Примирення, а не перемир'я

      Учорашнє офіційне відкриття цвинтаря Орлят і меморіалу стрільців УГА було названо «актом порозуміння та примирення» між поляками та українцями, хоча подібні взаємні реверанси тривають кілька років поспіль. Уже були спроби «навіки побрататися» у форматі Кравчук—Валенса, Кучма—Кваснєвський, тож і зараз маємо ніби чергову версію згадати про те, як «братались з вольними ляхами». Але це справді непересічна подія, і цвинтар Орлят надто багато важить для поляків.

      Учора зранку до Львова прилетів Віктор Ющенко і чимала група супроводжуючого офіціозу, зокрема міністр закордонних справ Борис Тарасюк, держсекретар Олександр Зінченко. Делегація Польщі була ще більш представницькою: разом з президентом Александром Кваснєвським прибула вся політична верхівка — спікер Сейму Влодзімєж Цімошевич, спікер Сенату Лонгін Пастусяк, міністр оборони Єжи Шмайдзінський, міністр культури Вальдемар Домбровський, шеф Бюро нацбезпеки Єжи Бар. Так виглядає, що поляки більше хотіли «поєднатися», тому й привезли «якіснішу» делегацію.

      Церемонія почалася з покладання квітів президентами до могили Івана Франка, що неподалік, на Личакові. Відразу потому Ющенко та Кваснєвський пішли до Меморіалу Української Галицької Армії, біля якого відбулися екуменічні молитви і спільна панахида.

      Цю жалобну службу за воїнів, котрі виборювали Західно-Українську Народну Республіку в 1918-19 роках (ЗУНР), і одночасну посвяту меморіалу відправляли глава Української греко-католицької церкви кардинал Гузар, католицький митрополит Львова Марцин, кардинал Яворський та представники українських православних церков. Перед входом до Меморіалу, буквально навпроти таблиць із «поєднавчими» словами, встановленими ще з ініціативи Кучми—Кваснєвського, напередодні (!) домурували ще одну цегляну стінку зі словами Ющенка—Кваснєвського: «Ми, президенти України та Польщі, відкриваючи Меморіал воїнам Української Галицької Армії та польські військові поховання 1918-1920 років на Личаківському цвинтарі, прагнучи зміцнювати українсько-польську злагоду на благо спільного європейського дому, прагнемо проголосити про історичне примирення та порозуміння між нашими народами».

      Щонайгірше, Меморіал УГА, на превеликий жаль, створює гнітюче враження і несмаком може змагатись із офігуреною колоною київського Майдану. Метою упорядників меморіалу УГА свого часу було зробити щось «величніше» за сусідній, польський цвинтар Орлят. І головна біда була не у фінансах, як повсюдно переконує директор Личаківського цвинтаря, депутат міської ради Ігор Гавришкевич, а у недосконалості проекту і браку місця під український Меморіал. Його конче намагались приліпити обік польського. Тож якщо верхня частина Меморіалу, де відбулися головні торжества, виглядала пристойно, то нижня, де покоїться прах Євгена Петрушевича, Президента ЗУНР, перевезений з Німеччини, навіювала радше спогади про совєтські довгобудови. Абияк замальована іржа, ями котлованів... А найстрашніше — прах полеглих систематично затоплюється, адже заболочене місце мало підходить для Меморіалу. Тож гонитва за традиційним «носовтиранням» і закопування грошей створюють прикре відчуття неспроможності міської влади впорядкувати Меморіал заради тих стрільців та репресованих. Зрештою, місцеві чиновники часом проявляли гнітючу провінційність, таке враження справляло намагання в останній день перетворити занедбаний Цвинтар на «потьомкінську дєрєвню», наприклад, траву косили лише в місцях планованих променадів делегацій.

      По церемонії солдати Почесної варти відсалютували — і президенти перейшли вже на вилизаний польський Меморіал, де було відправлено урочисту службу за участі представників різних віросповідувань — крім католиків і православних, був і рабин. Виступи президентів мали більше спільних рис, ніж розбіжностей, адже нарешті від щирого серця було почуто слова про братське поєднання, попри всю непросту історію. Виступи зворушили багатьох, зокрема один польський ветеран мені зізнався, що «від радості він просто хоче плакати». Були на цвинтарі і молоді поляки з організації «Вільна Україна», котрі займались організацією спостерігачів на Україну під час нашої революції, які сказали дуже важливі слова: «Ми звертаємось до Вас — упевнені, що не лише від свого імені, і кажемо: простіть нам. Ми готові розмовляти про спільну складну історію, але передусім — до творення з Вами спільної майбутності».

      Александр Кваснєвський наголосив, що українці і поляки мають багато місць спільної пам'яті, і вони мають стати місцями надії для поляків і українців, котрі відтепер творитимуть нову історію і відкривають шлях новим поколінням. Віктор Ющенко акцентував на європейському векторі української політики — «настав час, коли Україна і Польща мають мужність подивитись в очі минулому» — і згадав, що «без вільної України нема вільної Польщі, а без вільної Польщі нема вільної України».

      Загалом церемонія лишила світле враження, адже нашому Президентові вдається долати присмак «совєччини», що був на «урочистостях порозуміння» Кучми в Павлівці на Волині у 2003 році. Найважливіше — вдалося відійти від вслуховування в мудрість сивих ксенофобів! І попри те, що з нами вже рік, як нема світлої пам'яті Яцека Куроня — польського революціонера, провідника революції «Солідарності», хотілося б згадати саме його, коли він, уже смертельно хворий, в інвалідному візку, прибув на першу спільну жалобну церемонію польсько-українського єднання 1 листопада кілька літ тому. Тоді ж він сказав зі сльозами на очах: «Це був найважливіший день мого життя». Тож хочеться вірити, що польсько-українське єднання не зведеться до механічного повторення протокольних фраз «Україна і Польща разом у Європі».