Тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком ми не отримуємо навіть натяків на мир, а лише — докази того, чому війна ще триватиме.
Москва не спішить завершувати війну, тому що для кремля мир без земель це — поразка. Це те, що ми вже давно зрозуміли.
Але якщо заглибитись у фундамент істини, то виникає питання: чи вірно більшість з нас трактує та сприймає цю війну?
Чи так, як нам розповідають влади: України, США, європейських країн, Китаю, Ізраїлю та росії?
Цілі війни
Тож, чи саме такі цілі, що їх нам з екранів телевізорів «втирають» публічні топ-гравці геополітичних процесів, є справжніми?
Водночас на фоні водовороту не виконаних обіцянок наших партнерів, їх байдужості до доль українців, що обмежується почасти словесною стурбованістю, ми переживаємо справжню війну. Дуже страшну — зі своїми ракетами, зруйнованими містами, загиблими людьми.
Але з цього не слідує, що нам відомі істинні цілі цих воєн, як нашої — російсько-української, так і , скажімо, на Близькому Сході, чи, наприклад, воєнних рухів довкола Тайваню.
Якщо уявити світ як великий будівельний майданчик, то на поверхні ми бачимо держави, котрі воюють, вводять санкції, зачиняють для своїх громадян кордони, звинувачують один одного та роками обіцяють перемогти ворога.
А поверхом вище — корпорації, банки, інвестиційні фонди, технологічні компанії, оборонні підприємства, енергетичні гіганти та державні структури одночасно будують інфраструктуру світу, котрий повинен існувати після нинішньої воєнної кризи.
Війна змінює все
І ще одне запитання виникає внаслідок усього інформаційного шуму: якщо всі дійсно прагнуть закінчити війну, то чому практично всі одночасно готуються до військового протистояння ще наступні десятиліття?
Росія планує своє озброєння до середини 2030 років. НАТО — також. Європа будує військову мобільність, розширює ВПК, створює стратегічні запаси та готує цивільну інфраструктуру до надзвичайних ситуацій.
А паралельно відбуваються зовсім інші процеси: змінюються гроші, будуються цифрові валюти, створюються гігантські дата — центри, прокладаються нові підземні кабелі, переносяться виробничі ланцюги, купуються порти, будуються нові енергетичні та транспортні коридори.
І найдивніше, — терміни в них збігаються. Війна не кінцева мета, а інструмент переходу між двома світовими системами.
Стару систему неможливо просто взяти й вимкнути у п’ятницю увечері і в понеділок ввімкнути нову. Занадто багато власності, обов’язків, кордонів, підприємств, боргів, валют, домовленостей і населення.
Криза здатна зробити те, що неможливо зробити у спокійний час.
Війна змінює кордони, санкції розривають давні економічні зв’язки.
Енергетична криза змушує змінювати постачальників. Воєнна загроза виправдовує величезні державні витрати.
Міграційна криза дозволяє змінювати законодавство, фінансово прискорюючи реформу грошової системи та технологічно виправдовує створення зовсім іншої, нової цифрової інфраструктури.
І на найвищому рівні існують інтереси наднаціональних структур.
Отже, Зеленський, Трамп, європейські лідери, Китай, Ізраїль, путін, — усі вони знаходяться абсолютно не на вершині піраміди. Вони — фігури на шаховій дошці, але фігури це не той, хто придумав цю гру, тому ставити питання, або роздумувати на тему: «Хто переможе: росія чи Україна й Захід?», — це не правильна постановка питання.
Нові коридори Індії
Поглянемо на проміжний результат. Росія відрізана від значної частини попередньої європейської економіки. Європа переозброюється.
НАТО розширився. Енергетичні маршрути змінились. Оборонна промисловість отримала величезні запаси. Україна перетворюється на частину європейської воєнної інфраструктури. А на іншому кінці Євразії відбуваються ще цікавіші речі.
Скажімо, чому сьогодні в Індію ідуть десятки мільярдів доларів на ІТ-галузь? Чи тому, що там чимало програмістів та дешева робоча сила? А якщо ні?
А, можливо, Індії відводиться роль величезного обчислювально-виробничого двигуна наступної системи? Значить варто поспостерігати, куди підуть нові лінії від Делі.
І тут з’являється коридор: Індія, Персська затока, Близький схід, Ізраїль, Європа. І це не фантазії, не припущення, це — факт.
Водночас Ізраїль опиняється у надзвичайно цікавому географічному положенні: між азійським виробничо-обчислювальним простором та європейським ринком.
Тож наразі йде певна боротьба за те, по якій території проходитимуть артерії наступної світової економіки: товари, енергія, дані, гроші. І тут найцікавіше — ми бачимо як держави, котрі публічно ненавидять одна одну, мають економічні взаємини набагато глибші й складніші, ніж змальована нами картинка.
Сьогодні вороги, завтра — перемовини, після завтра — спільні проєкти, через місяць — знову погрози.
Ширми воєн
Увесь цей час мільярдери продовжують рухатися і розвиватися. Публічна ворожнеча потрібна як ширма, якою виправдовують перед широким загалом зміни, що відбуваються.
Одним кажуть: «Ми переозброюємося через росію». Іншим — «через НАТО». Третім: «Нам потрібна нова система безпеки через Іран». Четвертим: «Нам потрібні обмеження через економічні війни».
