— Пане Зіновію, як сталося, що ви опинилися в Луганську?
— Колись був такий вислів: «Партия сказала: «надо», — і це сприймалося нормально. Я закінчив Львівський медичний інститут і за розподілом опинився в Міністерстві шляхів сполучення, на Забайкальській залізниці, в Амурській області, місто Білогорськ. І нічого в тому не було дивного, ніхто не ставив таких запитань: як це ти, хлопчина з Галичини, потрапив у Забайкалля? Тепер усе шукають в тому якісь проблеми.
— Ви тут уперше, здається, побували в 90-му році...
— Видно, Бог трійцю любить. У 1991-му я був на Луганщині більш як місяць, коли брав участь у підготовці референдуму, виборів Президента. Я працював у команді В'ячеслава Чорновола. Тоді були такі луганчани, як Олена Бондаренко, яка тепер депутат Верховної Ради... Це був мій перший візит у Луганськ. Другий візит був — президентські вибори 2004 року. Ну а третя пропозиція надійшла на трохи триваліший термін, на трохи, як кажуть, інший обсяг роботи. Тож вибачайте...
— Вас тут забезпечили житлом?
— Ні, я, скажемо так, живу в приватному помешканні.
— А сім'я?
— Дружина в мене — досвідчений дитячий окуліст, має постійне місце роботи, яке не кидає незалежно від посад, які я займаю. Донька — теж лікар, уже самостійна... Зрештою, до такого алгоритму наших стосунків дружина звикла, бо я постійно на роботі буваю більше, як удома.
— Гузар — це розповсюджене на Галичині прізвище. Кардинал УГКЦ, директорка «Артеку»... Вони часом не ваші родичі?
— Ні. Я всім відповідаю на це запитання: «Якщо ваша повага до мене має зростати чи зменшуватися залежно від наших із владикою Гузарем родинних зв'язків — хай це залишиться не зовсім, як кажуть, прозорим».
— Галичанин на Донбасі — незвичне явище...
— А як донбасівці тисячами їхали на Галичину?.. Можна ту проблему сприймати нормально, а можна розцінювати в аспекті створення якоїсь закритої зони. Мовляв, Луганськ, Донецьк — це «закрита зона». Так я вам наведу приклад, як ми сьогодні ту «закриту зону» розкрили. Двоє дітей-сиріт, випускників Луганського військового ліцею, в цьому році стали студентами Військового інституту ім. Сагайдачного при університеті «Львівська політехніка». Останній раз учень з Луганського ліцею вступав у львівський інститут у 1997 році!
— У перші ваші візити ви тут спілкувалися або з друзями, або з ворогами. Тепер потрапили в середовище істеблішменту. Тут є психологічні проблеми?..
— Жодних! Ви знаєте, я тут не просто спілкувався — я працював. І зараз приїхав працювати. Я зустрічався з однією з таких ваших фігур, неоднозначних — шановним паном Тихоновим (головою облради, проти якого Генпрокуратура порушида справу за сепаратизм. — Авт.). Нормально. Єдине, може, ненормально працюють... Не звикли до мого темпу. Бо якщо я кажу, що щось треба — то це треба ще вчора. Тут звикли, що треба — то через тиждень...
— Коли ви публічно звинуватили шахтарів-регресників у симуляції голодування — це шокувало тут багатьох...
— На Галичині є шахтарі, і я знаю, що таке шахтарська праця. Тепер щодо того, голодували чи імітували. Я ставлю питання по-іншому: кожен зобов'язаний чинити з кимось так, як би хотів, щоб чинили стосовно нього. Право на обман не дає ніхто нікому. Ні людині в чорній шахтарській робі, ні людині в білому халаті. Нема винятку. Нема! Як ми тільки починаємо казати, що шахтарі мають ексклюзивне право не робити так, як каже закон, як каже совість — значить, завтра ми скотимося до того, що ми комусь іншому дамо інше право. Ви пригадуєте моє формулювання? У даному випадку я маю всі документальні підтвердження і дію.
— А як сприймалися б подібні заяви на Галичині?
— Абсолютно нормально. Ви знаєте, є багато відмінностей у ментальності галичан і східняків. Ця різниця історично склалася. Бо ми, галичани, весь час були в Європі. До 44-го року ми в Азії не жи-ли. У нас є давні традиції демократії і парламентаризму, ще з часів австрійського парламенту. У нас зміна владних команд відбувається з 90-го року весь час, і ніхто не робить з того трагедії. Як, на жаль, на Луганщині. Після того як тут 15 років (власне, 70 плюс 15) обличчя при владі не мінялися — і раптом почалася якась зміна... Тут уже як кінець світу сприймають. У нас це нормальна ситуація. Тому я чинитиму й далі так, як чинив би у Львові. Бо я вважаю, що винятків робити не можна. Є закон, є порядність. І мають у такому режимі працювати всі.
