Сорок років (стільки Мойсей водив іудеїв по пустині після Єгипетського полону) минуло від того дня, коли в мальовничому місті Прип’ять, розташованому на березі річки з такою ж назвою, з населенням понад тридцять тисяч чоловік прогриміло...
Як на мене, істинних, головних причин того планетарного нещастя ще й досі не названо.
Як спочатку, так і донині вся увага сфокусована на експерименті, який у ніч із 25 на 26 квітня провели головний інженер Фомін, його заступник Дятлов та персонал станції. Головні причини аварії, треба визнати, головні її винуватці були не ті, що були названі на суді.
Я був членом державної комісії із введення АЕС в експлуатацію, а в 1972—1985 рр. як державний інспектор контролював у питаннях охорони праці як будівництво, так і експлуатацію АЕС, отже, був обізнаний з причинами і наслідками тієї аварії.
Так само, як Чорнобильську АЕС, тільки значно раніше, було побудовано атомну електростанцію в містечку Сосновий Бор за 15 км від Ленінграда. І ті самі реактори РБМК-1000, генеральним конструктором яких був уродженець Таращі Київської області, президент академії наук СРСР Анатолій Петрович Александров.
Свого часу ту АЕС в Сосновому Бору я відвідав і якихось серйозних порушень правил охорони праці там не виявив.
Питання будівництва атомної електростанції виникло в керівництва республіки десь у середині шістдесятих років. А місце розташування АЕС неподалік Києва партійне керівництво тоді не хвилювало.
Правда, категорично був проти такого будівництва біля Києва тодішній президент академії наук Борис Патон та ще дехто з Кабінету Міністрів України. Але все тоді вирішувалося в москві, і на виконання її волі в 1968 році за підписами Шелеста і Щербицького вийшла постанова ЦК Компартії і Ради Міністрів України про будівництво атомної електростанції в Чорнобильському районі Київської області біля села Копачі.
Будівництво станції велося швидкими темпами і у великих масштабах. Керівником управління будівництва було призначено уродженця Таращі Київської області Кизиму Василя Трохимовича, 1932 р.н., а директором АЕС — Брюханова Віктора Петровича, 1935 р.н.
На спорудженні АЕС у середині 70-х років, крім управління будівництва, було задіяно 19 субпідрядних організацій. Загальна кількість працюючих на будівництві сягала 19 тисяч, кількість експлуатаційного персоналу на самій АЕС була 8 тисяч.
Швидкими темпами будували й місто. На березі Прип’яті виростав архітектурно-скульптурно-ботанічний комплекс. Це було красиве місто з широкими вулицями, магазинами, скверами, парками, водними басейнами закритого типу, базами відпочинку, лікарнями. Особливо красивим, як архітектурна споруда, був будинок культури.
У всій країні тоді, хіба що крім москви, був страшенний дефіцит товарів широкого вжитку, продуктів харчування. Особливо великі черги стояли за горілчаними напоями. А на базах і в магазинах Прип’яті всього того добра було вдосталь.
Справжнім мотором і організатором того грандіозного будівництва був Василь Трохимович, згодом депутат Верховної Ради України, Герой соціалістичної праці.
Одного разу я запитав його, чи любить він театр. «А як я можу любити те, чого я не маю можливості бачити?» — відповів Василь Трохимович. Був він весь у роботі. Свій робочий день він починав о шостій годині ранку, обходив усі ділянки будівництва і о дев’ятій годині проводив оперативну нараду з керівниками підрозділів. А вночі теж, бувало, не мав спокою. Контролював роботу окремих дільниць будівництва.
У 1977 році було введено в експлуатацію перший блок, а незабаром ще два. Останній, четвертий, було введено в 1984-му.
До прийому в експлуатацію першого блоку я поставив вимогу перед керівниками АЕС дати перелік усіх вибухонебезпечних об’єктів на АЕС.
Головний інженер станції В’ячеслав Павлович Акінфієв, фізик, ерудований інженер, спеціаліст високого класу, продублював те питання перед московським інститутом «Гідропроект», який проєктував ЧАЕС.
