Про українську революцію у Франції за неповних півроку вийшло друком, певно, не менше книжок, ніж у самій Україні, — п'ять, а в унісон з ними — також том історичних досліджень. По одній написали французи, одружені з українками, — це журналіст газети «Ле Круа» Ален Гіймоль, який всю революцію був у Києві і відтак створив хронологічну книжку з дещо незрозумілою іншим очевидцям, але високопоетичною назвою «Навіть сніг був помаранчевим», та науковець, нині співробітник Католицького університету у Львові Антуан Жаковський (книга текстів та ілюстрацій «Революція духу»). Інші автори — ще один журналіст Бруно Гаден («Україна в революції»), Етьєн Тевенін («Українська ставка»), детективіст Філіп Девільє («Убити Ющенка»). А вже згаданий вище історик, француз українського походження в другому коліні Аркадій Жуковський видав черговий том праці, за аналогією з Грушевським, «Нарис історії України», яка охопила розвиток України до 1994 року.
Окремий інтерес — і в силу літературного жанру, і в силу епатажності — викликає детектив « Убити Ющенка» Філіппа Девільє, котрий, як кажуть паризькі українці, користується попитом і непогано продається серед цієї читаючої нації. Автор «поліцейських романів» узяв за основу реальні українські події осені 2004 року, але окутав їх у карколомний, жорсткий пригодницький сюжет з отруєнням, кривавою помстою, пошуком зловмисника і — для більшої читабельності — надмірною еротикою. Усе це вийшло зовсім не по-українськи, а радше по-корсиканськи, проте, зрештою, наразі жоден українець, за винятком таємничих отруйників, так само, як і пан Девільє, не знає, хто ж жадав «tuer Uschenko», вбити Ющенка. З погляду громадянина України, детектив, від самого задуму до обкладинки (невелика «захалявна» книжка в м'якій палітурці, з якої хижо всміхається ротаста блондинка, віддалено схожа на Клаудію Шиффер), видається доволі цинічним. Однак маємо інший бік факту — Віктор Ющенко став не тільки історичним героєм, а й літературним персонажем, притому в країні, яка раніше майже нічого не знала ні про нього самого, ні про його Батьківщину. Грубо кажучи, який не є, а таки піар.
До речі, цей роман разом з іншими згаданими книжками минулого четверга також був презентований на вечорі української громади в Українському центрі в Парижі. Несподіваною гостею вечора стала Катерина Чумаченко з донькою Софійкою, яка прибула у французьку столицю для гуманітарних переговорів з паризькими клініками, що розробляють та впроваджують нові антисухотні вакцини. Ймовірно, йшлося i про ідею Віктора Ющенка, якою він поділився під час свого візиту до Франції 22 червня з президентом Жаком Шираком, — провести невдовзі в Парижі виставку трипільської культури.
Погляд пані Катерини не зосередився на виставленій на презентаційній полиці книжці з жахливою назвою «Вбити Ющенка» — співробітники української амбасади вирішили вберегти дружину Президента від перекладу назв усіх представлених прямо перед її очима новодруків.
Цікаво, що сам Український центр на бульварі Мессін, 22 був куплений для консульства, проте з огляду на експеримент з безвізовим режимом для громадян держав Союзу він направду перетворився на культурний центр українства. Будівля ця, як більшість у старому Парижі, пов'язана з цікавими історіями та постатями. Будинок зводили майже півтора століття тому для прими паризької Гранд Опера мадам Кавальєрі, розповів посол України у Франції Юрій Сергєєв, а кількадесят років тому він належав зірковому подружжю — Алену Делону та Ромі Шнайдер. Отож випадково до укрсучкультури став дотичним з-поміж французів не лише Депардьє.
Французи — парадоксальна нація: з одного боку, вони аж надто полюбляють страйки, які тут відбуваються ледь не щодня, з іншого — вони легалісти, шанувальники закону: як заборонила паризька мерія 160 років тому вивішувати білизну на балконах, так і досі навіть на околицях столиці ви не побачите, як майорять напозір білі стяги сімейної хімчистки. «Французи люблять страйкувати. Може, тому їм так і сподобалася помаранчева революція», — жартує наша перекладач Наталя Бойко. Словом, французи на власному досвіді знають, що то таке, коли закипає кров.
Отак у листопаді-2004 українці стали в очах пересічних французів шанованою нацією. Опитування, проведене знаним у Союзі дослідницьким центром TNS («Тейлор Нельсон Софрез») у квітні нинішнього року серед мешканців різних країн-членів ЄС, показало дивовижу: 58 відсотків французів висловилися за приєднання України до Євросоюзу. Більший кредит симпатій нам дали тільки поляки — 77 відсотків. Значне визнання українська нація отримала і у британців (49 відсотків), німців (41 відсоток). Прикметно, що, згідно з дослідженнями TNS, старі члени ЄС — уже згадані, а також італійці та почасти іспанці — надають значно більшу підтримку європрагненням України, аніж окремі наші недавні сусіди по соціалістичному табору, яких принесла у Велику Європу остання хвиля розширення, тобто чехи, словаки, народи прибалтійських держав.
