Побудувати яхту, посадити дерево...

      Павло Шапошников — яхтовий капітан, удостоєний честі бути рекомендованим у члени Королівського океанського гоночного клубу, майстер спорту міжнародного класу, яхт-дизайнер, який створив більше п’ятдесяти унікальних робіт. А на найпершій власноруч побудованій яхті він iз командою першим у світі замкнув кільце навколо Європи... Як це було, він розповів «Україні молодій».

Свою мрію — власними руками

Iз щоденника капітана Павла Шапошникова

      «28 липня 1991 року. Неділя. О 23.00 на траверзі маяк. Невже Атлантика? Таки вона. Ніч, ревище вітру і хвиль. Кілька годин боремося з течією і переможені сповзаємо туди, де були шість годин тому. Змінюємо одне одного на вахті. (Що думають про нас удома?..) Ми наскрізь вимоклі й знеможені. Очі запалені, на віях засохли шкірочки солі... Вітряний натиск стишився. Знову бачимо маяк. Та це, зрештою, нічого не важить: тільки-но перетнули траверз — назад: сповзли, як собака з соломи. Так удруге, втретє... Лише по тому виходимо в Атлантику. Вітер ущух. Нас підхопила попутня течія, і за дві години проходимо 18 миль. Стільки ж пройдено за всю минулу добу.  Інший вимір життя робить з нас інших людей. Те, що рухає нами, знає тільки вічний потяг незвіданого...»

      Починалося захоплення із молодіжних походів на байдарках.  Забайкалля, Карелія, Черемош — з них народилася  любов до води. Потім схотілося самому сконструювати байдарку, виготовити її. «Зробив мале, — каже Павло Павлович, — хочеться більшого. Починаєш збирати інформацію, набувати знань... З’явилося бажання піти в малу «кругосвітку» — ще потрібнішим стало знати, як побудувати, оснастити...» Перша спроба зробити щось плаваюче була непростою. Збудували катамаран і спустилися Дніпром. Та подорож подарувала й першу впевненість у собі, й зустріч, яку зараз назвали б знаковою. Під Києвом катамаран наздогнало судно з назвою «Гонта». Тоді, власне, Павло вперше побачив справжню яхту. А познайомившись з її капітаном Олексієм Грищенком, дізнався, що він ще й земляк — із Сумщини.

      Мабуть, те знайомство стало вирішальним для подальшого бажання здійснити «малу кругосвітку» — подорож навколо Європи. Втім спочатку треба було збудувати свою яхту. І тут не могло обійтися без допомоги Олексія Грищенка, чемпіона світу, першого в Радянському Союзі, хто побудував свою яхту й чия загибель досі, здається, залишає запитання у тих, хто його знав.

      Будували три роки. Павло працював інженером-конструктором відділу генерального конструктора на відомому в країні об’єднанні імені Фрунзе. Зрозуміло, підприємство допомогло реалізувати мрію. Двоє його соратників — Михайло Курило та Володимир Пархоменко — також фрунзенці. Четвертим у екіпажі став викладач — педагогічного інституту Олександр Турчин. І нарешті яхта проходить випробування у Чорному морі. Назва її говорить сама за себе — «Олексій Грищенко». Вже потім, повернувшись із, певно ж, найголовнішої подорожі свого життя, Павло Шапошников скаже: «Нас було шестеро у плаванні: чотири члени екіпажу, Олексій Грищенко і яхта».

Із щоденника капітана Павла Шапошникова.

      «29 червня.  Субота. ...Часто-густо перебивалися на сухарях, але яхта, розумниця дорогенька, давала нам полегшення тим, що при закріпленому кермі й рівному зустрічному, хай навіть дуже сильному, вітрі тримала курс якось навіть десять годин підряд, вправно відпрацьовувала потрібний напрям, успішно борючись із зустрічною хвилею... Неймовірний крен і безперервну хитавицю описати не до снаги. До яких тільки поз я не вдавався за штурманським столиком. А Володю на камбузі шпурляло!.. Проте вечеря встигала вчасно, і ми, схудлі, трохи хворобливі з вигляду, у дружньому колі співали українських пісень...»

