Непокарана зрада, або велика російська операція проти примирення України та Польщі

1 липня 2013 року Верховна Рада пережила, мабуть, один із найганебніших моментів своєї новітньої історії. Не тому, що 148 депутатів висловили власний погляд на складну історичну тему. А тому, що вони звернулися до парламенту іншої держави із закликом винести українцям максимально суворий історичний вирок.

 

Сто дев’ятнадцять депутатів Партії регіонів, двадцять три комуністи та шість позафракційних менш ніж за три години поставили підписи під документом, який Вадим Колесніченко подав як акт історичної справедливості. Насправді ж це була блискуче виконана політична операція, спрямована на розкол українсько-польського партнерства.

 

Найцинічніше полягало в іншому. У той час, коли польський Сенат уже знайшов компромісну формулу — «етнічна чистка з ознаками геноциду», а в самому польському Сеймі тривала дискусія, як не допустити руйнування стратегічних відносин із Києвом, українські депутати вимагали від Польщі ще жорсткішого рішення. Виходило, що польські політики намагалися зберегти простір для примирення, а частина українського парламенту працювала на його знищення.

 

Особливо промовистим є спосіб ухвалення цього рішення. Колесніченко хвалився, що зібрав 148 підписів за три години. Три години на питання, яке десятиліттями досліджували історики України та Польщі. Три години на тему, де кожне слово має політичну й юридичну вагу.

 

Коли ж журналісти запитали окремих підписантів, чому вони підтримали звернення, з’ясувалося, що багато хто навіть не знав деталей документа. Регіонал Анатолій Близнюк чесно визнав: «Я не історик і не вивчав ці питання досконально».

 

Минуть роки, і чимало прізвищ із цього списку знову опиняться в заголовках новин — уже у справах про державну зраду, колабораціонізм або співпрацю з окупаційною владою.

 

Тому лист 148 депутатів сьогодні читається не лише як історичний документ. Він виглядає раннім політичним портретом середовища, яке ще до початку російської агресії допомагало Кремлю вести війну не танками, а пам’яттю, історією та недовірою між двома народами.

Маршалку Сейму Республіки Польща

Пані Еві Копач

Шановна пані Маршалок!

Шановні колеги!

 

Нещодавно Сенат Республіки Польща ухвалив резолюцію щодо етнічних чисток на території Польщі з ознаками геноциду проти польського населення, здійснених УПА у 1943–1944 роках.

 

Ми знаємо, що ця тема викликала суперечки не лише в польському парламенті, а й у всьому польському суспільстві. Багато учасників цієї дискусії критикували прихильників резолюції за те, що таким чином вони провокують конфлікти між двома народами, закликають до історичної боротьби та вбивають клин між нашими країнами.

 

Ми рішуче не погоджуємося з таким трактуванням. Історичну правду не можна приховувати. Адже, заплющуючи очі на злочини, ми самі стаємо їхніми співучасниками.

 

Ми вважаємо, що розвиток і зміцнення міжнародної дружби між Україною та Польщею є неможливими, якщо буде втрачена пам’ять про сотні тисяч невинних громадян — білорусів, поляків, євреїв, циган (ромів), росіян, українців — усіх тих, хто загинув у волинській різанині. Ми собі цього не пробачимо.

 

На жаль, в Україні сьогодні часто замовчується факт масових убивств, скоєних у ті роки, тому ініціатива Сенату Республіки Польща, хоча й викликала суперечки в Україні, є дуже своєчасною.

 

У країні поширюються ксенофобські, антисемітські та неонацистські погляди. Їхні представники вже сьогодні є у Верховній Раді України. Вони активно використовують парламентську трибуну для пропаганди цих поглядів. Усе це є наслідком того, що люди не знають правди про ті страшні події.

 

Протягом п’ятирічного перебування при владі Віктора Ющенка з підручників історії було вилучено сотні фактів про злочини українських колабораціоністів під час Другої світової війни. Бандера, Шухевич та їхні поплічники й досі трактуються деякими як герої України.

 

Саме тому сьогодні ми потребуємо правди про справжнє обличчя українського націоналізму. Як писав відомий історик Віктор Поліщук: «Без подолання українського націоналізму над українським народом нависне загроза деградації».

 

Тому звертаємося до Пані як до Маршалка Сейму з гарячим проханням підтримати резолюцію Сенату про визнання Волинської різанини актом геноциду, вчиненого Організацією українських націоналістів — Українською повстанською армією, а також засудити злочини українських націоналістів.

