Київська обласна? Жалоба!

Десятеро загиблих. Майже сотня поранених. День жалоби оголосила Київська область. Але не столиця. Наче трагедія сталася десь далеко, а не за кілька десятків кілометрів від Банкової, серед людей, які працювали над тим, щоб українське небо стало безпечнішим. Російська балістика влучила не просто у місце проведення галузевого заходу. Вона вдарила по середовищу, яке створює зброю для української армії. І поки слідчі встановлюють усі обставини, країна вже ставить інші запитання. Хто ухвалив рішення проводити такий захід під час війни? Хто оцінював ризики? Чому в одному місці опинилися десятки представників оборонної індустрії? І чому після трагедії ми почули значно більше взаємних виправдань, ніж відповідей? У цій історії є беззаперечний винуватець — Росія, яка свідомо вбиває цивільних. Але є й інше питання, від якого не можна відмахнутися: чи було зроблено все можливе, щоб цей удар не став настільки смертельним? Саме відповідь на нього визначатиме не лише винних, а й те, чи здатна держава вчитися навіть на найболючіших уроках.

Після трагедії інформаційний простір швидко звів усе до одного слова — «організатор». Ним назвали асоціацію «АРМАДА». Але що уважніше придивляєшся до структури українського оборонного сектору, то очевидніше стає: організація заходу такого масштабу під час війни навряд чи могла існувати у вакуумі, без постійної взаємодії з державними інституціями. І справа навіть не в тому, хто підписував запрошення чи бронював полігон. Справа у самій природі оборонної галузі, де доступ до технологій, військових замовників, випробувальних майданчиків і режимних об’єктів неможливий без комунікації з державою.

Саме тому дивує інше. Після удару з публічного простору майже зникли державні інституції. У центрі уваги опинилися приватні асоціації, тоді як роль Міністерства оборони, військового командування, інших органів безпеки чи державних структур, які так чи інакше взаємодіють із виробниками озброєння, майже не обговорювалася. Наче між державою і приватною виставкою існувала порожнеча.

Формально «АРМАДА» — це галузева асоціація виробників безпілотних систем, створена лише у 2025 році. Водночас вона є частиною ширшої екосистеми — Української ради зброярів, яку очолює колишній міністр стратегічних галузей промисловості та чинний радник Президента Олександр Камишін. До правління Ради входить і керівник «АРМАДИ» Василь Гончарук. Тобто мова йде не про ізольовану громадську організацію, а про структуру, інтегровану у систему взаємодії приватного оборонного бізнесу з державою.

Важливо наголосити: жоден із цих фактів сам по собі не свідчить про відповідальність конкретних посадових осіб. Але вони ставлять цілком законні запитання. Хто погоджував формат заходу? Хто оцінював рівень загрози? Чи були поінформовані державні структури про кількість учасників і характер демонстрацій? Хто відповідав за безпекові протоколи?

Показовою деталлю стала загибель серед учасників співробітниці Управління державної охорони, яка займалася комунікаціями. Цей факт сам по собі не доводить організаційної ролі УДО чи будь-якої іншої державної установи. Однак він свідчить, що на заході були присутні не лише представники приватних компаній. Отже, межа між «приватною виставкою» і державною оборонною екосистемою виявляється значно тоншою, ніж це виглядало у перші години після трагедії.

Саме тому суспільство очікує не пошуку символічного «крайнього», а повної реконструкції ланцюга ухвалення рішень. Бо лише тоді стане зрозуміло, де закінчувалася відповідальність приватних організаторів і де починалася відповідальність держави.

Будь-який масовий захід під час війни — це не приватна вечірка. Це десятки погоджень, оцінка ризиків, взаємодія з поліцією, ДСНС, медичними службами, місцевою владою та військовою адміністрацією. Принаймні так має працювати держава, яка щодня живе під загрозою балістичних ударів. Але після трагедії на Київщині виникло враження, що вся державна машина раптом розчинилася у повітрі.

У публічному просторі Київська обласна військова адміністрація проявилася фактично лише одним рішенням — оголосити 25 липня День жалоби. І все. Ні пояснень, ні відповідей, ні розмови про те, чи знала ОВА про проведення заходу, чи оцінювалися ризики для цивільного населення, чи погоджувалося використання полігону для масового заходу. Після вибухів у Вишневому українські чиновники, схоже, засвоїли лише одну управлінську науку — мовчати. Але мовчання не є формою державного управління.

На приватному полігоні зібралися сотні людей. Під удар потрапили не лише учасники виставки. Російські ракети пошкодили близько тридцяти приватних домоволодінь. Виходить, рішення провести демонстрацію військових технологій поставило під загрозу цілу громаду. Чи хтось запитав думку мешканців? Чи проводилася експертиза ДСНС щодо придатності локації? Чи аналізувалися сценарії евакуації? Чи хтось із місцевої влади поставив очевидне запитання: а що буде, якщо саме сюди прилетить російська балістика?