У плавання — без грошей, зв’язку, зате з підручником... із рибальства

      Утім, як виявилося, збудувати яхту важко, але, врешті, результативно, збагачуюче і «тонізуюче». Значно складніше й неприємніше долати труднощі інші — неприступні чиновницькі хвилі та рифи байдужості. Втім попереду був океан.

Із щоденника капітана Павла Шапошникова

      «11 червня 1991 року. 15.00. Отже, ми вийшли. ...У житті настає мить, коли раптом усвідомлюєш, що твій секундомір увімкнуто на старт і ти — на порозі чогось вирішального... Не інакше як з гумором сприймаються минулі труднощі й бюрократичні рогатки. Банк відмовився продати валюту, мотивуючи тим, що в нашій країні на спортивні яхтові плавання кошти не виділяють. От якби-то була приватна подорож, справу ще можна залагодити. Але десь-інде, тільки не в Одесі. Все то дрібниці, їм не зупинити таких козарлюг, як ми. То все приступки на підйомі до вершин нашого Евересту».

      Сьогодні, здається,  навіть страшно говорити, але відчайдушні хлопці з Сум вирушили в плавання не лише практично без грошей (скільки там було власних, аби наміняти трішки недоступної валюти!) вийшли, власне, без зв’язку. Бо ж не можна всерйоз вважати зв’язком для такого плавання радіостанцію, що діяла на відстані п’ятнадцяти-двадцяти миль. Взяли підручник із риболовлі. Спасибі керівництву Чорноморського флоту — поділилися картами-лоціями. Зате везли з собою прапор України. Бо вважали себе представниками держави, попри те, що держава не вбачала в них своїх представників.

      Рацію пішли шукати аж у Стамбулі. Продавець магазинчика на якійсь із кривих вуличок турецької столиці здивувався, коли дізнався, що не мають зв’язку: «Як же ви припливли?!». Втім ціну заломив таку, що хлопці за голову взялися. Повернулися на «Грищенка» без рації, зате до святкового обіду — супу з пакетиків, сала та шампанського, бо ж того дня у Павла був день народження.

      Так і пройшли океан без зв’язку. Перші вісточки про рідних отримали лише в Англії. Найприкріше було, коли зустрічали радянських, а їм відмовляли навіть у передачі повідомлень додому, в Україну. Втім люди — у житті, як у житті — стрічалися різні.

Із щоденника капітана Павла Шапошникова

      «30 червня. Мальта. ...Господи, скільки тут прапорів, скільки країн! Щойно стали між англійською і штатівською яхтами. Солідні яхтсмени зібралися на причалі в товариський усміхнений гурт, аби допомогти нам швартуватися. Лікар порту дозволив зняти карантинний прапорець і запросив до установи, де швидко залагодили формальності. Але за стоянку треба платити. Грошей не маємо, то як бути? Нема проблем, стійте безплатно. А де взяти воду? О, тут без грошей ніяк. А щодо водопровідної? Скільки завгодно, приходьте з каністрами. Допомогли по телефону зв’язатися з нашим посольством. Знайомимося — Олександр Миколайович, земляк із Сум. Тон зичливий, турботливий. Нам що —  тільки б тютюнцю та їсти хочеться, бо ніде переночувати. А крім жартів: чи можемо помитися прісною водою? Домовлено: о 16 за нами прийде машина. Але мрії, мов порох.... Як завжди в нашій країні, щось не спрацювало, і ми поснули немитими...»