З повагою,

 

Повний список підписантів за версією Радіо Свобода:

Цей документ не мав на меті знайти історичну правду. Його завданням було сформувати політичний вирок. Автори не вступають у дискусію з істориками — вони проголошують власну версію минулого єдино можливою і вимагають, щоб її затвердив парламент іншої держави.

 

Головна маніпуляція полягає у привласненні монополії на правду. Складний польсько-український конфлікт із взаємним насильством, різними учасниками та багаторічними науковими дискусіями зводиться до примітивної схеми: є лише один злочинець і лише одна жертва.

 

Друга підміна ще небезпечніша. Автори вибудовують штучний ланцюг: ОУН і УПА — сучасний український націоналізм — ксенофобія — антисемітизм — неонацизм — Верховна Рада України. Жодного доказу, жодного судового рішення, жодного факту. Лише політичний ярлик, який уже тоді майже дослівно повторював головні наративи російської пропаганди.

 

Далі — бездоказові узагальнення. Заяви про «неонацистів у Верховній Раді» чи про «сотні вилучених фактів із підручників» не підкріплені жодними документами. Це не аргументи, а технологія формування потрібного враження.

Ще один прийом — моральний шантаж. Читачеві нав’язують хибний вибір: або погоджуйся з авторами, або ставай співучасником злочинів. Так працює не історична наука, а політична пропаганда.

 

І нарешті — найголовніше. Замість спільної роботи істориків, відкриття архівів, ексгумацій і взаємного вшанування жертв автори звернення закликають іноземний парламент ухвалити політичний вирок Україні. Саме тому цей текст був не внеском у польсько-український діалог, а ударом по ньому. Він використовував історичну пам’ять як інструмент зовнішньополітичного тиску і працював не на примирення двох народів, а на стратегічну мету Кремля — посварити Україну з її найближчим союзником.

Через тринадцять років після появи цього звернення воно читається вже не як політична декларація, а як класичний документ російської інформаційної війни. Прямого вироку суду, який би встановив, що лист був безпосередньо написаний або координований ФСБ чи СЗР Росії, не існує. Але існує сукупність фактів, які важко пояснити випадковим збігом.

 

Організатор кампанії Вадим Колесніченко роками працював у мережі російської політики «русского міра», співпрацював із середовищем Інституту країн СНД Костянтина Затуліна та системно просував наративи про «нацистську» природу українського визвольного руху. Саме ці тези пізніше стали офіційною ідеологією російської агресії.

 

Партнерами Колесніченка виступали не основні польські середовища українсько-польського примирення, а радикальні кресові організації, частину яких українські й польські дослідники пов’язували з проросійськими мережами впливу.

 

Інформаційний супровід кампанії здійснювали російські пропагандистські ресурси, зокрема агентство REGNUM, очолюване Модестом Колеровим — одним із творців кремлівської політики «історичної пам’яті». Фінансовий слід окремих проєктів вів до структур, пов’язаних із В’ячеславом Богуслаєвим, який у 2022 році сам став фігурантом справи про державну зраду.

 

Не менш промовистою виявилася подальша доля учасників цієї кампанії. Сам Колесніченко, а також низка підписантів звернення — Володимир Сальдо, Олег Царьов, Володимир Олійник, Нестор Шуфрич, Олександр Пономарьов, Євгеній Мураєв, В’ячеслав Богуслаєв та інші — згодом отримали підозри у державній зраді, були засуджені, стали колаборантами або відкрито перейшли на бік держави-агресора.

 

Це ще не є юридичним доказом того, що кожен із них у 2013 році виконував завдання російських спецслужб. Але це є надзвичайно вагомою сукупністю обставин. Документ, який у 2013 році подавався як «історичне звернення», сьогодні виглядає раннім епізодом масштабної російської операції з руйнування українсько-польського партнерства. Кремль ще не ввів війська в Крим, але його інформаційна війна вже велася — руками українських політиків.

Минуло тринадцять років. За цей час чимало підписантів звернення втекли до Росії, очолили окупаційні адміністрації, отримали підозри у державній зраді, стали колаборантами або відкрито підтримали агресію Кремля.

 

Сам документ сьогодні читається як своєрідний пролог до великої війни — інформаційний удар, завданий по Україні ще до появи «зелених чоловічків» у Криму.

 

Ще в липні 2013 року колишній голова СБУ Євген Марчук припускав, що акція була інспірована «третьою стороною» — впливовими російськими політиками.

 

Тому головне питання сьогодні вже не історичне. Воно правове. Чи повинна українська держава дати юридичну оцінку політичним кампаніям, які об’єктивно працювали на користь держави-агресора ще до початку відкритої війни? Бо без такої оцінки історія ризикує повторитися. Адже безкарність — це завжди найкращий союзник нової зради.