Поки що кримінальна справа має лише одне публічно назване прізвище. Генеральний прокурор Руслан Кравченко повідомив про підозру за частиною третьою статті 367 Кримінального кодексу — службова недбалість — керівнику асоціації «АРМАДА» Василю Гончаруку, якого слідство вважає головним організатором заходу. Проведено обшуки в офісі асоціації та за місцями проживання інших осіб, причетних до організації, однак їхніх прізвищ прокуратура не оприлюднила.

Водночас сам Руслан Кравченко зробив набагато важливішу заяву. За його словами, слідство перевіряє не лише дії організаторів, а й можливу бездіяльність посадових осіб Національної поліції, СБУ, органів державної влади, місцевого самоврядування та військового командування. Тобто коло перевірки вже офіційно виходить далеко за межі однієї громадської асоціації.

Саме тут і проходить головна межа майбутнього розслідування. Якщо вся відповідальність зрештою зведеться до одного прізвища — Василя Гончарука, — суспільство матиме повне право поставити запитання: невже у державі, де проведення будь-якого масового заходу проходить через численні погодження, ніхто більше нічого не бачив, не чув і не відповідав? Бо коли мовчить влада, а відповідає лише організатор, виникає небезпечне відчуття, що судять не систему, а лише її найвидимішу ланку.

Після кожної трагедії суспільству підсовують найзручніше пояснення: «кріт», «злив», «диверсія». Це дозволяє не говорити про головне — системну безвідповідальність. Бо навіть якщо колись буде знайдено конкретного інформатора, він не відповість на запитання: хто взагалі вирішив зібрати сотні людей оборонної галузі під Києвом, у зоні гарантованої досяжності російської балістики?

Я особисто знаю власника іншої локації, значно придатнішої саме для такого заходу. Він відмовив організаторам. Причина була проста: він був переконаний, що подібна концентрація виробників оборонної індустрії майже неминуче накличе російський удар. Отже, вибір існував. Це означає, що питання місця проведення не можна списати лише на відсутність альтернатив.

Не менш дивним виглядає й час проведення. Чому організатори так поспішали? У країні немає повноважного міністра оборони, немає повноважного  голови СБУ, триває масштабна перебудова силового блоку. Чи не переважило бажання продемонструвати власну самодостатність? Чи не хотів хтось показати: «ми й без кадрових рішень держави здатні провести головну оборонну подію року»? Доказів такого мотиву наразі немає. Але слідство має перевірити й цю версію.

І ще одне - державного органу, який відповідає за політику розвитку оборонної промисловості, як окремого міністерства вже не існує. Його функції виконує Міністерство оборони. Отже, якщо захід стосувався саме оборонної індустрії, закономірно постає питання: чи були залучені відповідні структурні підрозділи Міноборони, які після ліквідації Мінстратегпрому відповідають за взаємодію з оборонною промисловістю, і якщо так — у якому саме статусі? На сьогодні публічної відповіді на це питання немає. 

Після Чернігова у 2023 році країна вже мала зробити висновки. Не зробила. Знову в одному місці зібрали конструкторів, виробників, військових, закупівельників, дослідні зразки техніки та десятки автомобілів. Для Росії це не виставка. Це готовий пакет цілей.

Президент Володимир Зеленський уже визнав: такі заходи з великим скупченням людей, ще й поруч із житловою забудовою, не повинні були проводитися. Але це породжує незручне запитання вже до самої держави. Якщо про існування таких заходів знали роками, чому досі не було обов’язкових правил їх проведення? Бо якщо правила з’являються лише після загибелі десяти людей, то це вже не помилка. Це спосіб державного управління.

У цій справі вже не вистачить одного підозрюваного і одного кримінального провадження. Якщо слідство чесне, воно повинне пройти весь ланцюг рішень — від першої ідеї провести захід до останнього підпису під погодженням. Воно має відповісти не лише, хто винен, а й як держава взагалі допустила таку концентрацію людей і технологій у місці, яке Росія могла перетворити на мішень за лічені хвилини.

На сьогодні найбільш обґрунтованою виглядає версія, що Росія отримала інформацію про місце й час проведення через поєднання відкритих джерел, цифрової та агентурної розвідки, після чого завдала навмисного удару трьома балістичними ракетами. За цей злочин політичну, моральну й міжнародно-правову відповідальність несе саме Росія.

Але це не звільняє українських посадовців від відповіді на поставлені вище запитання.

Якщо ця трагедія завершиться лише вироком одному організаторові, а система знову сховається за колективною безвідповідальністю, — наступний удар стане не випадковістю, а закономірністю. Бо найстрашнішою зброєю Росії виявляються не лише «Іскандери». Найстрашнішою зброєю стає українська звичка не робити висновків після власних трагедій. 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО