Зірка книжкової художниці Катерини Штанко зійшла іще в 1980-ті, вона тоді співпрацювала з найбільшими державними видавництвами «Веселка» та «Дніпро». Наступного десятиріччя Іван Малкович створив одне з перших приватних видавництв і запросив пані Катерину до пулу ілюстраторів, які швидко прославили «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гу». 2005-го збірка «100 казок» стала лавреатом рейтингу — з ілюстрацією Штанко на обкладинці і ще сімома усередині (більше малюнків там належала тільки Костю Лавру). Щоразу доповнювані й оновлювані 2-й і 3-й томи «100 казок» також здобулися на лавреатство (2008, 2012). А 2018-го переможцем став ще один гранд проєкт Малковича з помітною участю Штанко — третій випуск «Улюблених віршів».
Дещо несподівано Катерина Володимирівна почала сама писати дитячу прозу. Казкова повість «Дракони, вперед!» (2014) стала номінантом рейтингу і перемогла у книжковому конкурсі ВВС. Нинішні «Вершники дощу» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2025) — тепер уже повноцінний роман — остаточно закріпив авторку на топ полиці підліткової літератури.
Отже, історія про невидимий бік природних явищ. Фантазія про те, на що колись, можливо, перетвориться умовний «Гідрометцентр» — буде не лише передбачати, а й порядкувати атмосферними змінами. Що головним тут стане підрозділ «векторних вершників — команда, що керує погодою над нашою країною». Красиве слово «вектор» нібито сучасне, а проте викорінюється зі праіндоєвропейського «wegh» («везти») і, здається, прямо веде до іменника «вершники».
Власне, це одна з найперших мрій людства — упокорити природу. Тож «Вершники дощу» — це, сказати б, натурфілософське фентезі; дієвцями тут є дикі стихії, вітри і хмари, кожне зі своїм характером та іменем. Приборкують їх, як у всіх мітах, боги й герої. Авторка й не приховує прямого покликання на легенди пантеїзму: «Усе це почалося не тепер, а за давніх давен. Античні боги Зевс, Афіна, Аполлон, Посейдон — це просто давня команда векторних вершників із Греції… Були колись і наші: Перун, Сварог, Велес, Лада».
Але це не лише поп інтерпретація мітології, а й, до певної міри, її реконструкція. Ми звикли уявляти древніх богів мало не пенсіонерами, проте логічніше припустити, що наші пращури бачили їх радше сповненими енергії юнаками/юнками — адже тоді це й був вік людської зрілости. Пані Штанко йде ще далі — запроваджує, так би мовити, соціальний ліфт для наймолодшої верстви: «Саме підлітки мають потрібні для вершників здібності. Підлітки — відчайдушні, рішучі, рухливі, готові до екстриму в будь-який час».
Активна участь підлітків у революційно-зламних подіях аж ніяк не виняткова в людській історії. Природньо, що це відбивається і в літературі. Приміром, Ян Валетов написав романну дилогію (Кращий вік для смерти; Не час умирати. — Х.: Фоліо; 2017; 2021) про постапокаліптичний світ, у якому вижили тільки підлітки. Подібна експозиція і в класичному творі Вільяма Ґолдінґа «Володар мух» (1954).
У дорослій літературі це називають романом ідей. У згаданих випадках — ідей щодо плюсів і мінусів суспільства без дорослих. Катерина Штанко не втручається у цю дискусію, не вилучає зрілість зі своєї системи оповідних координатів. Більшість її вершників — уже цілком сформовані молоді люди. А на керівних посадах — всуціль зрілого середнього віку: «Наземні куратори. В Україні таких називають мольфарами». Між кураторами і вершниками незрідка виникають тертя (як ото у Зевса бувало з Посейдоном чи Афіною).
Мольфарська тема в романі окремо-яскрава. Молода відьма Риця з Криворівні у своєму ранньо-підлітковому шалі коїть чимало дурниць, що межують з переступом, — наприклад, зачакловує батька на білого крука і ув’язнює у своєму підвалі. Зрештою дорослішає і визнає свої помилки. Об’єднується з батьком навколо спільної мети і звільняє усіх, від неї залежних. Як-от учителя, котрий багато років тому приїхав з Великої України і «закохався» в Рицю так, що фізично не міг виїхати з села. Відпускаючи його, відьма каже: «Ти ж отримав те, за чим їхав у Карпати? Видів тіні?».
Дуже милий натяк на «Тіні забутих предків», чи не так? Якщо вже про алюзії, які виникають у перебігу читання «Вершників дощу», то тут слід згадати і щойно надрукований роман Марини та Сергія Дяченків «Леон» (Х.: Фоліо, 2025), де метаморфози відьомського дару від чорної магії до білої — тобто, психологічний зсув від інстинктивного зла до усвідомленого добра, — відтворено чи не найпереконливіше в усій українській сучасній літературі.
Найчастіше ініціація підлітків — принаймні, у художніх творах — відбувається під час війни. Слово «війна» для нас сьогоднішніх асоціюється чи не виключно з російським нападом. Навіть романи Валетова, написані до Вторгнення, прочитуються нині, як передбачення. А ожилі потвори-символи з роману Владислава Івченка «Третій фронт» (К.: Темпора, 2016) дуже схожі за своїми проявами на східні буревії у «Вершниках дощу», де кульмінацією є зіткнення українських векторних вершників з російськими, які нехтують усіма законами людяности, включно зі приписами світового «Гідрометцентру». На цій війні остаточно дорослішає і головний герой Данило, чотирнадцятирічний вершник, і непрогнозована перед тим відьма Риця.
