— Іване Васильовичу, ви буваєте в районах, учора вели черговий прийом громадян. Які висновки для себе робите щодо питань, котрі порушують люди, та ефективності функціонування низових ланок влади?
— Питання, з якими звертаються громадяни, можна розподілити на дві частини. Перша — це матеріальні статки людей, їх соціальний захист, де потрібна допомога держави. Бо на низовому рівні немає того ресурсу, аби їх вирішити. Інша частина хмельничан скаржиться на структури влади. Скажімо, на виконавчу службу, яка зволікає з реалізацією рішення суду, на самі суди, що, на їхню думку, упереджено розглянули справу, на відсутність більш-менш пристойної дороги до райцентру, тоді як місцеві господарники не виявляють ділової ініціативи, аби залучити кошти для їх впорядкування.
Спілкування з людьми — це і канал інформації, так би мовити, з перших рук для влади, і поштовх до роботи. На цих зустрічах люди загострюють болючі проблеми, вони знають, що відбувається в Києві, яких зусиль докладає керівництво держави для покращення їхнього життя, тому й довіряють цій владі й розраховують на правильне рішення.
У райони прийшли нові керівники, з новим мисленням. Підтримку в населення вони здебільшого мають. Водночас люди розуміють, що бюджетні можливості їхньої територіальної громади обмежені, тому і звертаються в область. Робота з громадянами є пріоритетом для влади. І спрямована вже на те, що зріс реальний рівень життя подолян. До речі, на Хмельниччині він плюсує нинішнього року на 17 відсотків у порівнянні з торішнім.
— Уже завершено формування виконавчих структур?
— Так. Я вважаю, що на сьогодні в нас є дієздатна команда, спроможна виконати завдання Президента. І нехай комусь бракує досвіду, але це — справа наживна. Головне, що призначені посадовці хочуть працювати. Загалом, нинішні керівники райдержадміністрацій за своєю фаховою підготовкою, моральними якостями набагато сильніші за попередників. І потрібен лише час, аби вони дали результат.
Чого приховувати, раніше дехто приходив у владу без чіткої суспільної мотивації. Просто хотів з допомогою тепленької посади вирішити власні проблеми. Сьогодні керівник району має такі ж статки, як і його сусіди. І не видно, щоб він поспішав купувати шикарне авто чи по-королівськи облаштовував своє помешкання. Тобто живе за тими мірками, що і його земляки. Він вийшов з їхнього середовища і працює для добробуту кожного.
Ось мені кажуть, мовляв, призначте такого-то. Він професіонал із досвідом. Добре, відповідаю, давайте подивимося, чим цей добродій зумів відзначитися на попередній ділянці роботи. При ньому три заводи розвалилися, працівники залишилися без шматка хліба. Як наслідок, залишив після себе 3 мільйони гривень боргів до бюджету і вдвічі більше — із зарплати. У чому його професіоналізм? У тому, що гарно може сказати з трибуни? Що в нього бурхливе комсомольське минуле?
І приходить людина, яка, можливо, й не володіє красномовством, але вже за кілька місяців зуміла зупинити обвал району і поволі нарощує позитив. Перебуваючи днями в Білогірському районі на пуску чергової нитки газопроводу в селі, бачив ставлення мешканців до керівника адміністрації. Стіни відчуженості, чиновницького бар'єра і близько немає, натомість — взаємна довіра, доброзичливість, щирість у спілкуванні. Люди зачекалися чесної справедливої влади.
— Мірило добробуту пересічного жителя — його гаманець. На жаль, чимало працівників роками позбавлені заробленого важкою працею...
— Нам дістався непростий спадок — 72 мільйони гривень зарплатних боргів. Утім зуміли переламати тенденцію до їх нарощування. Тепер щомісячно цю ганебну цифру скорочуємо на 2,5—3 мільйони. Зараз борговий тягар становить 63 млн. грн. З огляду на те, що дві третини означеної суми припадає на село, особливі надії пов'язуємо із жнивами. Ми націлюємо керівників агроформувань, переробних підприємств на те, щоб з нового врожаю сповна розрахуватися з людьми.
— А як вдихнути свіжий струмінь у традиційну для регіону цукрову галузь?
— В області під цукристими зайнято 48 тисяч гектарів. Це більше минулорічного, але до наміченого (50 тис. га) трішки не дотягнули. Власники деяких переробних підприємств не захотіли інвестувати достатньо коштів у розширення площі, бо на них висіли ще старі розрахунки за буряки.
Як і раніше, на повну потужність працюватимуть Шепетівський і Теофіпольський цукрозаводи. Інвестори вкладають тут гроші і у вирощування буряку, і у виробництво. Натомість турбує доля Волочиського, Наркевицького, Маківського заводів. Останній погруз у банкрутстві, там конфліктна ситуація. А найпроблемнішим є Кам'янець-Подільський цукрозавод. Уже кілька років підприємство стоїть, і ми активно працюємо з потенційними інвесторами, аби його запустити. З Деражнянським можна попрощатися. Там усе, висловлюючись мовою кіногероя, «вкрадено до нас», і реанімувати завод уже нереально.
