Рік тому, 26 травня 2004 року, помер великий український поет Микола Вінграновський. Згадаємо його віршем

Наталка Конончук бігла в Міністерство культури з листом із Канн. Це було запрошення на участь у конкурсі короткометражного фільму «Подорожні», який зняв її чоловік Ігор Стрембіцький, а сама Наталка написала до нього сценарій. Виходила з Мінкульту в сльозах — їй запропонували залишити заявку в канцелярії, але попередили, що поїздку в будь-якому разі не профінансують, бо бюджет розпланований заздалегідь. Так і не дочекавшись дзінка з Мінкульту, майбутні каннські лауреати звернулися до каналу «1+1». «Плюси» дали гроші. В той же день з'явилася купа публікацій у пресі з негативним відгуками про Мінкульттуризму. Вочевидь, у міністерстві пресу читають: у віторок увечері Ігорю й Наталці подзвонили з міністерства і запропонували свої послуги. Але їм це було вже непотрібно. Так короткометражний фільм «Подорожні», який взяв «Золоту пальму», поїхав до Канн. Про самих лауреатів та про каннський фестиваль докладніше — в інтерв'ю «УМ» з Ігорем Стрембіцьким і Наталкою Конончук.

Від Києва і на захід Україна у передвеликодні дні майже однакова: вибілені чи пофарбовані хати; прибрані цвинтарі й доглянуті придорожні хрести зі слідами свіжих чи й давніх трагедій; повсюдні гурти жінок і дітей, що несуть у страсний четвер від церкви запалені свічки; багато лелек (чи бузьків, або чорногузів — у залежності від місцевості) на електричних стовпах по селах; обмаль надокучливої у радянські часи наочної агітації, зате море фантазії комерційної. «Сусідка», «У вуйка Василя», «Під липами», «Край-рай», «Циганський табір» — це дріб'язок із того, що мерехтить у очах з вікон автомобіля. А що вже за назвами тих генделиків і придорожніх мотелів можна вивчити словник українських топонімів і особливо власних жіночих імен — то не майте жодного сумніву: одних «Марій» та «Оксан» з «Іваннами» набереться кілька десятків. Чи то така любов чоловіча до жіночої статі, чи то вся комерція тепер у жіночих — як у давні часи, в жидівських, руках?
Але про все це думаєш мимоволі, майже підсвідомо. Всі думки уже там, поза Німчичем — у буковинських Розтоках, де, знаю, чекає мене вся моя величезна фамілія. А найбільше — мама з татом.

У «франківців» з Котляревським стосунки особливі: жодна з вистав, поставлених за п'єсами корифея, не загубилася у завжди багатому і різноплановому репертуарі театру. Стосунки драматурга з Театром імені Франка першим розпочав Гнат Юра, поставивши у 1933-му «Москаля-Чарівника». «Наталку Полтавку» у 1942-му переніс на сцену Амвросій Бучма — було це в евакуації в Семипалатинську, виставу тоді грали на фронтах Великої Вітчизняної. Майже двадцять років у репертуарі — таке досягнення бурлеск-опери «Енеїда», де головні ролі виконували Анатолій Хостікоєв і Богдан Ступка. І ось тепер ще один привід для розмови про глибоку повагу та симпатії між Театром Франка і творчістю Котляревського: вистава «Наталка Полтавка» у постановці Олександра Анурова обіцяє стати однією з найгучніших прем'єр сезону.