(автора.)
— Романе Володимировичу, завершується ще один робочий день. До речі, який саме за ліком у вашій «губернаторській» біографії?
— Давайте порахуємо. Від 8 лютого це буде 93-й день, як Президент Віктор Ющенко призначив мене головою Івано-Франківської облдержадміністрації.
— Що корисного для прикарпатців вдалося зробити вам упродовж сьогоднішнього, 93-го, дня? Чи він минув без якихось яскравих вражень?
— У цей кабінет я зайшов сьогодні о 6.45 ранку. Працював з паперами, зустрічався з людьми, проводив наради. З-поміж традиційної чиновницької роботи можна виділити два ключові моменти. Перший пов'язаний з Галичем. У 1998 році, пам'ятаєте, відзначалося 1100-річчя від часу заснування колишньої княжої столиці. Тоді там урочисто зустрічали Президента Леоніда Кучму, святкували, говорили і згодом про все забули. Залишилася маса невирішених проблем. Одна з них — відбудова Успенського собору, довкола якого тривають дискусії. Сьогодні я побував у Митрополичих палатах у Крилосі, зустрівся з фахівцями та громадськістю. Резюме півгодинної наради: не маємо права забувати про Галич — це наша безцінна історія. Ми домовилися, що до кінця червня мені подадуть перелік основних обгрунтованих проблем території, яка входить до складу національного заповідника «Давній Галич». Прийматимемо конструктивні рішення.
Ще один вузол проблем, залишених попередньою владою, — відсутність співпраці між облдержадміністрацією та керівництвом Івано-Франківська. Тут негативний відбиток наклала політика. Тепер ми разом тягнемо одного воза і шукаємо взаємопорозуміння. Сьогодні відбулася тривала спільна нарада щодо стратегічного розвитку Івано-Франківська, починаючи від необхідності укріплення дамб та загрозливого перенасичення центральної частини міста ринками до масштабніших градобудівних тем.
— Ви згадали про ринки. Я сьогодні, готуючись до зустрічі з вами, пройшовся м'ясними рядами Центрального ринку Івано-Франківська і на власні очі побачив, що ціни на свинину значно вищі, ніж перед Великоднем. Не знаєте, на кого здебільшого нарікають покупці?
— Ні. Що, на Ткача?
— На Юлію Тимошенко як гаранта «дешевого» м'яса і Романа Ткача як керівника області, який не виконує вказівки Прем'єра.
— За такий короткий проміжок часу вирішити м'ясну проблему, на жаль, неможливо. Ми робимо кроки у правильному напрямку, але треба бути реалістами — завтра і післязавтра м'ясо суттєво не подешевшає. Однак це обов'язково станеться дещо пізніше.
— Власне, зрикошетити по главі облдержадміністрації може будь-яка гостра проблема. Скажіть, які аргументи переважили, коли ви давали згоду очолити ОДА: партійні інтереси, особисті владні амбіції чи бажання зробити щось таке, чого не зможе ніхто інший? Ще простіше: навіщо вам, парламентарію, треба було міняти значно спокійніше і більш оплачуване життя на це «гаряче» крісло?
— Я, мабуть, один з небагатьох новопризначених голів облдержадміністрацій, хто добре знав, настільки це крісло, як ви образно висловилися, «гаряче»: вісім років очолював виконавчу й одночасно в певний період представницьку владу в Тисменицькому районі, тобто маю чималий досвід керівної роботи. Може, хтось це назве кар'єризмом, хоча не бачу нічого поганого в тому, що людина робить чесну, цілеспрямовану кар'єру. Я ніс і певну моральну відповідальність, особливо за останній рік, критикуючи часто-густо на мітингах попередню владу. Коли почали обговорювати можливість мого призначення, дехто так і казав: « А тепер, Романе, берися і показуй, як же, по-твоєму, треба правильно керувати областю». Окрім того, я політик, голова крайової організації НРУ. Ще недавно ми нарікали на те, що Рух не допускають до державних справ. Тепер настав час перевірити вагомість наших претензій на владу.
— Цілком природно, що вас, особливо на перших порах, порівнюватимуть з колишнім головою ОДА Михайлом Вишиванюком. І на його тлі будуть оцінювати ваші стиль роботи, дії, значимість. Ви вже проаналізували сильні й слабкі управлінські якості попередника?