Влада більше не допустить бездумного знищення жодного підприємства солодкої галузі, будемо всіляко їх підтримувати. Хоча навали бажаючих вкладати гроші в трудомістку цукрову промисловість не спостерігається. Стало очевидним, що профільне міністерство мусить сформувати і втілювати чітку політику в цій галузі. Адже створити свої правила гри в окремо взятій області неможливо. Виробники хочуть прогнозованої ситуації на цукровому ринку країни.
Загалом же покладаємо надії на приплив капіталів у село. Чеська фірма виявляє бажання вкласти до 20 мільйонів євро в агрокомплекс одного з районів. На підході, сподіваємося, німецькі та австрійські інвестори. А це — передові технології, нові робочі місця, відрахування до бюджету, соціальна сфера.
— Іване Васильовичу, чи є зрушення у промисловості області?
— Маємо 32-відсотковий ріст до аналогічного періоду минулого року. Відновлюємо роботу лежачих підприємств, наприклад Понінківського картонно-паперового комбінату, Ганнопільського спиртозаводу та інших. Водночас хочемо підсобити середньому і малому бізнесу. На їх підтримку з обласного бюджету спрямовується 2,4 млн. гривень кредитів. Цьогоріч маємо створити у краї 25 тисяч нових робочих місць. На сьогодні 11,5 тисячі хмельничан уже знайшли собі заняття і засоби для прожиття.
Важливим напрямом є поліпшення медичного обслуговування, фінансування галузі цьогоріч збільшено на 11 млн. гривень. Будуємо корпус обллікарні, де на сучасному рівні опікуватимуться материнством і дитинством. А ще хочемо стовідсотково охопити комп'ютеризацією школи. У п'ятнадцяти навчальних закладах цієї техніки досі немає. Ще у 84 школах здійснимо модернізацію комп'ютерних класів.
— Зараз точаться розмови про будівництво на Хмельницькій АЕС третього і навіть четвертого блоків. Ставлення подолян до цих намірів не в останню чергу залежатиме від облаштування 30-кілометрової зони навколо станції...
— Питання фінансування прилеглої території почали нарешті вирішувати. Кошти надходять, їх ефективно освоюють. Зводять дві школи у Славутському районі, протитуберкульозний диспансер, газифікують населені пункти тощо. Відрадно, що обіцянок, даних нашій області, керівництво НАК «Енергоатом» дотримується. Цьогоріч у «зону» буде спрямовано 20 млн. гривень.
— Уже не один рік мусується тема створення курортополісу «Сатанів» на базі цілющої мінеральної води «Збручанська». Яка ситуацiя на сьогоднi?
— До цього часу був майже відсутній державний контроль за освоєнням унікальної території з потужним родовищем. Хто хотів, той будувався і розливав ту воду. Доходило й до абсурду: окремі ділки наповнювали напівіржаву цистерну і везли кудись, щоб розлити «Збручанську» в підпільних цехах із сумнівним дотриманням технології.
Сьогодні взято курс на вдосконалення системи розвитку курорту. Створено робочу комісію, що контролюватиме цей процес. Люди, які купують цю живильну воду, мають бути впевнені, що споживають натурпродукт, а не фальсифікат. Не кожній області природа щедро подарувала таке багатство, тож треба скористатися ним із максимальною користю для здоров'я людей. Тобто влада мусить по-господарськи, ефективніше розпорядитися земними дарами. Будемо наводити лад з ліцензіями, впорядковуватимемо забудову мальовничої місцевості. Все це передбачимо при коригуванні генерального плану розвитку курорту «Сатанів».
— Кілька місяців тому вибухами у Цвітосі нагадала про себе ще одна серйозна болячка — наявні військові склади боєприпасів. Як з ними бути?
— Ситуація справді невтішна. На вісьмох армійських складах накопичилося тисячі вагонів небезпечного вантажу. Та найбільше непокоять два сховища неподалік атомної станції та арсенал у Грузевиці, що за кілька кілометрів від Хмельницького.
З Міністерством оборони вже узгоджено, що ці склади звідси заберуть. Зокрема, планується ліквідувати Славутську артилерійську базу боєпостачання до кінця 2006 року, а найбільш небезпечні з точки зору зберігання ракетні снаряди «Град» вивезуть упродовж найближчих шести місяців. До речі, на евакуацію боєприпасів і раніше виділяли кошти, але витрачали їх своєрідно. Військові здебільшого позбавлялися дріб'язку, скажімо, патронів, бо це спричиняло менше клопотів. А снаряди з радіусом дії в десятки кілометрів залишалися на місці. До пори, до часу. Ми ж ставимо вимогу, щоб у першу чергу вивозили найнебезпечніший вантаж.
