Орден Білого Орла вважається найвищою державною нагородою Польщі. Його називають символом честі, державності та історичної тяглості Речі Посполитої. Але якщо уважно подивитися на список його кавалерів, відкривається дивовижна картина. Серед нагороджених можна знайти не лише героїв польської незалежності, а й людей, яких самі поляки вважають катами власного народу. Російські імператори, які розчленували Польщу. Генерали, що топили польські повстання в крові. Ідеологи національної нетерпимості. Навіть діячі фашистської Європи.
Саме тому нинішній скандал навколо позбавлення Володимира Зеленського Ордена Білого Орла ставить значно ширше питання, ніж суперечка довкола УПА чи Волині. Якщо сучасна Польща вирішила проводити моральний аудит своїх найвищих нагород, то чи готова вона переглянути всю історію ордена? Чи лише окремих його кавалерів, обраних з політичної доцільності? Бо варто лише відкрити старі реєстри, як поруч із героями польської свободи постають імена тих, хто цю свободу нищив.
Внутрішньопольська боротьба
Було б великою помилкою розглядати історію навколо позбавлення Володимира Зеленського Ордена Білого Орла виключно через призму українсько-польських відносин. Насправді значною мірою йдеться про внутрішньопольську політичну боротьбу, в якій Україна стала лише одним із елементів значно ширшої гри.
Перемога Кароля Навроцького на президентських виборах означала не просто зміну глави держави. Вона стала сигналом повернення до активної політики консервативного табору, який після поразки партії «Право і справедливість» на парламентських виборах шукає нові майданчики для політичного наступу на уряд Дональда Туска.
Для Навроцького тема історичної пам’яті є не другорядною, а фундаментальною. Уся його попередня кар’єра була пов’язана з Інститутом національної пам’яті та питаннями історичної політики. Саме тому Волинська трагедія, УПА, польсько-українські історичні суперечки та символічні жести Києва стали для нього природним інструментом мобілізації власного електорату.
У цьому контексті Орден Білого Орла перетворився на політичний важіль. Адже нагородження Зеленського у 2023 році було не лише відзнакою українського президента. Це був один із найяскравіших символів політики Анджея Дуди щодо України. Тому перегляд цього рішення автоматично означає і перегляд частини політичної спадщини самого Дуди.
Ще важливіше те, що Навроцький фактично поставив у незручне становище уряд Дональда Туска. Прем’єр-міністр добре розуміє значення стратегічного партнерства з Україною. Однак Туск також не може повністю ігнорувати настрої значної частини польського суспільства. Для мільйонів поляків Волинь залишається не академічною дискусією істориків, а питанням національної пам’яті. Саме на цьому полі консерватори намагаються нав’язати уряду власний порядок денний.
Фактично Навроцький створив політичну пастку. Якщо влада дистанціюється від його ініціативи, праві сили звинуватять Туска у нехтуванні польською історією. Не випадково міністр закордонних справ Радослав Сікорський одразу спробував перевести дискусію в іншу площину, нагадавши про наявність серед кавалерів ордена постатей значно суперечливіших за Зеленського. Його заява була адресована не стільки Україні, скільки польському політичному класу. Сікорський фактично попередив, що відкриття справи Зеленського запускає процес, який виведе дискусію далеко за межі Волині й поставить під сумнів десятки історичних рішень польської держави.
Саме тому нинішній конфлікт є радше боротьбою між різними баченнями майбутньої Польщі, ніж суперечкою навколо одного ордена. Для Навроцького це спосіб закріпити себе як лідера консервативного табору. Для Туска — випробування здатності зберегти баланс між історичною пам’яттю та геополітичними інтересами держави. А для України — нагадування про те, що навіть найміцніше партнерство не застраховане від впливу внутрішньої політики сусідньої країни.
Коли Орден стає партійним символом
Формально Орден Білого Орла залишається найвищою державною нагородою Польщі. Він мав би стояти над політичними партіями, урядами та ідеологічними суперечками, символізуючи єдність польської держави. Проте сьогодні дедалі частіше виникає питання: чи не перетворився Орден Білого Орла із загальнонаціональної відзнаки на символ одного політичного та світоглядного табору?
Ключову роль тут відіграє склад Капітули Ордену. Поряд із президентом Каролем Навроцьким до неї входять представники польської інтелектуальної еліти, однак переважна більшість із них належить саме до консервативного середовища. Особливо це стосується Войцеха Рошковського та Броніслава Вільдштайна — діячів, які протягом багатьох років формували історичну та культурну політику польських правих.
У результаті Орден дедалі більше сприймається не як символ усієї Польщі, а як інституція, в якій домінує одна ідеологічна традиція. Це не означає, що члени Капітули діють упереджено. Але це означає, що рішення щодо нагороди неминуче розглядаються через політичну оптику.
Саме тому історія із Зеленським вийшла далеко за межі питання про УПА чи Волинь. Вона стала тестом на те, чи здатний Орден Білого Орла залишатися надпартійним державним символом, чи остаточно перетвориться на інструмент культурної та політичної боротьби польських праконсервативних еліт. І якщо друге виявиться правдою, то постраждає не Зеленський. Постраждає авторитет самого Ордену.
