Непрочитане «Слово»

      Як тільки Харків став столицею, до нього почали одразу ж з'їжджатися письменники. Вже визнані метри і ще не оперена амбітна молодь. Ступаючи на перон «смердючого промислового міста», всі вони слізно цитували рядки Павла Тичини, який точнісінько так, з першого кроку, не помітив у новопризначеному стольному граді виразного обличчя і, мабуть, у пориві глибокої туги за Києвом порівняв його з темною ніччю. Але нічого, прижилися всі, як один, і навіть дуже скоро побудували завдяки власним фінансовим внескам кооператив під назвою Будинок «Слово». А далі — трагедія. Прибувши до нової столиці з блискучою оперативністю, більшість вітчизняних митців через майже однаковий для всіх короткий відрізок часу (з 1932-го по 1938-й роки — кому як «пощастило») покинули її назавжди. Для ініціаторів «великого вигнання» новенький кооператив став справжньою знахідкою. До якої з квартир не адресуй «чорного ворона» — все одно влучиш у «десятку». Власне, так і робили. На запитання «Що ж то, власне, було?» й понині не знаходиться відповідь. Щоправда, за великим рахунком, ту відповідь сьогодні мало хто й шукає.

«Куди іти... Куди нам тікати...»

      Перед тим як повести письменників на Голгофу, їм люб'язно дозволили напрацюватися досхочу. Це було щось! У місті починають видавати газети і журнали українською, російською, вірменською, єврейською мовами, точаться нескінченні дискусії, «селюки» з «Плугу» щось доводять «урбанізаторам» з «Гарту», з'являється Український літературно-науковий інститут, Курбас iз Кулішем збурюють творчий неспокій «Березолем». Цей період (кінець 20-х — початок 30-х років) учені справедливо назвуть «добою українського ренесансу». Повторити його не вдається навіть зараз, коли Україна отримала статус незалежної держави і ніби має для розквіту власної культури всі необхідні передумови. Чому ситуація складається саме таким чином — невідомо. До того ж цей сумний факт більшості українців не болить якось абсолютно природно, ніби потреба в ренесансі ще тільки має колись визріти в наших задурених щоденною метушнею головах.

      Але тоді письменники жили ідеями! Недавній чернігівський семінарист Василь Еллан-Блакитний так палко вірив у близьку світову революцію, що ладен був знести заради її торжества «церкви старовинні у повітря» й пустити під сокиру «вишневі садки». Засновник «Плуга» Сергій Пилипенко мріяв про «всесвітню комуну», суспільство, об'єднане взаємною любов'ю, згодою, де панує повна свобода. Вселенською темою створення нової людини всерйоз переймався Микола Куліш. Вічним бунтарем і протестантом був Іван Багряний, який закликав усіх, хто прагне глибоко пізнати світ, ходити «тільки по лінії найбільшого опору». Микола Хвильовий був настільки глибоким прихильником комуністичної ідеї, що спочатку навіть не збагнув, чому він та його соратники потрапили в немилість до більшовицької влади.

      І справді, чому? Українським революційним романтикам не простили саме їхню відверту українськість, яка жодним чином не вписувалася в уніфікований образ радянського митця. Помста теж була ідейною. Одних покарали за український буржуазний націоналізм, інших — за підготовку української контрреволюції. Ще одна група проходила як загін терористів з так званої української військової організації.

      Найпершим же був процес над так званими спілками визволення України та української молоді, який почався в 29-му році у Києві і досить оперативно завершився в Оперному театрі Харкова. «Підсудних привозили у звичайних автобусах, у перервах поїли чаєм з тістечками, — розповідає у своїй книзі спогадів донька письменника Миколи Дукина Наталя. — Про суд докладно писали газети, патякало радіо. Квитки на процес роздавали по установах». Громадськими обвинувачами на суді виступили Микола Куліш та Олесь Слісаренко. Заплямували «ганебну роботу зрадників» у пресі Микола Хвильовий, Григорій Епік, Микола Яловий. Вони тоді ще не здогадувалися, яку страшну м'ясорубку приготували й для них самих енкаведисти, тому свято вірили в те, що «буржуазно-глитайські елементи» (цитата зі статті в «Літературному ярмарку», підписана вищезгаданими митцями)  справді чимось завинили перед більшовицькою державою.