Проростає якийсь особливий сантимент, почуття виграної гри, коли чуєш і від високопосадового дипломата французького МЗС, і від дрібного чиновника ліонської мерії: «Ви, українці, європейська нація». I розумієш, що кожен iз них не піджартовує, а висловлює усвідомлену, усталену думку. Кілька років тому подібне визначення було неймовірним. Французькі політики делікатно цуралися нас, ховаючи за гладкими, обережними фразами «ком іль фо» безнадію і нехіть. Оцінка французами України та українців зараз як ніколи висока, це оцінка-емоція, вона стрімко стрибнула вмить iз майже цілковитого інформаційного і відчуттєвого нуля. І хотілося б, аби Україна її зберегла.
Ще один висновок, привезений з Парижа, — Українська держава вкрай мало сил та засобів витрачає на самопромоцію, і означений емоційний рейтинг у Франції, як і в інших країнах ЄС, може поволі здутися, як оранжева повітряна кулька. Так само може зменшитися і кредит довіри серед країн, до спілки яких ми хочемо приєднатися. Сьогодні Україна — це класна держава, про яку в листопаді-грудні щодня показував телевізор. Але час іде, і телевізор, окрім офіційних візитів Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, більше «не показує» нічого.
Бернар Гетта, антикомуніст, який у часи «Солідарності» працював у Польщі, у горбачовську перестройку — в Москві, а зараз аналітик газети «Експресс» та радіо «Франс-інтер», після інавгурації Ющенка не написав жодної статті на українську тематику. З одного боку, це обмеженість погляду, який запалюється тільки від революцій, з іншого — це ілюстрація загальнофранцузького бачення (а радше не-бачення) України, подій, які є, але чомусь і нині не складають журналістського інтересу. Такий підхід до українських постреволюційних справ — не виняток в інформаційному полі Франції. Ален Гіймоль, давній симпатик нашої держави, каже, що «Ле Круа» відреагувала і на арешт Колесникова, і на реприватизаційні придибенції, і на київський «міні-Давос». Однак у цьому я вбачаю не так редакційну політику четвертої за тиражем французької газети, як українське лобі в «Ле Круа» в особі Алена Гіймоля. У Франції вже давно усвідомили, що «Україна — не Росія», розмірковує Ален, проте для повноти такого відчуття ще бракує чіткої і сміливої позиції, відмови від постколоніального ретро, всі чекають, що Київ скаже «о ревуар» радянському минулому, поведе іншу політику відносно Москви, відмовиться від ігор в ЄЕП тощо.
Висновок: нам бракує визначеної й інструментально збудованої політики в країнах ЄС, промоційних акцій. До прикладу — навіть таких, як інформаційна поїздка групи київських журналістів у Париж на запрошення та коштом уряду Франції (запрошувати іноземних журналістів і показувати їм свою країну — це практика, якою віддавна користуються країни Заходу, та що говорити, коли до неї вдається навіть значно бідніша за Україну Грузія!). Утім зневага до самореклами може дорого нам обійтися в майбутньому, і криється вона, на жаль, не лише в бракові коштів.
Сконцентрований на грандіозній ставці у майбутніх парламентських виборах український політикум, і влада зокрема, ще інерційно експортують в Європу помаранчеву риторику, приховуючи за нею відсутність предмету для серйозної розмови. Власне, для євроруху було зроблено за шість місяців лише два кроки — це прийняття пакету законів, які потребуються для вступу в СОТ, нехай і більшість з них у першому читані, а також запровадження безвізового режиму для Швейцарії та держав ЄС, США й Канади.
Офіційний та діловий Париж розуміють, що посткучмізм, демократизація України — незворотний процес. Але в аналізуванні ситуації вони роблять зноску на тактичні зміни, які обіцяють майбутні парламентські вибори в Україні, що вже не за обрієм. «Попри те, що «український сезон» у Франції триває, попри те, що візит Юлії Тимошенко викликав таку сенсаційно велику хвилю преси — це було щось небачене раніше, — попри великий інтерес французького бізнесу до вашої країни багато хто чекає виборів-2006. Адже нині існує невизначеність щодо окремих ключових політиків України, невідомо, якою буде їхня роль у майбутній політичній владі, як вони будуть взаємоконтактувати, — вважає аналітик Інституту міжнародних стратегічних досліджень (IRIS) Арно Дюбьєн. — Багатьом здається, що у вас недостатня політична культура, що позначилося на процесі ухвалення законів щодо СОТ, на передстартовій виборчій ситуації». Словом, французи вичікують на завершення боротьби в середовищі українських «якобинців», коли різні групи наших «жирондистів» і «дантоністів» узгодять між собою правила політичної гри.