      ...Інколи було дуже важко. Восьмиметрові височенні хвилі з інтервалом у сто метрів вигойдували сили й часом віру в те, що варто було йти в подорож і що дійти — це реально. В черговому порту відправили додому одного з членів екіпажу — підвело здоров’я. Часом пластом лежали на ліжках, а один стояв біля штурвалу з останніх сил. Якогось разу вночі велетенський корабель ледь не підім’яв їх під себе, і лише інтуїція та вчасно випущена ракета дали змогу врятуватися від зіткнення...

На те, що вони виживуть, давали два відсотки

      Але було й інше. Були сплески дивних риб у сріблястій товщі води.  Гучне зітхання китів, що вночі наближалися до яхти. Тисячі дельфінів, які, ніби взявши човен до своєї зграї, кілометри пливли навкруги, граючись, вистрибуючи з води так, що можна було простягнути руку й торкнутися тіла доброзичливого створіння... І було відчуття того, що вони можуть, що вони дійдуть.

      Це вже пізніше, повернувшись додому, дізнаються, що, обговорюючи їхню подорож, дехто давав лише два відсотки на те, що вони виживуть. Вони самі оцінювали власні можливості в п’ятдесят відсотків. Але хіба половина на половину — це не чудовий шанс для справжніх чоловіків?

      ...Вони наближалися до Англії. Всупереч загальним твердженням, що в таку пору року треба пливти на південь, а не на північ, де погода на цей час зовсім не сприятлива для яхтсменів, вони, новачки, подолали вітер, хвилі, «дієту»  і страх перед великим океаном.

Iз щоденника капітана Павла Шапошникова

      «19 серпня.14.30 за московським часом. Згадав, що в нас є приймач. Під'єдную його до акумулятора, що геть укритий пліснявою. Контакти працюють зле, проте вдається настроїти приймач на ультракоротку хвилю. Лунає прекрасна мелодія «Бітлз», після чого чуємо повідомлення радіостанції Бі-Бі-Сі, що в Союзі відбуваються страшні події. Так ми дізналися про путч...  Забігаючи наперед, хочу зазначити, що в Англії нам пропонували залишитися на постійне мешкання, користуючись статусом втікача. Ми б мали досить високі пільги й неабиякі перспективи, але наша відповідь була категорична: нам треба додому, на нас чекають, наш дім — Україна».

      Англія зустріла феєрично гостинно. Там знайшли яхтсмена Еріка Вайта, з яким познайомилися ще в Одесі, він розповсюдив звістку про «особливих» яхтсменів. До українців збиралися гурти людей, їх частували, їм влаштовували екскурсії, намагалися зробити приємне. Вони стали героями в журналістів. До них навідалися і з американського консульства, подарувавши на згадку фото свого президента: аякже, така незвичайна подорож, така мужність, виявлена українцями! Тим часом телеграма, відправлена в Україну, до пана Леоніда Кравчука, лишилася без відповіді... І знов — плавання...

      Нарешті настав омріяний день. 15 вересня о шостій ранку «Олексій Грищенко» підійшов до Калінінградської бухти. Позаду було шість тисяч морських миль — понад десять тисяч кілометрів. Були моря й океан, Англійський та Кільський канали, Ельба, де їх застала звістка про проголошення незалежності України і де вони власноруч iз того, що мали, пошили новий український синьо-жовтий прапор і, схоже, найпершими із суден, що були за кордоном, підняли його над своїм човном.

Iз щоденника капітана Павла Шапошникова

      «Наші почуття передати важко... Ось ми зайшли в затоку й шукаємо прикордонну заставу. Ось із-за мису з'являється швидкісний військовий катер. Чуємо знайому лайку, і всі сумніви, що зайшли не у «свій» порт, пропадають. Нам тут-таки погрожують арештом. Зрештою відправляємося на заставу. Тут знову непорозуміння. Річ у тім, що ми заходимо в бухту під  українським синьо-жовтим прапором, тобто Національним прапором України. І черговий прапорщик просить зняти цей прапор, тому що він не радянський. Мовляв, прапор з бандерівським тризубом не дає нам права заходити до порту... Йдемо до чергового, розповідаємо свою історію — як і звідки прибули. Він шкодує, що нас не тільки не зустріли як належить, а навпаки, чуємо лише матюки. Врешті переконуємо всіх, що нас нема за що заарештовувати. Відтак ставимо вітрила і відпливаємо  Калінінградським каналом...»