Невдовзі ми отримали відповідь від генерального проєктувальника. Вибухонебезпечними називали газові балони, склади легкозаймистих матеріалів тощо. Про реактор — жодного слова.
А наш земляк, уродженець Яготина Київської області, тоді міністр енергетики СРСР Непорожній Петро Степанович заявляв, що такі реактори сміливо можна ставити хоч на самісінькій Красній площі біля Кремля. Мовляв, такі вони, ті реактори, надійні та безпечні. Не поставили, шкода!
Як і по всій країні, будівництво та експлуатацію проводили під суворим контролем КПРС. Першим секретарем Прип’ятьського міському Компартії в той період був Олександр Сергійович Гаманюк.
Партійна комісія, яка перевіряла роботу станції, «знайшла» купу недоліків у роботі головного інженера, і за деякий час В’ячеслава Акінфієва за рішенням бюро міського комітету від роботи було усунено.
На його місце призначили Миколу Фоміна, спеціаліста по роботі на теплових електростанціях. Тобто фізика, яким має бути працівник атомної електростанції, замінили на теплотехніка, який не мав певного досвіду і не знав досконало роботи на АЕС. Не мали такого досвіду ні Брюханов, ні Дятлов.
І тоді, в ту фатальну ніч, було проведено есперимент, про який довідався весь світ. А далі колони автобусів вивозили жителів з їх рідного міста. Спочатку люди вірили, що на декілька днів, а як виявилося — назавжди.
А «винуватців» знайшли дуже швидко. На ті часи до кримінальної відповідальності не можна було притягувати членів КПРС, депутатів усіх рівнів та... членів Спілки письменників.
Віктора Брюханова терміново вивели зі складу депутатів міста Прип’яті, а питання його членства в партії розглядали на засіданні політбюро КПРС під головуванням генерального секретаря Горбачова М. С. Засідання почалося об 11-й годині і мало закінчитися о 12-й, але закінчилося те засідання лише о 19-й.
Як розповідав мені потім сам Віктор Петрович, він довів членам політбюро, що на станцію був поставлений недосконалий, вибухонебезпечний реактор. Це щось на зразок автомобіля, в якого на місці гальмової педалі змонтовано акселератор, і при виїзді на перехрестя автомобіль замість зупинки набирає шаленну швидкість.
І коли все стало зрозумілим, Александров, якого запросили на те засідання, не витримав і звернувся до Горбачова: «Михайло Сергійович, ти не його суди, ти суди мене, це я винен у тому, що реактор вибухнув!»
Але судили не Александрова, його лише звільнили з посади президента академії наук, а в закритій зоні, в Чорнобилі, без доступу свідків та журналістів судили Брюханова та його колег.
А В’ячеслав Акінфієв після звільнення досить успішно працював у Болгарії на будівництві АЕС. Категорично висловлювався про учасників подій у ніч на 26 квітня 1986 року: «Ідіоти, з таким реактором не можна було творити такі експерименти!»
Через багато років після тих подій на мою пропозицію голова Спілки письменників України Сидоржевський М. О. запросив у спілку Акінфієва і своїх колег-письменників.
Про ті події розповідав Володимир Павлович як головний інженер і я, як член комісії із введеня в експлуатацію блоків на ЧАЕС, підпис якого стоїть на державних актах введення в експлуатацію тих блоків. Ми обидва говорили, що головними винуватцями були названі не ті, хто насправді є такими.
А мер Прип’яті, колошній заступник директора Чорнобильської АЕС, Володимир Волошко казав мені: «Якби Славко (мав на увазі В’ячеслава Акінфієва) був на місці, якби його не
«зжерли» Гаманюк і Ко, тої біди ніколи не було б».
Отже притятувати до відповідальності в першу чергу треба було КПРС, секретаря міському компартії Гаманюка О. С. та академіка Александрова А. П. Але тепер усі вони відійшли у вічність, а мертві, як говорив передтеча славного козацтва в Україні князь Святослав Хоробрий, «сорому не мають».
І додамо: відповідальності також.
Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, член державної комісії із введення блоків Чорнобильської АЕС в експлуатацію, ліквідатор аварії на ЧАЕС