«Україні треба провадити активнішу пропагандистську роботу щодо вступу в ЄС, — вважає Арно Дюбьєн. — У вас є час, є, завдяки революції, аргументи. Нерозумно було б цим не скористатися. А громадська думка у Франції дуже позитивна стосовно України. Урядові важко буде не рахуватися з цією думкою. Українцям слід це пам'ятати, тим більше що стосовно наступного розширення ЄС у Франції неодмінно буде проводитися референдум».
А от іще одна пряма мова: «Я хочу висловити вам захоплення від вашої революції. Серця французів билися в унісон з нею. Але... серця французів б'ються швидше, ніж працює язик дипломатії». Автор цієї красивої метафори — Серж Вінсон, керівник Комітету Сенату в закордонних справах та з питань оборони, вважає, що Україна має багато шансів стати членом Євросоюзу. Але не зараз.
Така прикра аляповатість історії — ми припізнилися зі своєю революцією буквально на рік-два. Спалах українського прозріння припав на кризовий у житті ЄС етап, коли подальше розширення стало філософською і буттєвою дискусією. Простіше кажучи — коли воно стало гальмом розвитку Союзу. Про що свідчать результати референдуму в Нідерландах та Франції, зрештою соцiологічні дослідження в інших визначальних державах Союзу. Внутрішня криза в ЄС на найближчі 2-3 роки заказала Україні подальший рух у цю спільноту. Тому нам залишається найгірша життєва традиція — чекати і сподіватися.
Перспектива надходження так званого чіткого сигналу від ЄС щодо асоційованого членства України — на 2008 рік (коли готуватиметься нова угода між ЄС та Україною. — Ред.), однак це залежатиме від двох аспектів — внутрішньої ситуації в ЄС та успіхів України в адаптації до законодавства, правил співжиття в Євросоюзі, каже високопоставлений дипломат французького МЗС. Тому, на його переконання, Париж у цей час, доки не буде стабілізовано ситуацію всередині ЄС, не братиме на себе зобов'язання щодо європерспектив України, свідомо не казатиме ні «так», ні «ні». Хоча водночас робитиме кроки, які свідчитимуть на користь «так». Зокрема, Франція надаватиме консультаційну підтримку Україні в адаптації законодавства та стандартів до європейських. Директор департаменту Європи МЗС Франції Жан-Франсуа Терраль вважає за доцільне вести роботу у Веймарському трикутнику (Німеччина — Франція — Польща), аби не дублювати рухи симпатиків України. Одне з найближчих засідань по лінії МЗС у рамках Веймарського трикутника буде присвячено українським справам. Париж уже зобов'язався відрядити до київських міністерств на тривалий час спеціальних радників із питань агрокультури, освіти, адмінреформи, внутрішніх справ.
Отже, в України є три роки до того, як ЄС визначиться із перспективами подальшого розширення. «Якщо Україна не використає цей час — можна і не мріяти про вступ», — припускає Арно Дюбьєн.
Новочасна криза ЄС мотивована розривом між поглибленням та розширенням Союзу. Власне, суть питання: де кордони ЄС і чи збігаються вони з кордонами Європи? Народи, які відчувають себе європейцями і яких визнають такими члени ЄС, чи зможуть вони знайти місце в Євросоюзі? А якщо ні, то чи є ЄС Європою — з Туреччиною, Хорватією, але без України та Молдови? Страшним у цій дискусії є також чинник Росії, котра є сама по собі країною-континентом, яка охоплює і Європу, і Азію, а тому становить неформат для ЄС і складність в ідентифікації для самої себе.
Відповідь на ці питання політично некоректна і незручна для правлячих еліт. Європа — це весь континент без Росії і без Туреччини. Вони стають буфером між Старим Світом та Азією, а точніше сказати — самодостатніми політично-територіально-культурними одиницями між цими двома, такими різними світами. Бо так складно, ба, навіть абсурдно, з точки зору географії, уявити кордон ЄС з Іраком та Японією. Тоді вже треба буде кликати на поміч дух новітнього Колумба, аби він відкривав інакші світи з-поміж уже існуючих.
Громадська думка мешканців ЄС підводить до подібних висновків. Так, за вищезгаданим опитуванням TNS, сумарно 55 відсотків європейців підтримують вступ України в ЄС і лише 45 — Туреччини. Це при тому, що, як відзначають аналітики, Туреччина інституційно дуже близька до ЄС, на відміну від України, котра позначилася в уяві європейців тільки після помаранчевої революції. «Французи бояться, що ЄС після наступної хвилі розширення, яка включить Туреччину, перестане бути продуктом власне Європи», — аналізує Арно Дюбьєн. Виходить, що мешканці старої Європи воліють, аби Україна додала Європі білого кольору, хоч вони її, Україну, крім Бубки, «Динамо» і Чорнобиля, аж зовсім не знають!
Для України теж наразі постає глобальне питання. Чи всі можливості в наших руках, коли в ЄС криза і «карта» не йде нам у руки? А ще гірше — чи існує зовнішня політика України поза уявленням про вступ до ЄС?
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