— Знаєте, говорю це цілком щиро, мені імпонувала в Михайлі Васильовичу миттєва орієнтація в ситуаціях і миттєва реакція. Це часто виручає в наш екстрадинамічний час. Водночас мені не подобалося те, що не було відкритої вмотивованості, логіки прийняття рішень: чому ти зробив так, а не інакше. Це, на мій погляд, — управлінський мінус, бо сповідую інший підхід: важливі рішення, які можуть вплинути на долі людей, розвиток краю, потребують всебічного обговорення. Вважаю за обов'язок сказати: є така проблема, пропонується таке рішення. Мотиви його прийняття мають бути зрозумілими. Візьмемо за приклад ту ж проблему з палацом Потоцьких, яка збурила громадськість. Я сказав, що бачу такий і такий шляхи виходу зi складної колізії. І справа почала вирішуватися. Так було з аеропортом, Буковелем. Виявляється, люди до цього не готові. Вони і далі очікують наказів, як у війську.
Мусимо звикати до іншого. Якщо торік у листопаді-грудні ми говорили про відкрите суспільство, то, вважаю, що наші краяни просто зобов'язані про все знати й очікувати ефективних системних вирішень.
— Вочевидь більш зрозумілою і вмотивованою має бути і кадрова політика. Проте призначення на посади ваших заступників, голів райдержадміністрацій, начальників управлінь далеко не у всіх викликало захоплення. Чи помітні помилки з погляду сьогоднішнього дня?
— Ці призначення і не могли викликати захоплення у всіх. Давайте спробуємо розібратися. Керівника-управлінця можна оцінити лише за його ділами. Для голови райдержадміністрації чи начальника управління 100 днів для самореалізації — мізерний час. Це вам говорить чиновник із 15-річним стажем. Потрібно щонайменше півроку. Говорити зараз про правильність чи помилковість кадрової політики можна лише в площині стилю і методів роботи. Не хочу хвалитися, але сьогодні я не бачу своїх кадрових помилок. Вважаю, що добре спрацював принцип трьох «П», яким я керувався, підбираючи кандидатури, — патріотизм, професіоналізм, порядність. Перед тим, як окреслити коло претендентів на посади керівників районів, я зустрічався з представниками коаліції «Сила народу» і, витримуючи політичний баланс, у багатьох моментах прислухався до їхньої думки. При інших призначеннях визначальною рисою був саме професіоналізм.
— Романе Володимировичу, перейдемо до задекларованих вами пріоритетних завдань. Розвитком туризму хвалилися всі ваші попередники, всі створювали робочі місця, однак з Івано-Франківщини рушило в світи чи не найбільше сучасних заробітчан, а дати лад у лісовому господарстві взагалі не вдалося нікому. Не боїтеся, що лісові проблеми і вас заведуть у глухий кут?
— Знаю, що серед людей існує поширена думка: Ткач щодо лісу апріорі поставив перед собою непосильне завдання — навести там порядок. Я не погоджуюся з такими висновками. Тактично я зробив правильно, коли невдовзі після призначення скликав розширену нараду фахівців цієї галузі й відверто сказав: «Я не знаю, що робити з лісом». Спершу це викликало щирий подив: навіщо їх зібрав голова ОДА і не дав ніяких вказівок? А за чиїми порадами треба було їх давати, глибоко не вникнувши в суть задавненої проблеми? Я взяв тайм-аут до червня. За цей час мав десятки зустрічей з лісниками-професіоналами, переробниками деревини. Ми вже близькі до концепції розвитку галузі, підходжу до того моменту, коли впевнено скажу: «Я знаю, що робити з лісом». І в основі цього знання знову ж буде системний підхід.
У чому парадокс лісозаготівлі? Лісники криком кричать: ліс треба рубати, у нас — тисячі гектарів стиглого і перестиглого лісу. Питання в тому, як до нього підійти в горах, де немає доріг, де не можна застосувати канатні установки для трелювання. Сьогодні на одну тисячу гектарів лісу в нас припадає 6 кілометрів доріг (а в половині вкритої лісами території — лише 600 метрів на тисячу гектарів). Фактично це — бездоріжжя. Отже, рубають не те, що треба, а те, що поближче. Ситуацію слід негайно виправляти. Ось перед вами були представники Світового банку. Вони вивчають стан ведення лісового господарства і промислової переробки деревини. Сподіваємося вийти на масштабну з ними співпрацю.
— Президент Віктор Ющенко підтвердив свої передвиборчі намiри створити 5 мільйонів робочих місць і повернути додому легіони українських заробітчан. На «губернаторів», вочевидь, ляже основна відповідальність за виконання цієї архіскладної програми.
