(Укрінформ.)
«Росія не може відмовитися від духовної спадщини, яку вона набула внаслідок Переяславської угоди. А імперський погляд на майбутнє Росії підсилюється на державному рівні», — заявив нещодавно голова оргкомітету «Переяславська рада 1654 року», академік Микола Жулинський. Оргкомітет представляють Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України, Інститут літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, Канадський інститут українських студій та видавництво «Смолоскип». Увійшли до цього поважного зібрання відомі історики та архівознавці, директори академічних інститутів, громадські діячі (Павло Сохань, Іван Дзюба, Ярослав Дашкевич, В'ячеслав Брюховецький, Тарас Гунчак, Зенон Когут, Осип Зінкевич, Віктор Брехуненко, Максим Розумний, Микола Товкайло та інші).
На думку сучасних ідеологів «Великої Росії», для збереження її православної сутності необхідно приєднатися до Києва як до центру візантійської традиції. До речі, донька Петра Першого — цариця Єлизавета Петрiвна, — побувавши у Києві, стала мріяти про перенесення сюди столиці Російської імперії. Бо їй дуже сподобалися тутешнє «благорастворєніє воздухов» і «народ ласковий». Згодом така ж ідея спадала на думку імператору Олександру Першому.
«Починаючи з XVII століття, майбутнє Росії залежало від того, чи утримає вона у своєму політичному тілі Україну. Відповідно, російська історіографія постійно зверталася до Переяславської угоди, щоб обгрунтувати свої претензії на Україну. Вінцем цього стала концепція «найбільшого блага для України», оприлюднена в сумнозвісних тезах на 300-річчя «возз'єднання України з Росією», — каже доктор історичних наук Віктор Брехуненко. Вчені й правознавці, серед яких — один із найавторитетніших дослідників ролі етносів у формуванні культур і цивілізацій Ентоні Сміт, — доводять, що народ, який живе на певній території, є єдиним спадкоємцем її історичних набуткiв. «Уявіть собі сьогоднішню ситуацію в Росії, яка у своїх фундаментальних працях спирається на територію іншого народу, іншої держави», — каже Микола Жулинський. Адже найвідоміші російські історики — Василь Ключевський, Микола Карамзін, Володимир Соловйов — будували свої «знакові» праці на концепції 1000-ліття Росії, в основі якої ставили Київську Русь з усіма її цінностями.
Українська сторона планувала, що Переяславська угода стане ще одним кроком до продовження боротьби за незалежність. Однак у російській історіографії склалася так звана Переяславська легенда, за якою український народ нібито все життя тільки й думав про те, як би приєднатися до Росії, і боровся не за свою свободу, а за оте «возз'єднання». Для широкого загалу ця Переяславська легенда досі залишається актуальною, підкріплена багатющою літературою. «У ХІХ столітті через засоби масової інформації це потрактування формувало малоросійську свідомість українця, — розповідає секретар оргкомітету кандидат історичних наук Ігор Гирич. — На таких легендах формувалися нові кадри людей, які не хотіли бути українцями, не хотіли власної держави. Тому сучасній українській еліті близький міф про Переяслав».
Одна з таких легенд — про «жорстокість» Івана Мазепи. Так, у 1908 році за наказом Петра Першого стратили Іскру і Кочубея. Згодом їх перепоховали у Києво-Печерській лаврі і всім «авторитетно повідомили», що стратив їх Мазепа. Переяславська угода породила ще одну надзвичайно складну проблему. У жовтні 1648 року Хмельницький підписував договір з Оттоманською імперією так: «Богдан Хмельницький, гетьман Запорожського козацтва і всія Руси». Після угоди 1654 року назва «Русь» була втрачена для України.
У радянські часи Переяславська легенда поповнювалася новими деталями. А 350-ліття «легендарної» події поширилося на всі сфери всуціль зідеологізованого суспільства. Святкували колгоспи і заводи, академічні інститути і творчі спілки, школи і дитсадки. Водночас польським «братам по соціалізму» нав'язливо «пропонували» визнати, що «війни Богдана Хмельницького були прогресивним явищем в історії Речі Посполитої, бо стимулювали соціальні рухи проти Яна Казимира і шляхти». Інша думка, тим паче науково обгрунтована, не сприймалася, загальнодержавна цензура могла викидати або дописувати на власний розсуд цілі шматки у текстах «українських радянських» учених. Багато хто з науковців емігрував — їхні праці не потрапляли до наукового обігу України. Тих, хто залишився, переслідували, фізично знищували або застосовували «полегшений» терор: звільняли з роботи (а потім картали за «тунеядство»), влаштовували домашні обшуки, викликали «на проработку». Правдиве висвітлення історії, як зазначають учені цього покоління, стало справою сумління.
