Пам'ятник дiтям, знищеним у Бабиному Яру. (Укрінформ.)
Щороку наприкiнцi вересня до Бабиного Яру приходять представники влади. Це підтримує пам'ять, хоча і в небагатьох. Адже у Києві досі немає державного меморіалу на місці всесвітньо відомої трагедії, куди щодня могли б приходити діти й дорослі, українці й іноземці: постояти мовчки, відчути неприродність зла. І піти далі своїм життям, відтепер постійно тримаючи в пам'яті знеживлену тишу згаслого пекла.
Громадський комітет «Бабин Яр» об'єднав відомих учених, митців та громадських діячів довкола всім зрозумілої мети — створення на місці масових страт державного історико-меморіального заповідника та відкриття державного музею Бабиного Яру. При цьому — проведення вiдкритої громадської дискусiї. Члени комiтету переконанi, що тiльки вiдкрита громадська дискусiя з цих питань стане ознакою того, що суспiльство демократизується, а влада починає шанувати думку тих, кому «слугує». Нещодавно комітет спільно з Музеєм історії Києва за підтримки Фонду сприяння розвитку мистецтв презентував у столичному арт-салоні виставку «Митці за вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру», на якій було представлено твори Михайла Вайнштейна, Івана Їжакевича, Зої Лерман, Ірини Клімової, Георгія Малакова, Юхима Рудмiнського, Ольги Рапай та інших знаних художників. А в культурному центрі при посольстві держави Ізраїль в Україні члени Громадського комітету провели «круглий стіл» «Бабин Яр: історія та сучасність».
«Про Бабин Яр я дізнався від батьків. Їм вдалося врятуватися. Але людей настільки залякали, що вдома боялися про це говорити», — розповів на «круглому столі» доктор історичних наук Фелікс Левітас. Тема Бабиного Яру, як згадував учений, сама прийшла до нього. Зі шкільного життя запам'ятався випадок, коли десь у 1967 році вчителька російської літератури Ольга Василівна, яка завжди знайомила учнів з новинками літератури, принесла журнал з твором Анатолія Кузнєцова «Бабий Яр». Але хтось поскаржився. Вчителька отримала догану від директора, прийшла в клас заплакана і сказала, що зробила помилку, бо Кузнєцов — антирадянщик. Згодом пан Фелікс працював екскурсоводом: «Кожен автобус, що під'їздив до Бабиного Яру, прослуховував співробітник КДБ. Слово «єврей» дозволялося вжити в тексті один раз. Потім ми з Марком Шимановським почали працювати в архіві. Там потрібно було обов'язково писати, якою темою займаєтеся і навіщо. Ми вказали: «Велика Вітчизняна війна». Оскільки за всім стежило пильне око хранителя фондів, я на одній сторінці робив виписки про війну, на другій — про Бабин Яр, потім про яр виривав, сторінки про війну нумерував і здавав блокнот на перевірку». Так вчені збирали первинний матеріал для книжки, яка сьогодні є майже в кожній школі Києва.
У багатьох країнах Європи питаннями і науки, і пам'яті опікується держава. Скажімо, в нещодавно «радянській» Литві національна держава змогла піднятися і, не чекаючи допомоги від міжнародних організацій, підтримувати музеї й освітні програми (зокрема, з історії Голокосту). Незалежність дозволила відновити національне життя і дослідження історії народів в Україні. Однак багато питань (особливо щодо тривалий час замовчуваних стосунків між народами) ще залишаються без відповіді. «Бабин Яр, який є всесвітнім символом Голокосту, одночасно є й символом війни для всієї України. І питання в тому, як, спершу на філософському рівні, а потім у реальному меморіальному просторі, сумістити ці дві пам'яті про жертви війни», — каже відповідальний секретар Громадського комітету «Бабин Яр», історик Віталій Нахманович.
Потрібна співпраця між українськими і єврейськими істориками, соціологами, архівістами. Важливі кроки в цьому напрямі вже здійснено. Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ, Інститут юдаїки, видавництво «Дух і літера» видають різноманітну літературу. Кілька років триває освітня програма «Голокост: уроки історії». Діє Український центр вивчення Голокосту, який видає науковий бюлетень «Голокост і сучасність». Відбуваються художні виставки, «круглі столи», а 1991 та 1993 року були організовані наукові конференції, присвячені українсько-єврейським взаєминам. «Ми належимо до першого покоління, яке отримало змогу вивчати трагедії народів — єврейського, українського, циганського, — каже директор київського Інституту юдаїки Леонід Фінберг. — Але через різні причини все, що відбувається в Україні, є локальним, бо вчені не мають можливості виходу на мас-медіа».
