З Вишгорода — у королеви Франції

      Народилася Анна Ярославна ймовірно 1024 року (другі дані — 1028 рік) у Києві чи Вишгороді. При дворі її батька Ярослава Мудрого мали прихисток багато вигнанців, у тому числі з королівських сімейств. Король норвезький Олаф та його син Магнус, угорський король Андрій... Анну змалечку вчили грамоті, арифметиці, співу, малюванню, історії. На вечорах при дворі можна було почути поетів, які виконували свої пісні. Це оточення пізніше вихлюпнуло зі свого середовища славного Бояна, згаданого у «Слові о полку Ігоревім».

      1048 року до Києва дісталося франкське посольство, на чолі якого були єпископ із міста Готьє і Совейр та міністр двору Гасселін де Шеліньяк. Король Анрі (Генріх) і послав посольство до Руси-України просити руки дочки великого князя Ярослава.

      Подорожан зустріли біля Золотих воріт хлібом-сіллю. Київ — русинська столиця — вражав велетенськими розмірами. «Місто було значно більше, як Париж чи Реймс. Готьє і супутники бачили просторішу, владнішу монархію, ніж Франція, яка не мала постійної столиці, а влада короля Анрі й сила держави постійно розхитувалися сильними володарями герцогств — Нормандії, Бургундії...

      Гарольди на баских конях їхали першими і сурмили. За ними — вершники із французьким королівським прапором-штандартом. На ньому яріли три золото-вогненні лілеї (як помітили пізніші дослідники — формою схожі на тризуб). За ними повагом крокували закуті в сяючу сталь на конях і піші воїни. Далі — карета з послами, вози з подарунками. Як наблизилися до митрополії — ударили дзвони.

      Наступного дня в храмі Святої Софії зібралося багато люду. Великий князь Ярослав стояв із дружиною і дітьми навпроти сяючого вівтаря. Підійшли посланці французького короля. Готьє коротко розповів про свого короля: мужній лицар, 39 літ, середнього зросту, міцний статурою. Мовив і про перший невдалий шлюб: королева народила дочку й одійшла в царство Боже. І ось тепер вони, здолавши десяток земель, приїхали просити руки вашої, Анно!

      Так відбулися заручини — заочно.

      Невдовзі вирушили в далеку дорогу, Анна ще не знає і не здогадується, що її чекає. І вже зовсім не передбачить усього карколомного, що готує їй доля.

      Проникнути розумом і серцем в атмосферу далекої давнини, відтворити її в усьому обсязі неможливо. Тією чи іншою мірою це вдається талановитим творчим особистостям, які мають особливий дар передбачення. Та й простежити за всіма публікаціями у світі на ту чи іншу тему непросто. Так, про прабабусю Анни Ольгу-Олену автор цих рядків мав можливість ознайомитися десь із 50 творами. Із них автори лише 3-4 якоюсь мірою намагалися проникнути в таємницю минулого. Більшість письменників автоматично запозичували, приміром, тезу про псковське походження Великої княгині Ольги. І гуляє ця «істина» в сотнях творів ціле тисячоліття. А в дійсності? У ХХ сторіччі встановлено, що Ольга-Олена була небогою болгарського царя Семиона...

      Рухалася довга валка шляхом Київ—Львів—Краків—Прага— Регенсбург—Париж... До Санліса прибули пізньої осені. Тут знаходився Анрі та його двір. Неприступний замок серед борів нагадував Анні Вишгород, де минало її дитинство, юні літа. В одному з рукописів, як згадує граф де Ке де Сент-Емур, пишеться, що Анні дуже подобався Санліс — чистотою повітря, можливостями для полювання, до якого вона мала особливе уподобання.

      Навесні 1049 року король Анрі I і Анна виїхали до стародавньої столиці Реймса. Тут 14 травня у величному Реймському кафедральному соборі їх обвінчав архієпископ реймський Гі де Шатільон. Собор збудовано 817 року — звісно, багато сторіч будувався, перебудовувався, але зберігся й понині.

      Не все складалося, як гадалося, у королівському сімействі. Король і королева мали забезпечувати безперервний владний ланцюг. А дітей щось не було. Рік... другий.. третій. Не допомагали молитви, милостині незаможним. Анна дала обітницю святому Вікентію: коли народить сина — збудує абатство... І от 1053 року з'явився первісток Філіпп, потім — Робер і Гуго. Другий син помер ще підлітком. Філіпп був коронований. Найменший Гуго мав титул графа Вермандуа, прославився під час першого і другого Хрестових походів.