Переяславську угоду було укладено у середині XVII століття — в час, коли відбувався революційний процес формування державності у багатьох європейських народів. Для України, всупереч намірам Богдана Хмельницького та його оточення, вона стала трагічною — народ, що населяв багаті, але «відкриті всім вітрам» землі, не створив держави і був поглинутий одним із войовничих сусідів, що заявив про своє «право» на культурну спадщину краю. Період історії, розпочатий 1654 року, Михайло Драгоманов назвав «пропащим часом для України».
«Якщо подивитися на Переяславську угоду очима людини XVII століття, стануть зрозумілішими прагнення Хмельницького. Ідея гетьмана полягала в тому, щоби встановити систему протекторату над Україною, — каже Віктор Брехуненко. — Щоб одночасно протекторами України були Туреччина, Росія, Швеція. А ще краще — й Польща. Уявіть ситуацію, коли всі ці держави, що ворогують між собою, одночасно є протекторами України. Тобто кожна з них не дасть сусіду з'їсти Україну. На жаль, Богданові Хмельницькому не вдалося здійснити цей план. Ідея Богдана Хмельницького полягала в тому, щоби встановити систему статей, змогла поглинути Україну».
Переяславська угода передбачалася як акт, що узаконював незалежність козацької держави. Цар гарантував її абсолютну самоврядність, абсолютну свободу гетьмана у здійсненні зовнішньої політики. Єдиний зв'язок між державами полягав у тому, що Росія зобов'язувалася надавати військо для війни проти Польщі, а Україна за це сплачувала податок. Михайло Грушевський зауважував, що козацька старшина припустилася значної помилки на переговорах з царськими боярами, не подавши цареві чітких умов для майбутніх взаємовідносин Війська Запорозького з Московською державою, які грунтувалися б на тогочасних державно-правових нормах. Це призвело згодом до неоднозначності оцінок Переяславської ради. До того ж багато хто вважає, що якби Богдан Хмельницький опирався на весь народ, а не тільки на козацьку старшину, утвердження незалежності було б ефективнішим.
«350-ліття Переяславської ради набуває особливої політичної актуальності у зв'язку з тим, що Президент України підписав указ про відзначення цієї дати», — каже Микола Жулинський. А Віктор Брехуненко переконаний, що «Указ Президента у тій редакції, у якій він з'явився, — це є акт національного приниження. Ми не повинні святкувати подію, яка поклала початок поневоленню України. Але досліджувати Переяславську раду та її наслідки, безперечно, потрібно».
Зацікавлення темою Переяславської ради посилилося після підписання Президентом угоди про єдиний економічний простір. «До нас надходять статті, у яких молоді автори порівнюють минуле із сучасним і запитують, чи Переяслав 1654 року не призведе до Переяслава 2004 року, якщо Верховна Рада ратифікує цю угоду», — розповідає голова Міжнародного благодійного фонду «Смолоскип» Осип Зінкевич. Почалося з того, що подружжя Соколиків з Канади помітили, що в 3 пункті Указу Президента від 18 березня 2002 року говориться: «Зорганізувати всеукраїнський конкурс учнівської та студентської молоді на кращого знавця історії України». І вирішили спонсорувати конкурс, оголошений видавництвом «Смолоскип», але під назвою «Що принесла Переяславська рада Україні — у політиці, економіці, релігії, розвитку української мови і культури». Публікацію творів переможців конкурсу запланували як другу частину видавничого проекту Оргкомітету. Повідомлення про конкурс розіслали по періодичних виданнях. «Деякі журналісти потім телефонували й питали: «Невже ви хочете підставити Президента отаким формулюванням?» — розповідає пан Зінкевич. — Але я був зворушений, коли студенти почали присилати нам свої праці». 7 листопада, у ході молодіжної конференції у Києві, відбудеться вручення премій «Смолоскипу» цим молодим дослідникам.
Вчені й громадські діячі, що увійшли до Оргкомітету «Переяславська рада 1654 року», переконані, що сьогодні питання формування спільного економічного простору на частині території колишнього СРСР ставить під загрозу українську незалежність: «Очевидно, що великоросійська інтерпретація і пропаганда тепер не може бути такою всепроникливою, якою вона була, наприклад, в останні десятиліття ХІХ століття або під час урочистостей святкування 300-ліття Переяславської ради у 1954 році, коли антинаукова теорія про «споконвічну мрію» українського народу возз'єднатися зі своїм «старшим братом» набрала небаченого розвитку. Однак сьогодні очевидним є намагання проросійських політичних сил знайти нову модель інтерпретації подій 1654 року, пристосовану до сучасних реалій».
Цікаво, що «святкування» 350-ліття «союзу», за якого Москва зобов'язувалася надавати Україні війська для боротьби проти Польщі, відбудеться у ході Року Польщі в Україні. Як же на такі «урочистості» зреагують інші наші близькі сусіди, а також стратегічні партнери — поляки?
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
