Чеськословацький проєкт з архітектури та дизайну Inspireli у співпраці з відомим харківським архітектором та реставратором Віктором Дворніковим оголосив конкурс на програму реставрації будинку по вулиці Полтавський шлях, 13/15.
Особняку купця Єгора Павлова, збудованому у далекому 1832 році, вдалося витримати дві світові та громадянську війну, криваву революцію і класову ненависть більшовиків.
Але генетичне несприйняття рашистами краси як такої, прирекли архітектурну пам’ятку міста на вірний історичний кінець. Прицільне влучання «іскандера» зруйнувало будівлю на 70 відсотків.
У мерії визнали понівечені стіни безперспективними для відновлення і внесли до списку на демонтаж. Утім недавно в знакового особняка з’явився шанс на порятунок.
Вже сьогодні митці з Європи, Азії та Південної Америки виявили бажання взяти участь в оголошеному конкурсі й готові безкоштовно надсилати свої роботи на розгляд журі.
Це важливо і тому, що купецький рід Павлових є частиною захоплюючих легенд Харкова, які повняться містикою, таїнами і секретами дивовижних успіхів.
Без Гоголя не розібратися
Родина купців Павлових свого часу неабияк посприяла тому, аби за Харковом назавжди закріпився статус великого торгівельного центру. Зведені ними будівлі й досі складають архітектурну основу міста, вражаючи красою і добротністю.
Не менш цікавим спадком вважається й історія зародження їхніх капіталів, яка додає міським легендам особливого колориту. За словами харківського дослідника Андрія Парамонова, родинний міф любимчиків фортуни настільки втаємничений і неймовірний, що ним міг зацікавитися навіть Микола Гоголь.
У це важко повірити, але зачинателем багатого купецького роду був кріпак Ісай Павлов з московщини, якому в 1822 році вдалося викупити свою сім’ю з неволі у князя Черткова. Звідки старий взяв величезні кошти — невідомо, тому харківці пояснили їх походження досить непростим договором з нечистою силою.
Існує повір’я, що Ісай задля свободи продав душу самому дияволу, пов’язавши себе досить дивною обіцянкою. Згідно з угодою, бідолаха змушений був виділити у своєму маєтку окрему кімнату, поставити там дитячу колиску, покласти до неї символічний образ дідька у формі дерев’яного обрубка й гойдати цілодобово до самої смерті.
І доки дід старається, Павлови, мовляв, зароблятимуть великі гроші, дивуючи світ своїм казковим везінням. Можливо, ця оповідка — просто міф, але саме так і сталося.
До Харкова у 1825 році першими прибули два сини Ісая — Семен та Яким. Вони одразу ж подали заявку на зарахування їх до 3-ї гільдії купецтва, надавши довідку про наявність відповідних капіталів.
Свої лавки новачки відкрили на розі Університетської вулиці і Торгової площі, яка сьогодні носить їхнє ім’я — Павлівська. Родзинкою бізнесу братів стали товари, привезені з далеких країн — чай, какао, прянощі, мило, лаки, фарби тощо.
Доставлений імпорт харківці буквально змітали з прилавків, тому продуктовий ряд завжди був свіжим, якісним і доступним по ціні. Небачені до того часу обороти дозволили Якиму вже у 1832 році перейти до 2-ї купецької гільдії, а його дружина Ірина Прохорівна нерідко промовляла заздрісним сусідам свою знамениту мантру: «Ой, не кажіть! Бог дає нам та так, що хоча б вже й кому іншому дав».
Чи пов’язане економічне диво Павлових з гойданням диявольської люльки Ісаєм, невідомо, але містика його не полишала і після смерті. Хоронили старого у Харкові на Холодногірському кладовищі. І коли катафалк переїжджав Лопанський міст, той став ходити ходором з боку на бік.
Причиною назвали той факт, що родоначальник купецької династії все ж таки продав свою душу нечистому, а поховати його вирішили за християнським звичаєм. Словом, дві протилежні енергії зійшлися у точці над річкою, влаштувавши «розбірки». Кажуть також, що навіть після смерті старий приїжджав до магазинів синів на білому коні, аби контролювати торгівлю.
До речі, за даними Андрія Парамонова, в 1830-ті прибережжя річки Лопань, яке переходить до Павлівської площі (зараз це історичний центр Харкова), мало досить сумний вигляд. У негоду тут було так важко проїхати, що коні провалювалися у багнюку по самісіньке черево.
Саме цю проблемну місцину викупив Яким в однофамільця — губернського секретаря і збудував цілий комплекс торгових рядів з власним торговим домом. Задля реалізації цього проєкту купець наказав вбити там величезну кількість дубових паль і завезти туди гори піску та каменю. Так Харків поступово набував вигляд справжнього міста.
Примножена краса
Купці Павлови залишили по собі чимало споруд, яким згодом був присвоєний статус пам’яток архітектури. Одну з них у 1832 році звели для 18-річного Єгора — сина Якима. Юнак щойно одружився, тому його родинне обійстя планували з розмахом, запросивши для будівництва найвідомішого зодчого міста, професора архітектури Андрія Тона.