Позбавлення людей правдивої інформації і можливості вибору, поширення чуток і забобонів — одна з головних умов утримання тоталітарного режиму. Дії вихованих у такій системі осіб виглядають неприродно на тлі проголошеної демократії. «Коли я зовсім випадково дізнався про те, що збираються будувати у Бабиному Яру, то був обурений, — каже Семен Глузман. — Дивує, коли група, зареєстрована як громадська організація, розповідає, що представляє думку всього єврейського населення України. Я теж єврей — до мене не зверталися, моєї думки не питали». Влада може роз'єднати, може й об'єднати громадян. На думку пана Глузмана, сьогодні влада не бачить, що ситуація довкола Бабиного Яру набула скандального відтінку. Щоб його ліквідувати, достатньо було б одному середньому, не обов'язково високому, чиновнику, виступити і сказати, що влада разом з мешканцями Києва прийматиме рішення. Але цього не відбувається.
Є думка, що історія як цілісність не знає випадковостей. «Для того щоб були такі масові й незасуджені жахи, потрібні були голодомор і колективізація», — писав про Голокост автор «Чорної книги» Василій Гроссман. «Ось побачите, він буде вчитися у наших», — сказав Осип Мандельштам, коли Гітлер прийшов до влади. У п'єсі літературного редактора єврейського театру в Києві Борщаговського «Ніч перед Бабиним Яром» сусід-двірник виганяв старого єврея до Бабиного Яру. На запитання: «Як ти можеш так чинити стосовно мене?», сусід відповів: «Я був конвоїром в ешелонах, які везли в'язнів до Сибіру». «Я вважаю, що ми повинні вивчати історію Бабиного Яру як набір численних закономірностей, які вели частину людства до того, що нею майже спокійно сприймався той жах. Коли ми сьогодні розповідаємо дітям про Бабин Яр, ми дуже мало кажемо про те, як ми до цього жаху прийшли. Історія зла і Бабин Яр як один з найжахливіших виявів цього зла — не щось відірване. А це і є відповіддю на питання, будувати чи ні громадський центр у Бабиному Яру», — каже професор НаУКМА Мартен Феллер.
«Я думаю, що небезпека тоталітаризму починається тоді, коли з'являється людина, яка «точно знає рецепт», як швидко ощасливити більшість, — каже відомий правозахисник, співголова Громадського комітету «Бабин Яр» Семен Глузман. — Друга умова — коли багато людей готові повірити цьому пройдисвіту. Щодо нашої дійсності — це такий собі кашпіровський, який приходить до жінок, що страждають від повноти, але при цьому не зменшують свій раціон, і каже їм: ви не повинні працювати над собою, заплатіть гроші, і я щось з вами зроблю. Це кроки, які призводять до тоталітарної психології. Чи можливе повернення тоталітаризму? Так. Тому що значна частина нашого населення має довіру до чаклунів. Коли приходить диктатор — він вказує на «ворогів», і потім ллється кров цих же людей, які довірилися. Так було при Сталінові, при Гітлерові. Вони жили у різних культурах і були по-різному погано освічені, проте після себе залишили однакову тоталітарну архітектуру».
Понад 40 українських організацій і партій виступили проти будівництва центру «Спадщина» у меморіальній зоні Бабиного Яру. До Комітету ВР з питань національностей продовжують надходити протести. «Це блюзнірство — будувати на попелі загиблих щось, що матиме якусь іншу функцію, окрім пам'яті. Не може бути двох думок з цього приводу у психічно здорової людини», — переконаний лікар-психіатр Семен Глузман. Голова Комітету ВР з питань культури і духовності Лесь Танюк нагадує: «Бабин Яр — це цвинтар. А на цвинтарі не можна займатися іншими речами, крім вшанування пам'яті полеглих». Один з найвідоміших дослідників Голокосту Фелікс Левітас вважає: «Наукою у Бабиному Яру не можна займатися, бо наука — це завжди суперечка». А секретар Спілки кінематографістів України, один із засновників товариства «Меморіал» Владлен Кузнєцов зазначає, що «за відсутності громадянського суспільства, яким би не був той центр у задумах і проектах, при побудові він може перетворитися на будь-що».
9 липня в агентстві Укрінформ оргкомітет «Спадщини» намагався презентувати «оновлений» проект будівлі. Про танцювальний зал тут уже не згадується, про кімнати для змагань у шахи — також. Розписані вже інші соціально-освітні напрями: «общинно-громадські зв'язки», «допомога материнству і дитинству», благодійна їдальня. Відбулися зміни і в методиці «пробивання» проекту. Тепер, переконуючи, що «на тому місці нікого не розстрілювали», уже не посилаються на «висновки Інституту археології НАНУ» (згідно з офіційним листом директора інституту Петра Толочка, «відбувається вільна інтерпретація висновків експедиції різними зацікавленими сторонами»). А на закиди, що Бабин Яр є місцем трагедії не тільки євреїв, обіцяють збудувати там і православний храм, і навіть мечеть...