Для громадян різних держав з’являється свій ворог і своє пояснення, чому вони мають прийняти зміни. Але кінцеві результати на диво схожі.
Згадаймо зустріч путіна й Трампа на Алясці. Декілька годин закритих перемовин, після яких суспільству не показали жодної угоди. Але москва постійно говорила про якісь домовленості в Анкариджі.
Водночас війна продовжується і загострюється, тому що обговорювався там далеко не кінець війни. А — де треба зупинити один конфлікт; де почати наступний; якою стане Європа; що відбудеться на Близькому Сході; яка роль буде відведена росії; яка — Китаю; яка — Індії? Та — як має виглядати оновлена інфраструктура світу наприкінці десятиліття?
А також, побудована за кризовий період, — платіжна система, дата-центри, енергетичні коридори, воєнна інфраструктура та механізми управління новим світом.
Наразі необхідно дивитись не на того, хто голосно кричить: «Ворог!», а на того, хто тихо будує майбутнє, доки інші воюють.
Операція «міграція»
Ще один елемент цього переділу, про котрий не варто мовчати — міграція.
Скажімо, наразі великі колони молодих мужчин рухаються через Північну Африку, Алжир, Марокко , іспанський анклав Суету до іспанських кордонів.
Тож перед Європою відчиняється ще один фронт гібридної війни. Масове переселення здатне стати інструментом перебудови суспільства. Чим сильніший міграційний тиск, тим легше державі обґрунтувати посилення кордонів, біометричний контроль, бази даних, цифрову ідентифікацію, нові повноваження поліції та нагляд за переміщенням людей.
Нагадаємо, нинішні війни та кризи є частиною переходу до іншої світової конструкції. І рухаються не лише гроші, підприємства, енергетичні коридори та дата — центри, пересувається і населення.
Це принципово важливо. Індія стає великим виробничим та обчислювальним вузлом. Країни затоки перетворюються на фінансово — енергетичні центри, а Ізраїль — на технологічний та логістичний шлюз.
Європа перебудовує промисловість, армію та інфраструктуру, а населення між регіонами також починають пересувати, незважаючи на імовірно чисельну кількість смертей. І що з цим усім робити? Цим переймаються мільйони людей щоденно.
Отже декілька центрів сили змінюють правила гри, а мільйонам пропонують навчитись існувати та пристосуватись до цих нових чужих правилах.
Не дамо себе обманювати
Але є одна важлива деталь. Навіть дуже впливова верхівка не володіє магічною владою. Їй потрібні виконавці та інфраструктура. Потрібні чиновники, інженери, банки, програми, журналісти, підрядники та, зрештою, масова згода, або, хоча б масова пасивність.
І взагалі, хто дав право будь-кому вирішувати, яким буде світ для інших? Для нас усіх важливо, аби все, що відбувається, було очевидним; важливо розуміти, що принесуть конкретні рішення (для цього варто зберегти документи), розуміти фінансовий зв’язок; проявляти власників інфраструктури; співставляти обіцянки з результатами, розділяти докази та домисли, щоб нас неможливо було знищити одним — двома словами з розряду конспірології.
А головне — об’єднуватись довкола конкретних вимог: право користування готівкою, право на приватне життя, обмеження цифрового спостереження, контроль повноважень, право відмовитись від необов’язкових цифрових систем, відповідальність посадових осіб за незаконні рішення.
Мільйони розрізнених та наляканих людей легко змусити пристосуватись.
Але мільйони, котрі розуміють, що саме вони не здатні віддавати, це абсолютно інша політична реальність.
І тут вибудовується кордон — не між лівим та правим, не між росіянами та українцями, не між американцями, європейцями, арабами чи китайцями, — а між принципом, згідно з яким система існує для людини.
Якщо ми дозволимо переконати себе, що рішення декількох могутніх «вилупків» неминучі, тільки тому, що вони супербагатії, тоді вони вже переможуть.
Тому питання, — які кордони мільярди звичайних людей готові колективно поставити тим, хто вважає, що має право проєктувати наше майбутнє без нашої згоди, — одні з найважливіших.
Якщо абсолютно все контролюється, логічно, що нам залишається не багато: або безсилля, або насилля.
Щоб протидіяти будь-якій владі, котра зловживає, — необхідні системи доказів, оприлюднення їх через публікації, також масові координації та конкретні вимоги.
Усе оприлюднювати, фіксувати, об’єднуватись довкола тих, хто розповідає важливі для людства речі, і прискорювати момент, коли межа терпіння накриє переважну більшість населення.
А такий момент завжди настає, так було, є і буде в історії.
У Європі опозиційні до влад експерти закликають пересічних мешканців не перетворювати своє життя в очікування війни, не сходити з розуму від кожного повідомлення та ставати менш залежними від повідомлень.
Найціннішими людьми майбутнього стануть не ті, хто першим розгадає прізвище ляльководів, а той, хто зберігає здатність жити без їхнього дозволу.
Будь-яка система відчуває себе найвільніше тоді, коли суспільство нічого не пам’ятає та ні про що не запитує.
Тому важливо й тепер, і завжди оприлюднювати все, що відбувається.
Говорити — це не паніка, не пусте заняття. Це — частина боротьби. У першу чергу за право самим розуміти, до якого світу і з якими правами нас намагаються привести.