— Ви у Львові себе владою відчували? Я маю на увазі — ваша політична сила...
— Народний рух України, який очолює Тарасюк. Ви знаєте, якщо говорити про психологічний контекст, то я завжди себе почував у владі. Я взагалі дуже рано почав працювати. В 16 років я став студентом, у 17 пішов працювати і вчитися водночас. У 20 із чимось років я став заступником головного лікаря, через чотири роки — головним лікарем району. Тричі обирався депутатом Львівської міської ради. Це ж політична структура. От зараз тут мусується питання реваншу. Я можу сказати, що це просто несерйозно. Ну мине березень 2006 року. Президент буде той самий, Кабмін, прокурор, МВС, податкова... Хіба прийдуть ще жорсткіші люди. Якщо мене хтось хоче переконати, що в березні депутати прийдуть, умовно скажемо, опозиційні — я вас прошу: не смішіть. У парламент пройде нормальна група продержавницьких людей. А ті, хто буцімто — буцімто! — опозиційні, вони не будуть опозицією. Ці люди біологічно нездатні бути в опозиції. Це я як лікар стверджую. Їх цікавить їхній бізнес, причому не завжди чесний. А опозиція вимагає жертовності. Якщо Бог не дав — не купиш.
— Наскільки, на ваш погляд, відповідають сучасним вимогам місцеві кадри?
— Це проблема. По-моєму, коріння її об'єктивне. Ну якщо 92 відсотки виборців в області у «третьому» турі голосують за Януковича, то решта 8 — надто малий прошарок для кадрового резерву. З іншого боку, не кожен революціонер здатний бути тим, хто будуватиме. Для мене характерною є заява одного з претендентів на «папаху» в Новопскові, який сказав, що він в опозиції до будь-якої влади. І тут є, на жаль, така тенденція. І це треба сприймати реально.
— Ви не дуже високо оцінили луганські газети...
— Я лишаюся при своїй думці і не соромлюсь це казати. Я розумію, що «смотрящій» зі Львова для Луганська — нормально. Луганськ, який проголосував на 92 відсотки за двічі судимого — нормально. Для Галичини і для мене це є прикрим. Я би усвідомив, що ми зробили цю помилку, покаявся: «Більше не робитимемо». І шукатимемо шлях у Європу, шлях до цивілізованого суспільства — або ми будем іти в нікуди. А може, згадаємо те, що сталося тиждень тому? Коли два працівники ФСБ хотіли насильно вивезти громадянина України з Краснодона і були затримані прикордонниками. Це розгул демократії — викрадати людину, хай він буде тричі злочинець? Це до такої демократії закликає отой політик, який мріє про реванш?
— Міфологічність свідомості в Галичині й на Донбасі...
— Є велика різниця; я вам поясню, чому. У нас це глибоке коріння; тут — філософія перекотиполя. Я, наприклад, знаю, що в мене мати з Волині, батько — з Галичини. Знаю, що мій пра-прапрадід був полковником царської армії (той, що на Волині; бо Волинь була під Росією). Я знаю, що мій покійний батько є праведник України. У війну в гетто продукти передавав, переховував... Два місяці після його смерті прийшли, вручили мені посвідчення. Я знаю, що мій прадід воював в УПА. Я знаю багато зі свого минулого, бо нас так виховували. Можливо, через те, що тут були козацько-татарські степи, то людина, так би мовити, не приростала до землі. Тут при кожній шахті — якісь селища, функцію нічліжки виконують.
Я знаю, що обличчя тому Луганську, який є сьогодні, зробив Шевченко (перший секретар обкому КПУ часів Хрущова і раннього Брежнєва. — Авт.). Він зробив з Луганська Місто. Хоча, наприклад, мені дотепер незрозуміло, чому все життя тут зосереджено на вулиці Совєтській. Стара, історична частина, з непоганою архітектурою — вона не живе. У нас би там було життя.
