голого малюка, який іде до вітру, майже 400 років прикрашає історичний центр столиці Європейського Союзу. Починаючи з 1619 року «Хлопчик, який пісяє» нагадує бельгійцям про оригінальний спосіб гасіння пожежі, завдяки якому середньовічне місто не перетворилося на попелище. Утім голим-босим-підперезаним брюссельський хлопчик був не завжди. Наприкінці XVII століття з легкої руки правителя Баварії започаткували традицію одягати статуетку в дорогі костюми. Відтоді в гардеробі «хлопчика» накопичилося близько 800 різних убрань. Серед них — костюм із золотої парчі від короля Франції Людовика XVI, національні костюми різних країн світу, спортивна форма і навіть... одяг Санта-Клауса! >>
У Національному виставковому центрі 22 серпня вишивальниці з Київщини долучились до виготовлення Рушника національної єдності. Над цим дев'ятиметровим полотнищем вже попрацювали більше як півтисячі українців у 12 регіонах. Наступного дня естафету київських вишивальниць перейняла Тернопільщина. А далі, як повідомив виконавчий директор акції Микола Степаненко, диво-рушник повезуть до Криму, де на ньому золотими нитками вишиватимуть Герб України. Як уже писала «УМ», раніше планувалося завершити роботу до Дня незалежності, але так склалося, що гранд-рушник буде остаточно готовий лише у жовтні. >>
Місцем проведення цього яскравого і не бувалого досі дійства дуже символічно став тернопільський парк Національного відродження, де з самого ранку розбили наметове містечко майстри вишивання з різних регіонів України. Зібралися також ті, хто займається збереженням українського національного одягу, та художні колективи, які пропагують його у своїй творчості. Відтак учасниками фестивалю «Цвіт вишиванки» стали тисячі тернополян та мешканців області, які з цього приводу спеціально одягнули як сучасні, так і витягнуті з бабусиних скринь вишиванки. До речі, одягнутих у національне вбрання людей у громадському транспорті Тернополя було вирішено безкоштовно перевозити впродовж аж чотирьох днів — починаючи з 24 і аж по 28 серпня, коли обласний центр святкує День міста. >>
Маркіян Іващишин — львівська легенда всіх українських революцій та акцій непокори останніх 15 років. Він один із тих активних, хто справді доклався до того, аби незалежність відбулася (щоправда, тоді мріялося про дещо інший формат України). Він був одним із організаторів студентського руху, який вилився 1990 року в студентську «революцію на граніті» і закінчився відставкою Прем’єра уряду УРСР Масола. Згодом Іващишин був серед активних декомунізаторів Галичини. За часів махрового кучмізму його намагалися заарештувати за супротив всесильному голові обласної податкової Сергію Медведчуку. Напередодні Помаранчевої революції Маркіян організовував бунтівне студентство краю. Крім «барикад», Іващишин — колосальний арт-організатор: від легендарних джазових фестивалів чи «Вивиху» до «Львівської газети». Зараз Маркіяну 40 років, він депутат Львівської міськради (пройшов за списками «Пори»). >>