Аморальний шлейф, який Польща не захотіла помітити
Польська політична еліта опинилася у пастці, яку багато в чому створила власноруч. Юридично сучасний Орден Білого Орла є нагородою Третьої Речі Посполитої, демократичної Польщі, що постала після падіння комунізму. Але разом із символом державної тяглості нова Польща успадкувала й увесь історичний багаж цієї відзнаки — включно з її найтемнішими сторінками.
Коли у 1990-х роках Варшава відновлювала історичні державні символи, ніхто серйозно не поставив питання про моральну ревізію спадщини Ордена Білого Орла. Вважалося, що відроджується престижна нагорода Речі Посполитої. Проте разом із престижем Польща автоматично відновила і реєстр кавалерів, серед яких присутні постаті, що для самих поляків є символами поневолення, насильства та руйнування польської державності.
Найяскравішим прикладом є російська імператриця Катерина ІІ. Саме вона стала однією з головних архітекторок поділів Польщі. За її правління Річ Посполита втратила незалежність і зрештою зникла з політичної карти Європи. Проте ім’я Катерини залишилося в історії Ордена Білого Орла.
Ще більш болючою постаттю є Олександр Суворов. Для російської історіографії він великий полководець. Для польської пам’яті — людина, чиє ім’я пов’язане з різаниною у варшавській Празі 1794 року, коли після штурму російські війська вбили тисячі мирних мешканців. Важко знайти фігуру, яка символізувала б трагічні сторінки польської історії більше, ніж Суворов. Проте він також належить до числа кавалерів Ордена Білого Орла.
Після придушення Листопадового повстання 1830–1831 років імператор Микола І взагалі включив Орден Білого Орла до нагородної системи Російської імперії. У результаті його кавалерами ставали російські царі, великі князі, генерали та чиновники, які проводили політику русифікації Польщі та придушували будь-які прояви польської автономії.
Не менш суперечливо виглядає й міжвоєнна сторінка історії ордена. Серед його кавалерів опинився диктатор фашистської Італії Беніто Муссоліні. Орден мав також маршал Філіп Петен — керівник режиму Віші, який співпрацював із нацистською Німеччиною. До цього списку належить і Галеаццо Чіано — міністр закордонних справ фашистської Італії та один із найближчих соратників Муссоліні.
Якщо дивитися очима сучасної Європи, то в реєстрі найвищої польської нагороди ми бачимо дивне сусідство. Поруч із героями польської незалежності стоять імператори, які ділили Польщу, генерали, що топили польські повстання у крові, і діячі фашистських режимів. Це не докір польській історії. Це історичний факт.
Саме тому нинішня дискусія навколо Володимира Зеленського виглядає настільки суперечливою. Якщо критерієм стає моральна бездоганність, то логічно постає питання: чому сучасна Польща готова переглядати статус президента держави, яка воює проти російської агресії, але не переглядає спадщину Катерини ІІ, Суворова, Муссоліні чи Петена?
Польська еліта фактично загнала себе у глухий кут. Адже відкриваючи справу одного кавалера, вона неминуче відкриває справу всього Ордена Білого Орла. А тоді доведеться відповідати на набагато складніше питання: чи є Орден символом бездоганної моральності, чи все-таки історичним дзеркалом трьох століть європейської політики, де поруч із героями завжди стояли імператори, диктатори, автократи та завойовники.
Що робити Україні?
Фінал цієї історії виявився зовсім не таким, як, очевидно, розраховував Кароль Навроцький. Замість політичної ізоляції Зеленського він отримав безпрецедентну консолідацію українського істеблішменту. Після рішення про позбавлення Ордена Білого Орла свої нагороди повернули не лише Володимир Зеленський, а й усі живі українські президенти — Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Петро Порошенко. До них приєдналися українські дипломати та високопосадовці.
Показовою є закрита позиція Порошенка. «Якщо ми будемо сваритися через минуле, майбутнє виграє хтось інший», — процитував він Дональда Туска і додав, що у випадку Зеленського, як і в його власному випадку, нагороджували не глав держави, а українців і українських воїнів, які боронять Україну, Польщу та всю Європу. Саме тому його рішення повернути орден було адресоване не польському народові, а конкретному рішенню президента Навроцького.
І тут варто визнати очевидне. Криза вийшла далеко за межі історичної суперечки про УПА чи Волинь. Вона торкнулася фундаментального питання безпеки. Для України Польща залишається ключовим логістичним коридором, адвокатом на шляху до ЄС і НАТО та одним із головних союзників у стримуванні російської агресії. Недарма Радослав Сікорський попередив, що «переможцем у війні за історію та ордени може стати лише Москва».
Тому головний висновок цієї історії простий. Орден можна повернути. Політичні жести можна пережити. Але українсько-польський союз не має права стати жертвою історичних воєн. Бо якщо Київ і Варшава дозволять минулому остаточно керувати майбутнім, виграє не Україна і не Польща. Виграє Кремль.