      Прозріння настало вже через кілька років. 12 травня 33-го заарештовують Миколу Ялового. Його найближчий друг і соратник Микола Хвильовий, добре розуміючи, що наступним буде він, збирає вдома у Будинку «Слово» Куліша, Досвітнього, Епіка, Дніпровського, Йогансена та Сенченка, проводить прекрасний вечір — грає на гітарі, жартує, декламує Пушкіна. А потім виходить до однієї з кімнат і стріляє в себе.

      А далі всі пішли етапом. Наприкінці 33-го один за одним заарештовують Пилипенка, Досвітнього, Вишню (усього дев'ять чоловік) за підготовку партійного терору. Суду над ними як такого не було : усім зачитали обвинувачення і розстріляли. Уцілів тільки Остап Вишня. В останню хвилину «вищу міру соціального захисту» замінили десятьма роками Соловків.

      У листопаді—грудні 34-го року і того більше — «чорний ворон» від Будинку «Слово» забрав Олексу Слісаренка, Гео Шкурупія, Євгена Плужника, Миколу Любченка, Григорія Епіка, Андрія Паніва, Миколу Куліша, Валер'яна Підмогильного, Василя Штанька, Григорія Стрільця, Антіна і Тараса Крушельницьких, Дмитра Левчука, Костя Буревія. П'ятьох останніх без особливих церемоній розстрілюють майже одночасно з арештом. Решті присудили по десять років Соловків, подарувавши надію на спасіння. Але вже у 37-му році «особлива трійка» УНКВС Ленінградської області переглянула попередній вирок і засудила їх до розстрілу за те, що «продовжують перебувати на своїх контрреволюційних позиціях». У зв'язку з цим 3 листопада вищезгаданого року став для української культури днем гіркої жалоби. Тоді, на честь 20-х роковин Великого Жовтня ( це не жарт, таким було офіційне формулювання!) на Соловках розстріляли Епіка, Підмогильного, Куліша, Зерова, Вороного, Пилиповича, Пилипенка, Ірчана, Козоріса, Павлушкова, Чеховського та багатьох інших. Така собі одна велика куля для всіх, адже знищували не стільки людей, скільки ідею, український дух як такий.

      Є також версія, що саме цього дня вивезли на баржі в море харківських театралів Курбаса, Куліша і директора «Березоля» Дацкова. Разом із багатьма іншими в'язнями їх голими вигнали на палубу, розстріляли й кинули у воду. Навіщо було влаштовувати смертникам таке приниження, навіть уявити складно. Мабуть, психіка ката — це якийсь особливий різновид мислення, який з людського залишає в людині хіба що тільки форму.

      Існує припущення, що 3 листопада 37-го загинуло одразу 134 діячi української культури та мистецтва. Але цікаво, що й досі в Україні ця скорботна дата минає абсолютно непоміченою. Ніби нічого й не сталося, ніби то й справді були злочинці, а не квіт української нації, її безжально понищений творчий «генофонд».

Модерна інквізиція

      Цинізм катів, здається, не мав жодних меж. Узяли, скажімо, на мушку родину просвітителів Крушельницьких і розтасували, мов колоду гральних карт: двом синам присудили розстріл, ще двох заточили в таборі, доньку з батьком відправили на Соловки. Досить цікава історія трапилася і з Василем Мисиком. Як розповів співробітник Харківського літературного музею Анатолій Перерва, у день його арешту до Будинку письменників прислали «чорного ворона», в принципі, за Василем Минком. Але, оскільки того не було вдома, постукали до квартири поверхом нижче. Спроба господаря пояснити, що він зовсім інша людина, особливого результату не дала: Мисика забрали і упродовж судового процесу він довго проходив у справі під прізвищем свого сусіда. «Яка різниця — Василь Минко чи Василь Мисик», — говорили йому слідчі з наполегливою порадою визнати себе учасником українського терористичного угруповання.