      Життя можновладцiв тієї доби було повне небезпек. Майже безперервні військові походи проти бунтів буйних васалів. Королівський двір перебував то в Санлісі, то в Суасоні, то в Парижі, то в Орлеані. Король Анрі почувався зле. 1059 року, після 30-річного перебування на троні, вирішив передати його синові Філіппу. Наступного року Анрі віддав Богові душу. Анна виховувала дітей. Невдовзі стала регентшою разом із Бодуеном Фламандським при 9-річному королі. Їй було 32—36 років.

      Історія доносить до нас, що в королеву-регентшу закохався один із наймогутніших тогочасних феодалів Рауль III. Цей герцог, один із найнезалежніших з усіх, що були в королівстві, не знав влади понад свою і понад те, що могло служити для сповнення його намірів. Рауль не боявся ані армії короля, ані церковних громів. Був одружений раз — дружина одійшла в інший світ (лишила йому двох синів і двох дочок), другу дружину підозрював у зраді й вигнав зі свого дому. Та, головне — не громохкий титул (нащадок самого Шарлеманя — Карла Великого), не становище, а те, що він був лицарем її серця. Рауль задумав і здійснив королівський жест чи колінце: він просто викрав Анну із санліського лісу, де вона прогулювалася (можливо, з її згоди), привіз до своєї столиці Креспі. Тут 1068 року якийсь панотець дав їм шлюб.

      Цей вчинок двох вельможних осіб церква засудила. Папа Олександр II наказав вважати цей шлюб недійсним. Та Рауль знехтував і цим. Прожили вони разом 12 років до смерті Рауля.

      За кількома документами тієї пори видно — Анна все ж допомагала синові — королю Філіппу. Її підписи є на грамотах. Зокрема, знаменитий підпис 1063 року на хартії, яку видав Філіпп Саунсонському абатству, — «Анна Королева». Довгий час цей підпис був єдиним автографом жінки — державної діячки Руси-України. Учений Сергій Висоцький повідомляє ще про один напис-графіті Олісави (Єлизавети) дружини київського князя Ізяслава Ярославовича (князював 1054—1073).

      Після смерті Рауля Анна, очевидно, повністю присвятила себе монастирським справам. Збереглася грамота Анни 1060 року про заснування монастиря Сан-Венсан у Санлісі. Із грамоти можна збагнути і високий стрій її душі, розуміння головних християнських чеснот. «Я ж, Анна, сприйнявши серцем і осягнувши розумом таку красу, таку принадність, перечитуючи те, що написане: «Блаженні ті, кого запросили на бенкет Агнца», те, що в іншому місці каже наречена Христа: «Ті, хто прославлює мене, держать життя вічне», розмірковувала сама iз собою, яким чином я б змогла бути учасницею цього бенкету, цього блаженства і життя вічного. І ось тоді побажало серце моє спорудити церкву Христову. Я наказала збудувати її на честь Святої Трійці, Пречистої Божої Матері і Предтечі Божої та святого мученика Вікента. Даруючи, я зробила витрати як зі свого майна, так із майна, яке подарував мені в день весілля Анрі, цар мій і чоловік». Грамота абатству св. Вікентія у Санлісі пізніше була підтверджена королем Філіппом I і його дружиною, королевою Бертою.

      Донині в Санлісі збереглася каплиця часів Анни Ярославни. Недалеко від входу до каплиці скульптурний образ її і напис: «Анна Руська — королева французька, засновниця храму 1060 року».

      Нам майже невідомо про зв'язки Анни з Руссю, із рідними. Адже її сестра Анастасія була королевою Угорщини, а Єлизавета — королевою Норвегії. Сестри, безумовно, тримали зв'язки між собою через королівських кур'єрів.

      Те, що Анна поєднала своє життя з Раулем, очевидно, все ж віддалило її від королівського двору. Існує кілька гіпотез того, як склалося її життя згодом. Дехто з науковців твердить, що Анна вернулася до Русі. Ще є думка, ніби поїхала додому і знову повернулася до Франції. Проте ці здогади неправдоподібні. Можна з упевненістю віддати перевагу вищезгаданій версії про розбудову монастиря — обітниці перед Богом за свою долю.

Олександр ДРОБАХА.