Попри високу пригодницьку динаміку, вигадливі колізії, пам’ятних персонажів і добру мову, «Вершники дощу», як на мене, більше цінні іншим. За великим рахунком — це те, що зветься «патріотичним вихованням молоді». У найкращому сенсі цього канцеляризму. Тобто, без поверхової дидактики і шкільних повчань. Звісно, досвід весь час циркулює діалогами. Проте не за «генеральною лінією», від старших до молодших, а від ветеранів справи до її новобранців, якого б віку ті та інші не були. От, до прикладу, ненабагато старша за Данька вершниця (але з уже багатою практикою) каже на підльоті до грозового фронту: «Не бійся. Зараз, коли ти дивишся на скупчення крізь візир, тобі нічого не загрожує». Оцей пристрій-візир тут — такий собі символ тверезої аналітики супроти панічних фейків: попереджений, отже озброєний.
Або ось фактично контуженого після останнього запеклого бою Данька відправляють додому, попри його протести: «Не варто сумувати. Я певен, що ти до нас ще повернешся. Посвячений вершник не може покинути наше товариство назавжди. Але ми дамо тобі відпустку за сімейними обставинами». Чотири короткі речення, а в них — квінтесенція досі не розв’язаної проблеми ротації фронтовиків.
На піку романної оповіді зринає фраза: «Самого лише слова «дощ» несила було чути». Безперервна злива для вершників — синонім нескінченних бойових дій. Та у читача є змога побачити й перемогу: «Небо! Воно було ясне і чисте, наче щойно створене».
І — так: у книжці присутня й авторка-художниця. 16 витончених графічних аркушів-портретів усіх головних персонажів супроводять читача упродовж усіх чотирьох сотень сторінок тексту. Й залишаються з ним по тому. Ілюстративний стиль Катерини Штанко забути важко.
Друге місце в рейтингу — притча Володимира Аренєва «Музиканти. Четвертий дарунок» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2025). Й вона якраз про забування. «Інколи легше не вірити. І взагалі нічого не чекати», — міркує підлітка, лиха на батька, який лишив її посеред цієї страшної війни. Він дзвонив їй, а вона була настільки знервована, що геть забула, про що тоді йшлося.
Виявляється, не забула, а той спогад викрали з її біографії. Злодії –персонажі мандрівної казки «Дванадцять місяців», які тут постають чи не фройдистами: «З року в рік вичищаємо зайве. Рятуємо вас від того, що інакше отруювало б вам життя. Деякі спогади надто ядучі й лишаються з вами назавжди… Ми знеболюємо», — кажуть вони тій Марії-підлітці, яка таки хоче відновити у пам’яті останню розмову з батьком.
Фішка цієї повісті — оповідь від лиця тваринок, новітніх «бременських музикантів»: Кіт, Пес і Сова. Брати-Місяці винаймають їх для охорони сховку вилучених спогадів, поки самі йдуть за новою здобиччю. Коли за їхньої відсутности тут з’являється Марійка, Музиканти бачать її наскрізь: «Пахне людиною. І поводиться так само безглуздо… Лише розумні істоти здатні так знущатися з інших», — міркують вони про Марійчине відторгнення батька. Але дозволяють пошукати втрачений спогад.
Аж раптом повертаються Місяці. Музиканти виправдовують перед ними появу Марійки так переконливо, що ті вирішують не карати несанкціоноване проникнення. Готові усіх відпустити й навіть виконати попередню умову найму: здійснити бажання кожного з трійці. Й отут виникає імовірність четвертого дарунку замість трьох попередніх, неабияких для кожного: Музиканти просять натомість повернути дівчинці її спогад.
Цей спогад і стає ініціацією. Батько давно пішов із сім’ї, мати його не демонізувала й навіть допомагала з військовим спорядженням, коли він двадцять четвертого лютого записався в ТРО. Але донька злостивилася, підкреслено однозначно відгукувалася на дзвінки з фронту. Аж ось після довгої мовчанки той дзвінок, який випав із пам’яти. Як тепер виявилося — дзвонив із полону. І тепер — згадати все! — спромоглася почути і зрозуміти його. Так, це блискуче скорочення до крайньої межі ідеї твору Пола Верґовена, Філіпа Діка та Арнольда Шварценеґґера «Згадати все» (1990).
Здавалося б, «Музиканти» — стосторінкова дещиця. Але вона таки вартісніша від багатьох нинішніх тисячосторінкових фентезійних серіалів.
На відміну від оглянутих, повість Андрія Кокотюхи «Робот ховається в школі» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2025) — прямо про війну, без символічно-фентезійного камуфляжу. Хоч і з фантастичними (поки що) припущеннями. Науковці конструюють протиракетний Купол над Києвом. Російські диверсанти вистежують лабораторію, нападають, але «спусковий гачок» системи — людиноподібний робот у вигляді звичайного шестикласника — вислизає з пастки. Реальні київські шестикласники знаходять уже знеструмленого робота в одному зі сквериків — повертають його до тями і здружуються. Далі — низка спільних підліткових пригод, у чому Кокотюха завжди вабливо переконливий. Ясна річ, тут також чимало про підліткові амбіції (в тому числі, як джерело витікання секретної інформації). Зрештою, шестикласники рятують світ. Що цілком органічно, ба навіть необхідно для якісної підліткової книжки.
Торік до п’ятдесятиліття Кокотюхи Наталя Марченко, чи не головна наша дослідниця дитячої літератури, написала цікавий текст, де ювілянта згадано виключно як дитячого письменника, причому — з найліпших, як продовжувача Нестайка. «Робот» виразно потверджує цей висновок. Переконайтеся самі: порівняйте з також минулорічним романом Кокотюхи «Таймер війни. Точка виходу» (Х.: Фабула, 2025) — можливо, найкращим з його «дорослих» творів. Схоже, щирість, вигадливість і психологічна компетентність по боці «Робота», чи не так?
.png)