      Послідовне спустошення «Слова» з часом почало набридати навіть самим енкаведистам. В історію майже у формі анекдоту ввійшов вислів одного з «вершителей судеб» грізного відомства, який запропонував одним махом загратувати в Будинку всі вікна та двері  й не витрачатися більше на пальне. Проте ідея чомусь не прижилася, письменників і далі вивозили по одному, від чого їхнє життя перетворилося на справжній жах. Одні, аби врятувати себе, тікали на далекі хутори і вже там пописували щось тихенько в шухляду або до районних газет. Хтось зумів підхопити потрібну ноту і став класичним партійним бонзою від літератури. Декому пощастило втекти до Москви й переродитися на російського письменника. Усього ж енкаведисти за досить короткий термін спустошили 40 із 63 квартир Будинку. Він швидко нажив недоброї слави. Пішоходи його минали десятою дорогою, побоюючись вскочити в якусь фатальну халепу.

      Усе, що відбувалося з політичними в'язнями у харківських тюрмах після арешту, не вкладається в жодну уяву про муку. Були часи, ми всі до дірок зачитували «Архіпелаг ГУЛАГ» російського письменника Олександра Солженіцина, але й досі мало хто знає про те, що «Сад Гетсиманський» (ця книга вийшла друком майже на 15 рокiв раніше російської) нашого співвітчизника Івана Багряного — не менш красномовне свідчення подібної Голгофи, влаштованої такими ж катами просто в самісінькому центрі тодішньої української столиці. Описане страхіття — якесь суцільне середньовіччя, божевілля, шабаш або просто пекло, влаштоване абсолютно безвинним людям ще за життя. «Основна тенденція цієї модерної інквізиції, — писав Іван Багряний, — це обернути людину в ганчірку, в тварину, в безвольного пса, що скавулить і плазує, готовий лизати що завгодно, від чобіт починаючи. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що називається людською душею... А тоді вже викинути її на фізичний смітник».

      Люди божеволіли, підписували все, що їм пропонували для підпису, обмовляли під тиском тортур своїх найближчих друзів-побратимів, а потім мучилися вже по десятому (ніби неіснуючому) колу пекла від сорому і докорів сумління. Словом, читайте Багряного. Інакше ви нічого не знатимете про життя.

Пелена не спала з очей

      Про ту страшну історію більшість українців і понині нічого не знає. Реакція ж тих, хто вперше про неї дізнається не взагалі, а в подробицях, приблизно однакова. Люди вигукують: «Та не може такого бути!» Після чого одне із двох: або копають правду глибше, або прагнуть забути, як страшний епізод з американського фільму жахів. А ще може з'явитися нестримне бажання розповісти про ту трагедію іншим. Але в тебе, обізнаного, чомусь вистачає духу тільки на те, аби мовчки брести вулицями, заглядаючи у вічі перехожим з однією лише думкою : «Господи, а вони ще ж нічого не знають».

      Ось вулиця Культури, 9 з тепер якимсь дуже тихим «Словом». Трохи далі — Раднаркомівська, де й понині стоїть усе та сама будівля НКВС із двоярусною катівнею в підвалі та бронзовим Дзержинським на парадному під'їзді. Ще далі — Будинок письменників і особняк ВУЦВК, які не так уже й давно гриміли літературними дискусіями і вирували творчим життям. Все ніби є, але водночас і немає нічого. Якби подібне чистилище випало на долю міста, що розташоване в західнішій Європі або, скажімо, в Америці, сюди вже давно б проклали міжнародний туристичний маршрут з купою «живих» музеїв і кожного дня міняли біля встановлених з цієї ж нагоди пам'ятників живі квіти. Але ж у нас так просто нічого не може бути у принципі. Харківський досвід вшанування пам'яті «розстріляного квіту нації» — тому лише ще один доказ.