Знайомим почерком «писалася» передісторія ідеї центру. «Минулого року на містобудівну раду прийшла велика група на чолі з головним архітектором Бабушкіним та Іллею Левітасом. Вони представили проект: кілька бараків, зовсім недоречних», — згадує співголова Комітету захисту архітектури міста Києва, колишній головний архітектор столиці Микола Жаріков. Усі члени ради виступили з критикою. Невдовзі Жарікова та ще кількох опонентів запросили на збори оргкомітету «Спадщини». За словами пана Миколи, там була «цікава обстановка, що нагадала засідання партбюро». Жаріков запропонував зібрати кращих архітекторів, які на громадських засадах розроблять концепцію меморіалу. Архітектори працювали, мали добрі результати. Але їхні висновки не відповідали бажанням оргкомітету. На цьому «співпряця» з фахівцями закінчилася.
Поряд з «простими рішеннями» і приховуванням правди йде залякування. Так, в інтерв'ю газеті «Эйникайт» один з активістів «Спадщини» (нещодавно за указом «гаранта» знятий з посади голови Ради представників національних меншин при Президентові України) Ілля Левітас страхав громадськість: «Я вижу огромную опасность в том, что если под давлением недоброжелателей власти изменят свое решение, не разрешат нам строить центр, — в этом случае неизбежно в мире развернется антиукраинская кампания. Совершенно незаслуженно нашу страну будут обвинять в государственном антисемитизме». Пропагатори побудови центру, чутливі до «антисемітських випадів», тим самим виявляють власну «толерантність». У статті «Де закінчується цивілізація» (газета «Дзеркало тижня») один з ідеологів «Спадщини» Олександр Шлаєн, у черговий раз «запевнивши», що «місце, відведене під будівництво, лежить приблизно за півкілометра від Бабиного Яру» і що «тут нікого не вбивали», подає «радянською мовою» ще одну «правдиву інформацію»: «з 1200 катів Бабиного Яру перших п'яти днів лише 150 було з розстрільної ейнзацкоманди СС 4-А. Решта нелюдів — із 45-го, 303-го поліцейських батальйонів, сформованих із колабораціоністської погані, головорізи з «Буковинського куреня» та криміналізована потолоч, підібрана німецькими спецслужбами в перші ж дні окупації». За даними істориків, саме 29-30 вересня українців у тих командах було небагато, а поліцейські батальйони були німецькі. В інших «майстрів слова» можна вичитати таке: «Послевоенные украинские власти, откровенно не любившие евреев, многие десятилетия не давали увековечить память погибших, разгоняли траурные митинги». Безумовно, заборони були (як і стосовно національного життя будь-якого іншого народу в СРСР). Але навряд чи поряд з радянською існувала тоді ще й «українська влада» (яка закривала українські школи і відправляла до концтаборів українських лідерів), поза інтересами й ідеологією тоталітарного центру.
Нам усім — ще ламати стереотипи стосовно одне одного. І вчитися не бути пішаками в чужих іграх. Масами, скутими «непохитними ідеологічними переконаннями», легко маніпулювати. Все одно, у що вони «вірять» — у комунізм, Кашпіровського чи в силу долара. Ситуація може змінитися, коли буде подолана інформаційна блокада, коли дослідження відомих вчених, праця талановитих архітекторів, слова шанованих громадських діячів перестануть мати «локальний характер». І коли кожен мешканець країни стосовно будь-чого зможе сказати своє власне «за» чи «проти» і при цьому буде почутим громадськістю. А поки що тим з українських хлопчисьок, які «косять» під скінхедів і їздять до Москви та Пітера на збіговиська «бритоголових», на противагу цій поширеній нині, руйнуючій свідомість «філософії», не дано філософії державної. Хоча б для того, аби вони могли робити свій власний усвідомлений вибір.
На початку липня цього року в США вихідцями з колишнього СРСР було створено Американський національний комітет врятування Бабиного Яру. 29 вересня члени комітету провели мітинг протесту у Нью-Йорку, біля штаб-квартири комітету «Джойнт» — ініціатора побудови громадського центру в Бабиному Яру.
Довідка «УМ»
Минулого року до Музею історії Києва надійшли фото з Німеччини, на яких зафіксовано, як військовополонені засипають землею місце розстрілів у Бабиному Яру. Фото підтверджують, що розстріли відбувалися у тому місці Бабиного Яру, де сьогодні стоїть загальновідомий пам'ятник і де встановили камінь на знак побудови центру «Спадщина». Окрім цього, в архіві Музею історії Голокосту США зберігаються фото, зроблені 26 вересня 1943 року з німецького літака під час аерофотозйомки території Києва. Вони підтверджують, що там, де збираються будувати центр, справді був Бабин Яр, і уточнюють топографію місцевості.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