— Справді, це одне з наших найвідповідальніших завдань. І тут мало створити робочі місця, необхідно показати заробітчанам, що їх в Україні чекають з нетерпінням. Нещодавно завдяки одруженому на українці іспанському адвокату Анхелю Пересу Бонматі, котрий організував Центр інтеграції Іспанія-Україна, ми вийшли на провінцію Валенсія, де працюють і компактно проживають близько 15 тисяч прикарпатців. Я відправив туди начальника обласного управління зовнішньоекономічних зв'язків Павла Андрусяка. Після повернення він розповів, що наші земляки, які там працюють, плакали лише від того, що про них згадала нова українська влада. Ми намітили з ними кілька спільних проектів. Друга поїздка запланована в Італію, наступна — в Португалію. У кінцевому підсумку ми створимо Центр зв'язків з українцями-заробітчанами.
— У туристичній галузі ви теж запропонуєте новації?
— У багатьох людей туризм асоціюється із шашликами на природі або катанням на гірських лижах. Між тим, це цілий сегмент економіки. Ми розробляємо систему розвитку туристичної галузі — від мережі харчування до виробництва в майбутньому, скажімо, спортивного одягу та спорядження.
— Без залучення солідних інвестицій та додаткових надходжень до обласної скарбниці мало що вдасться реалізувати із більшості задумів. Інвестори вже стоять до вас у черзі?
— Слава Богу, вже були люди із серйозними фінансовими пропозиціями. Але я з подивом зробив відкриття: в області немає єдиного Центру, який займався б інвестиційною політикою. У межах існуючого штату ОДА хочу створити управління інвестицій, куди б приходили заможні люди і бачили зацікавлену у співпраці структуру.
Щодо наповнення бюджету, то я поставив завдання перед фінансистами, податківцями, управлінням економіки залучати додаткові кошти, але не там, де їх раніше шукали методами тиску на підприємців. Приміром, у нас є 300 тисяч гектарів земель несільськогосподарського призначення. Їх можна продавати (не всі, звісно) і залучати кошти у бюджет розвитку. Зараз розробляємо детальні соціальні паспорти усіх населених пунктів області. На їх базі визначатимемо депресивні та інвестиційно привабливі території. Поповнюватимемо бюджет і з нетрадиційних джерел.
— Попередню владу в області відчутно критикувала опозиція, до якої входили і ви. Чи хочеться тепер вам як владцю мати її щодо себе і своєї команди?
— Це просто необхідно. Навіщо? Поясню. Влада планує вирішення важливих для області проблем по-своєму, а опозиція пропонує інший варіант. Приклад такої опозиційності я бачив у німецькому місті Потсдам, коли побував там на запрошення фракції ХДС/ХСС. Керівник регіонального відділення пояснив, що влада працює, знаючи, що кожен її крок оцінюють опоненти, які претендують на її місце. Отже, є можливість з кількох варіантів прийняття важливих рішень вибирати найкращий. До такої опозиційної діяльності треба йти і нам.
— Один з ваших політичних кумирів, настільки я знаю, — Франклін Рузвельт. Чому він, а не, скажімо, Уїнстон Черчілль — також визначна постать того складного історичного періоду?
— У добрій старій Англії і в ті часи життя плинуло в рамках певних давніх традицій. США були демократичнішими і динамічнішими, можна навіть проводити певні паралелі із станом сучасного українського суспільства. Кроки, які робив Рузвельт в період економічної кризи, війни, часто не сприймалися оточенням, елітою країни, деякі його ідеї називали катастрофічними. Він давав можливість обговорювати свої проекти, дослухався до аргументів, але коли приймав рішення, то і сам, і підлеглі мусили викладатися на сто відсотків, аби виконати задумане.
— Такий підхід до справи, з усього видно, імпонує і вам. Чи не задумали щось запозичити з величезного досвіду Рузвельта для реалізації на Івано-Франківщині?
— Справді, є одна така задумка — це теж програмна для мене справа: поєднати за прикладом Рузвельта впорядкування доріг, лісонасадження із зайнятістю населення. Уже визначилися з першим відрізком дороги міжобласного значення, але поки не завершимо напрацювання, не оголошуватиму адресу.
— Ви, якщо чесно, не розчаровані 93-а днями перебування на новій посаді?
— Абсолютно ні. Бракує одного — поки що доба надто коротка. Я цілком усвідомлюю, що, запитавши людей на вулиці, що змінилося з приходом Романа Ткача, 80-90 відсотків скажуть: «Нічого». Розумію, що люди очікують радикальних змін. І вони будуть. Ми аж ніяк не відкидаємо того позитивного, що робилося до нас в області, — реконструкція малих міст, будівництво шкіл та лікарень. Цій справі надамо додаткового імпульсу. Але в нас є цікаві, свіжі ідеї, які стануть обличчям нової влади. Впевнений, що привабливим.
В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>
Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>
22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>
Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>
Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>
Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>