      Пізніше В’ячеслав Чорновіл подарує екіпажу справжній прапор, iз тих, що передала новій державі діаспора. Він і зараз у кабінеті Павла Шапошникова, розгорнутий на стіні...

Яхтсменські будні...

      ...Говорити з Павлом Павловичем трохи складно. Разів кілька за розмову він раптом починає прислухатися, що діється в цеху, а потім виходить поквапливо: що вони там роблять? А роблять яхту. І не треба дивуватися, що в Сумах, таких далеких від морів та океанів, це можливо. «Хіба це залежить від місця? — каже Павло Шапошников. — Кожен робить те, що він уміє. А транспортувати можна будь-що i будь-куди».

      У його кабінеті сучасний комп’ютер стоїть під іконами у вишитих рушниках. На стінах — той самий прапор, карти та судові прилади, відзнака з лондонської виставки та два місцевих дипломи — міських відкритих рейтингів «Підприємець-2001» та «Діловий світ-2004», що відзначають керівника ТОВ «Норман-яхт» Павла Шапошникова як підприємця-новатора...

      Бізнес починався непросто, як узагалі він починався у нашій державі. Доводилося займатися різними речами, але основним і остаточним усе ж стало яхтобудування. Значною мірою все відбулося завдяки тій самій «малій кругосвітці». Бо ж саме тоді в Німеччині сталася ще одна знакова зустріч — із Фолькером Томсоном. Через два місяці після тієї розмови Фолькер приїде до України, і буде створене приватне підприємство — фірма «Норман». Назва — на честь малюка, сина пана Томсона, якому тоді було близько трьох років. Так Павло Шапошников у двох назвах — першої яхти та власної фірми — увічнив свою дружбу та приязнь.

      Для бізнесу  знов було потрібне навчання. До закінченого в юності «політеху» та здобутого пізніше диплома Інституту міжнародних відносин була потрібна відповідна практика: і яхтобудування, і ведення справи взагалі. У дев’яностих він знов у Німеччині, ще — у Данії. Працює, але, як говорить, за ту роботу платив сам, бо, власне, здобував знання.

      На його підприємстві близько двадцяти людей, і всі вони — універсальні фахівці. «На якомусь етапі я зрозумів, що треба брати тих, хто майже нічого не вміє, і «ліпити» — із сирого матеріалу ліпити легше. Бо якщо хтось постояв на потоці, хай як майстерно він не виконував свою операцію, але думати вже розучився. Конвеєр людей убиває. А ми всі разом тижнів два робимо одну операцію, потім усі разом — іншу...»

      Сьогодні Павло Шапошников упевнено говорить, що «Норман» знає вся Європа —  і ті, хто займається яхтингом, і виробники. В Україні знають менше. І не лише тому, що яхтинг недоступний для середнього українця. Є люди, яким це й доступно фінансово, але заважають погляди. «Чимало з тих, хто «може дозволити», — говорить Павло Шапошников, — наживали свій капітал в умовах складних, зі всілякими порушеннями. Знають, як це у нас може робитися. Тому власному виробнику й не довіряють. Як ото, знаєте, працівники м’ясокомбінату не можуть дивитися на ковбасу...»

      Павло Шапошников сповідує теорію, що кожна людина повинна зробити у своєму житті щось таке, що продовжить його життя й після смерті. Як посадити дерево. Людина померла, а дерево — ось воно, милуємося. Тому сам визначив собі норму: садити сто дерев щороку. На території «Норману» ростуть алеї — березова, каштанова, ялівцева...