Патерналізм страшний. Таких заяв і прохань, з якими люди приходять, — ну, це, ви знаєте, унікально. Депутат обласної ради, який закінчує каденцію через півроку, він же лікар — з проблемою якоюсь своєї лікарні приходить до мене на третій день після мого приїзду. Депутат міської ради приходить з тим, що у неї десь у кварталі проблеми з водою... Ви знаєте, коли я перебував у Львові, я б такому не повірив. Бо це ті проблеми, які вирішують наші депутати разом з відповідними посадовими особами. А тут — ну, вибачте... Всі їм щось зобов'язані. Понеділковий, свіжий прийом. Прийшла до мене жінка, у неї кабельне телебачення не так показує. Вона ті канали дивилася чи не дивилася, але з такою заявою прийшла до мене.
Як ви прокоментуєте оцю табличку? Одна з найбільших середніх зарплат — у Луганській області, 812 гривень зараз. Одна з найвищих пенсій — понад 400 гривень. І при цьому порівняйте самоокупність тарифів. Якщо по середньоукраїнському 81 відсоток самоокупність, то в нас є по воді 59. Коли навіть у Донецьку — 68 відсотків. А по окремих містах — прошу: Красний Луч — 15 відсотків. Так у нас що, буде вода? Буде тепло? То ми як, знову будемо, як страуси, ховати голови в пісок? У нас кубометр води 30 копійок має коштувати? 1,87 грн. — уже три роки у Львові!
— І львів'яни на вулицю виходили?
— Були протести, були пікети біля міської ради, чому ж ні? Це нормальна реакція. Але я перепрошую: 30 копійок і 1,87 грн. — це у шість разів різниця. 810 — заробітна плата тут і 600 — на Львівщині. Але, вибачте: або є патерналізм, популізм, зрештою, тоді люмпенізація, — або є нормальна ситуація... Ви знаєте, де найкраще пішло приведення тарифів у відповідність до затрат?
— Мабуть, у сільських районах.
— Ні! У тих шахтарських містах, які кілька років тому мали «щастя» перезимувати без тепла (знаменита зима 2001—2002 рр. — Авт.). Де вони потрапили в яму, де відчули, що з нічого нічого й не буває.
...Я хочу сказати, що відкрив для себе за ці півтора місяця дуже цікаву Луганщину. Я відкрив озера з білими лілеями — це як їздив у Новопсков. Я відкрив для себе Половецькі степи. Я відкрив... До речі, це теж ментальність: у селі Осинове поблизу Новопскова церква 1802 року в стилі бароко, Успенський собор. Один з двадцяти з чимось пам'яток архітектури державного значення. Феноменальна річ! Фрески... Тобто я відкриваю для себе все, що тут є, і просто дивуюся, що ви не пишаєтеся і не маніфестуєте з цього приводу. А треба просто себе поважати і знати, що «я можу».
В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>
Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>
22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>
Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>
Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>
У Севастополі ще пам'ятають, як на зорі незалежності України сюди — до міста російських моряків — з метою залякування приїздив Степан Хмара на чолі загону бойовиків УНСО. Другий етап української революції переміг у 2004 році, і севастопольці вже було стали в бойову стійку, аби «відбити напад» нового, тепер цілком легітимного представника «націоналістичної влади з Києва». Відтак призначення Президентом Ющенком на цей непростий регіон росіянина, та ще й із прізвищем Іванов (подвiйного тезки мiнiстра оборони Росiї), мабуть, було оптимальним варіантом у сенсі компромісу.
Сергій Іванов — колишній кримський міліціонер — за дві депутатські каденції змінив чимало провладних фракцій, але навесні 2004-го обрав фактично проющенківську групу «Центр» і під час помаранчевої революції голосував в унісон із «Нашою Україною». Виразом обличчя й зачіскою цей невисокий генерал міліції трохи схожий на «бойовика» Брюса Уїлліса, однак у спілкуванні виявляється досить м'якою й обережною людиною. Очевидно, і в керуванні Севастополем також. Такий ось штрих: Сергій Анатолійович запрошує кореспондентів «УМ» у гості — покупатися в морі, доки тепле, але застерігає від уживання в Севастополі української мови — мовляв, не зрозуміють. Що ж, його завдання — не допустити дестабілізації в місті уже не тільки російської слави, на власному прикладі довести, що Віктор Ющенко і взагалі нова влада — не такі страшні, як їх малює російська пропаганда.
Про те, як пану Іванову ведеться у місті базування Чорноморського флоту Росії, про його наміри й успіхи — в ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій». Відбулася наша розмова, до речі, у кулуарах з'їзду «Народного союзу «Наша Україна». Севастопольський голова минулої суботи приїздив до Києва як делегат форуму НСНУ, аби звіритися з «лінією партії». >>
