Прийняття Цивільно-процесуального кодексу є необхідною передумовою для нормального, цивілізованого життя суспільства. Це те, що дозволить чіткіше визначити правові стосунки між громадянином і державою, громадянином і громадянином, тобто це той документ, який з нормотворчих законів є чи не найголовнішим. Зараз можна стверджувати одне: новий Цивільно-процесуальний кодекс є нагальною потребою. Але й те, що його проект, який нині розглядається, не є абсолютно узгодженим з новими реаліями, також відповідає дійсності. Тож поспішати з прийняттям нового ЦПК нам, попри все, не потрібно.
Половину шляху на його покращення вже пройдено, я б навіть сказав, що й більше пройдено, але приймати документ, готовий хай навіть на сімдесят відсотків, не варто. Слід доопрацювати його, довести до пуття. Бо, пам'ятаючи про те, які саме положення опинилися в Цивільно-процесуальному кодексі, винесеному на перше читання, — якісь надзвичайно відразливі, неприйнятні та незрозумілі норми, тепер краще зайвий раз подути на холодне, ніж знову обпектися окропом. І це навіть за умови, що йдеться про майже позитивний законопроект (яким він став наразі), адже прийняття кодексу буде насправді політичним рішенням.
На перше читання Цивільно-процесуального кодексу був винесений законопроект, щодо якого депутати знали лише те, що цей документ нам потрібен. А що там написано на його восьмистах сторінках — це нікому не було як слід відомо, бо ніхто, власне, ті вісімсот сторінок й не читав. Після того, однак, як у пресі піднявся шум з приводу цього кодексу, до нього поставилися ретельніше і багато що в ньому покращили, але, на мою думку, він і зараз іще не готовий остаточно до розгляду в сесійній залі.
На доопрацювання чекає такий, скажімо, момент, який є актуальним і для кримінального, і для цивільного судочинства. Зараз, коли суддя веде процес, а я, приміром, як сторона в цьому процесі вважаю, що суддя є зацікавленою особою (а я маю цілковите право на вимогу щодо усунення судді, якщо засідання ведеться ним неправомірно) і заявляю йому відвід, то вирішує питання відводу той же таки суддя. Це робиться ним просто на місці: «Я, мовляв, сам із собою порадився і постановив, що відводу не буде...» В кримінальному процесі суддя у таких випадках має звертатися до голови суду, і той вирішує, відводити суддю чи ні. Подібні моменти слід привести у відповідність, відкоригувати як належить, але цього зроблено не було.
Мною була запропонована норма, згідно з якою, зокрема, питання про відвід судді вирішують інші судді за відсутності того, кому заявлено відвід. При рівній кількості голосів, поданих за відвід і проти нього, суддя вважається відведеним. Ніякий інший підхід не забезпечить відомий принцип судочинства: nemo esse debet judex in propria causa — ніхто не може бути об'єктивним суддею у своїй справі. Тільки так можна унеможливити порушення права сторін на об'єктивність судочинства, на дотримання рівних прав усіх учасників процесу. Так само має бути забезпеченим і право на відвід прокурора, секретаря судового засідання, експерта чи навіть перекладача, задіяного у процесі. Подібні питання має розв'язувати суд.
Я розумію, що немає межі досконалості. Але так само немає межі й людській глупоті, то ж зараз примушувати народних депутатів прискорювати процес прийняття кодексу є абсолютно непотрібним. І жодні кивання головою на Європу, на європейські стандарти не повинні визначати написання Цивільно-процесуального кодексу, бо ніхто в Європі не хоче, щоб Україна створювала нові закони швидко, але щоб ці закони виходили поганими. Сила бажань не повинна домінувати над логікою законотворчості. То ж не треба поспішати із законопроектами як такими, треба поспішати з їх якістю.
Андрій ШКІЛЬ,
голова парламентського підкомітету
з питань підготовки законопроектів.