      Тривалий час на парадній стіні Будинку «Слово» сиротіла лише одна меморіальна дошка — приборканому класику радянської літератури Павлу Тичині. Але наприкінці 80-х місцеві українофіли, окрилені демократичною відлигою, спробували порушити фасадну самотність поета і принесли до обкому письменницький список із більш як сотнею імен. Їхнє прохання встановити відповідно до цього переліку меморіальний знак партійні боси під впливом тодішньої політичної ситуації відкинути не наважились, але про всяк випадок закреслили в ньому більше половини імен. Дошку відкривали в урочистій обстановці, але, як з'ясувалося потім, ненадовго. Історичного віку їй вкоротили мисливці за металом, які потьмянілий дешевенький алюміній переплутали з дорогою бронзою. Розчаровані гіркою помилкою, злодюжки жбурнули «письменників» просто на землю, а можливо, ще й потопталися зі злості ногами, бо меморіальна пам'ятка розкололася навпіл.

      Аби повторити відкриття, українофіли знову пішли до влади. І оскільки на той час та вже була незалежною, домоглися, аби нова дошка включала повний список видатних діячів без політичних купюр. Теоретично чиновники ніби погодились, проте в день презентації стало зрозуміло, що нова пам'ятка — точнісінька копія старої, тобто, як і раніше, містить переполовинений список митців. Зчинився легкий скандалець, дошку відправили на «дописування», яке, у свою чергу, принесло новітні проблеми. Надмірно демократизовані упорядники списку тепер не могли вмістити всіх одразу видатних осіб, якi мешкали в «Слові», і вкінець заплутались у визначенні розміру особистого внеску в розвиток вітчизняної культури кожного з них.

      І ось днями нарешті таки сталося: найбільша в Харкові, а може, й Україні меморіальна пам'ятка таки з'явилася на фасаді колись письменницького будинку. Вона має вигляд величезної, розкритої на розвороті книги, куди нарешті таки увійшли прізвища всіх відомих митців тієї доби. Дату чергового відкриття пам'ятного знаку ще не призначили. Більше того, її появу на «Слові» досі не встигли помітити багато навіть палких поборників української ідеї. Можливо, щоденна метушня засмоктала, а може, просто дошки їм уже замало. Сьогодні в Харкові з подачі Наталі Дукиної та інших дітей репресованих письменників усе частiше лунає заклик відкрити у Будинку бодай невелику музейну кімнату, експонати якої розповідали б відвідувачам про одну з найменш вивчених сторінок вітчизняної історії.

      Потреба у такому просвітництві наразі вже визріла до рівня великої освітянської проблеми. Після того як імена репресованих письменників увійшли до шкільних підручників, цей розділ літератури став для вчителів справжнім головним болем. По-перше, невідомою залишається доля багатьох знищених митців, що не робить честі ні вітчизняним історикам, ні нам усім разом узятим, бо не підштовхуємо їх своїм інтересом до наполегливого пошуку. А по-друге, сьогодні і вдень із вогнем не знайдеш у бібліотеках, власне, самих творів, з якими шкільна програма зобов'язує знайомитися не в короткому, а повному обсязі. Співробітники Харківського літературного музею кажуть, що до них часто звертаються вчителі з проханням допомогти скласти конспект лекцій, бо творці освітянських програм розділ для вивчення життя і творчості письменників розстріляного відродження ввели, проте не допомагають ні методологією, ні художніми творами. Тобто меморіальна книга на «Слові» вже ніби й відкрита, але вона й далі залишається непрочитаною...