Між іншим, на території таких баз досі проживають люди. Зокрема, 14 сімей мешкають у межах 47-го арсеналу в сумнозвісній Цвітосі. Слід подбати, передусім оборонному відомству, аби позбавити їх такого некомфортного сусідства.
— На останній сесії обласної ради у деяких, хоча й не принципових, питаннях депутати вас не підтримали. Як складаються у вас стосунки з народними обранцями?
— Усі основні питання порядку денного (а їх було понад три десятки) знайшли схвалення в залі. Одне кадрове призначення, ініційоване облдержадміністрацією, не пройшло. Просто амбітна група партійців у облраді захотіла мати свою людину в редакторському кріслі й, зрозуміло, монополізувати громадську думку, надто з прицілом на майбутні вибори. Це, звісно, ненормально, і ми до питання призначення неодмінно повернемося.
А загалом із депутатами у мене ділові робочі стосунки. Хоча є і ті, хто не хотів би щось змінювати. Вони звикли до певної ситуації, їм так спокійніше і краще.
— Як вам опозиція, що нібито починає подавати голос? Ви відчуваєте її присутність?
— Опозиція не страшна і навіть бажана, коли вона конструктивна. Однак дехто мріє про реванш і очікує виборів. Та я б не сказав, що відчуваю сильний тиск опонентів. Хоча надворі лише літо, а восени, з розгортанням політичної кампанії, вони активізуються. Єдине хочеться, щоб наші опоненти не керувалися принципом: чим гірше для держави, тим краще для них. Слід усе ж розмежовувати вузькопартійні та загальносуспільні інтереси.
— Іване Васильовичу, якщо узагальнювати, чи задоволені ви першими місяцями на посаді голови?
— Тішить, що сформована боєздатна команда, що є конкретний план дій. Проте очікування людей дуже високі й, на жаль, не в усьому вдається їх виправдати. Бо це справа не одного місяця. Відчуття багатьох таке: я, мовляв, основне зробив — проголосував за нову владу. І за1бувають, що розбудова сильної заможної держави потребує копіткої щоденної праці кожного, спільних зусиль усіх громадян.
Гладуняк Іван Васильович
Народився 15 травня 1959 року в с. Нижнє Коломийського району Івано-Франківської області.
Вищу освіту дiстав у Львівському політехнічному інституті та Київському держуніверситеті ім. Шевченка за кваліфікацією інженер-теплоенергетик, спеціаліст права.
Працював старшим інженером Запорізького виробничого об'єднання «Дніпроенерго», машиністом, старшим інженером, начальником відділу зовнішніх зв'язків та інформації Хмельницької АЕС.
З 1991-го до 2001 року був міським головою Нетішина (місто-супутник ХАЕС).
З 2001 року — заступник голови Хмельницької облдержадміністрації.
З березня 2005 року — голова Хмельницької обласної державної адміністрації.
Кандидат юридичних наук. Одружений, має двох синів.
В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>
Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>
22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>
Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>
Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>
У Севастополі ще пам'ятають, як на зорі незалежності України сюди — до міста російських моряків — з метою залякування приїздив Степан Хмара на чолі загону бойовиків УНСО. Другий етап української революції переміг у 2004 році, і севастопольці вже було стали в бойову стійку, аби «відбити напад» нового, тепер цілком легітимного представника «націоналістичної влади з Києва». Відтак призначення Президентом Ющенком на цей непростий регіон росіянина, та ще й із прізвищем Іванов (подвiйного тезки мiнiстра оборони Росiї), мабуть, було оптимальним варіантом у сенсі компромісу.
Сергій Іванов — колишній кримський міліціонер — за дві депутатські каденції змінив чимало провладних фракцій, але навесні 2004-го обрав фактично проющенківську групу «Центр» і під час помаранчевої революції голосував в унісон із «Нашою Україною». Виразом обличчя й зачіскою цей невисокий генерал міліції трохи схожий на «бойовика» Брюса Уїлліса, однак у спілкуванні виявляється досить м'якою й обережною людиною. Очевидно, і в керуванні Севастополем також. Такий ось штрих: Сергій Анатолійович запрошує кореспондентів «УМ» у гості — покупатися в морі, доки тепле, але застерігає від уживання в Севастополі української мови — мовляв, не зрозуміють. Що ж, його завдання — не допустити дестабілізації в місті уже не тільки російської слави, на власному прикладі довести, що Віктор Ющенко і взагалі нова влада — не такі страшні, як їх малює російська пропаганда.
Про те, як пану Іванову ведеться у місті базування Чорноморського флоту Росії, про його наміри й успіхи — в ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій». Відбулася наша розмова, до речі, у кулуарах з'їзду «Народного союзу «Наша Україна». Севастопольський голова минулої суботи приїздив до Києва як делегат форуму НСНУ, аби звіритися з «лінією партії». >>
