Урок у «школі Шестака»

      Серед низки досить представницьких театрально-лялькових форумів, що проходять у різних регіональних центрах України, Міжнародний фестиваль «Подільська лялька» зберігає власне виразне обличчя. Різнопланові вистави, які в середині травня привезли до Вінниці одинадцять колективів з інших міст країни та з-за кордону, дозволяють зробити ніби моментальний зріз деяких сучасних театральних тенденцій, i водночас познайомитись із внеском до загальної скарбниці подільських лялькарів.

      Безумовно, театр ляльок не стоїть осторонь естетичного клімату постмодерну, панівного на сьогодні у світовій художній культурі. Якщо в попередні періоди одна театральна концепція з плином часу змінювалась іншою, якщо майже на рівні канону вважалося неприйнятним поєднувати в межах однієї вистави різні системи ляльок (скажімо, маріонетки з рукавичковими ляльками або з масками), то нині подібні підходи відійшли в минуле. Звичайно, залишаються, так би мовити, «спеціалізовані» театри, які продовжують дотримуватись вузької жанрової лінії, граючи тільки комедії або тільки драми (у німецькому місті Зальцбург працює навіть унікальна лялькова опера), але на зламі тисячоліть митці ширми і сцени здебільшого ігнорують вчорашні табу, сміливо використовуючи досвід різних епох і народів.

      Вінницький обласний театр ляльок «Золотий ключик», який шість років тому виступив ініціатором проведення «Подільської ляльки» і тепер уже вчетверте приймає колег, у цьому плані не відстає від інших. Головний режисер Олександр Свіньїн будує репертуар так, щоб глядачі могли побачити вистави різножанрові, різностильові (хоч і не відважується поки що на постановки для дорослих). Цим, звісно, нікого зараз не здивуєш, але господарі фестивалю здатні показати дещо таке, чим може похвалитись далеко не кожний навіть столичний театр і що незмінно викликає високу оцінку фахівців.

      Професійною мовою це ноу-хау називається «вінницькою школою ляльководіння». Традиція, закладена авторитетним за кордоном і в колишньому Союзі лялькарем-віртуозом Володимиром Шестаком (він очолював театр із тридцятих до кінця сімдесятих років) і збережена наступниками, полягає у філігранній роботі з лялькою, у великій повазі й бережливому ставленні до цього складного «інструмента», який справді оживає в руках. «Нам дуже приємно, коли нас бачать наші колеги і кажуть: як вони гарно водять ляльку», — з гордістю відзначає Свіньїн.

      А тепер, після фестивалю, можна з упевненістю припустити, що традиція не перерветься і в наступні десятиліття. Протягом останніх п'яти років до «Золотого ключика» прийшло акторське поповнення, і нині саме молодій талановитій генерації довірили представляти театр виставою «Як лисичка пташкою була». Після неї ветерани розчулено зізнались: «Ми згадали вистави Шестака». Малось на увазі не наслідування, а рівень акторської майстерності та творчої напруги, зрілість вистави.

      Утім школа Шестака — це не тільки Вінниця. «Можна вважати, мені пощастило, що я починав у Володимира Володимировича, вчився у старших акторів — таких як Кривенко, Кікоть», — ці слова головного режисера Астраханського театру ляльок Володимира Долгополова, який у 1967 році прийшов у трупу Шестака, підтверджуються подальшими творчими здобутками. Після навчання і роботи в обласних центрах України він поїхав до Астрахані, де 1986 року створив театр ляльок і незмінно його очолює. Зараз колектив добре знаний не лише в Росії — його часто запрошують в інші країни. Долгополов оцінює «Подільську ляльку» дуже високо: «Ми їздили на фестиваль у Суботицю в Югославію, і там рівень спектаклів був нижчий, ніж тут».

      При визначенні гран-прі несподіванок не сталося — він дістався за виставу «Забутий скарб» театру «Лялька» з Вітебська, який ще до початку вважався одним із головних претендентів на перемогу. Як-не-як, колектив належить до визнаних грандів, маршрути його гастрольних поїздок пролягли через Францію, Німеччину, Туреччину, Іран... Не останню роль грає і національна орієнтованість вітебського театру: у ньому ставлять білоруською мовою, а діяльність спрямована на відродження і пропаганду рідної культури. Варто додати, що головний режисер «Ляльки» Віктор Клімчук — голова журі фестивалю в Суботиці, як режисера його часто запрошують за кордон.

      Разом із тим Віктор Ігнатович — великий прихильник і поцiновувач українського національного театру ляльок, який він чудово знає і про який ділиться захопленими враженнями: «Коли я дивився в Києві виставу Яремчука «Був собі дід», то дiйшов висновку, що у світовому мистецтві це — явище. Скажу так: є Фелліні, є Бергман — а є Яремчук. Можливо, це сильніше, ніж те, що має Європа». Він добре відгукнувся також про роботи лялькарів із Донецька (вистава «Тук, тук! Хто там?», диплом за кращу режисуру), Луганська, Житомира (вистава «Мій хазяїн Дон Жуан», диплом за кращий експеримент).

      Було на фестивалі і справжнє маленьке відкриття: приватний театр казки «Арлекіно» із Сімферополя — у його складі всього-на-всього два актори. Спершу очікування були скептичними, але кримчани зуміли високим художнім рівнем вистави «Коник-Горбоконик» схилити на свій бік професіоналів, яких важко чимось здивувати.