Двоповерховий особняк був виконаний у стилі класицизму. Його фасад прикрашали медальйони, великі вікна і чотириколонний портик з балконом. Тут також з’явився каретний сарай, конюшня, погріб та кам’яний флігель з виходом до саду. У зеленій зоні своєї садиби господар полюбляв відпочивати після вдалих торгових угод.
У Єгора Павлова було двоє синів, які, на жаль, не змогли повторити успіх свого батька, діда і прадіда. Отож у 1870-х роках розкішний особняк, без перебільшення, «пішов по руках». Відомо, що на початку XX століття у будинку розташовувався готель «Хаст».
А в 1914 році його викупив новий господар з популярним нині прізвищем Епштейн. Як свідчать архівні оголошення, за ніч там просили від 1 до 3 рублів, пропонуючи обіди і зали для свят.
У 1919 році більшовики націоналізували особняк, розмістивши у ньому харківський штаб частин особливого призначення, покликаний боротися з антибільшовицькими виступами населення.
Пізніше у будівлі запрацював військкомат Шевченківського та Новобаварського районів міста. Історія цього будинку тривала б і далі, якби світ поклав край нескінченному невігластву російських імперців.
Але оскільки рашизм не має спину, влітку 2022 року до майже 200-літньої пам’ятки архітектури прилетіла ракета. Будівля була майже повністю зруйнована. У ній пошкоджено покрівлю, міжповерхові перекриття, стіни, комунікаційні мережі.
На початку війни у Харкові ще не було практики обережно розбирати залишки історичних пам’яток і зберігати їхні елементи для подальшої реставрації. Отож комунальники просто згорнули уламки розкішного маєтку екскаватором та вивезли на смітник.
Подальша оцінка руїни виявилася безжальною — пошкодження будівлі складає 70 відсотків, особняк відновленню не підлягає, необхідно знести. Але статус пам’ятки архітектури не дозволив зрівняти із землею легендарний купецький маєток.
Згідно із законом, якщо така споруда і зазнала дуже сильних пошкоджень, розбирати її по цеглині все одно не можна. Свого часу згадана норма врятувала від знищення безліч замкових руїн на заході України, а тепер стала в пригоді і для порятунку зруйнованих кацапами будівель.
Шанс залишитися
Спосіб порятунку знакової для Харкова будівлі пропонуватимуть митці в рамках міжнародного проєкту Inspireli, який спрямований на підтримку творчої молоді. Йдеться про один з найбільших у світі конкурсів у галузі архітектури, що об’єднує учасників з-понад сотні країн.
Ця фундація має окремий напрямок роботи з Україною, який виник на початку повномасштабної війни. На заклик проєкту, молоді зодчі вже пропонували свої ідеї в рамках відновлення пожежної станції у Дніпрі та кількох об’єктів у Миколаєві. І ось черга дійшла до Харкова.
Тут був рашизм.
Фото Харківської обласної прокуратури.
Завдання перед ними стоїть не з легких. «Усі автентичні елементи будівлі охороняються та не можуть бути знесені без належного наукового обґрунтування, — йдеться в умовах конкурсу. — Однак втрачені частини будівлі можуть бути переосмислені і загалом втрачений об’єм будівлі — є предметом обговорень. У рамках проєкту важливо зберегти історичну пам’ять місця, масштаб і основні параметри забудови, для збереження історичного середовища вулиці Полтавський шлях та самобутнього характеру простору».
Конкурс триватиме до 15 червня і вже тепер користується популярністю. «До мене вже звернулись за уточненнями чотири людини з різних точок світу: Бангладешу, Європи, Південної Америки, — повідомив KHARKIV Today Віктор Дворніков. — Це дуже надихає, що такий інтерес є у людей. У принципі, звичайна практика, коли архітектори моніторять такі платформи і обирають для себе конкурси, тому що це можливість заявити про себе, певною мірою самореалізуватися, збагатити своє портфоліо. До того ж, зараз Україна знаходиться в центрі світової уваги».
За правилами проєкту, архітектори безкоштовно надають право власності на свої роботи муніципалітету, а той уже далі мусить адаптувати його під українське законодавство. Саме тому нині Віктор Дворніков намагається активно залучити до участі чиновників з міськради.
«Ми прагнемо домовитися з мером, щоб він, принаймні, переможців якось відзначив, — каже Віктор Дворніков. — Поки що конкретної відповіді немає. Але головний архітектор міста надав мені додаткові матеріали до цього конкурсу».
Якщо комунікація відбудеться і проєкт порятунку особняка Єгора Павлова побачить світ, то цей приклад може стати зразком для відновлення інших зруйнованих рашистами пам’яток архітектури.
Сьогодні їх налічується вже десятки, і мерія мріє якнайшвидше спрямовувати до них бульдозери на користь теперішнім забудовникам. Але готові проєкти з відновлення знакових будівель можуть стати поштовхом для перегляду політики тотальної руйнації.
Фахівці запевняють, що навіть зруйновану на 80 відсотків будівлю можна врятувати бодай частково, «вплітаючи» вцілілі елементи у сучасну архітектуру. Це має сенс хоча б тому, що саме старовинні будівлі формують історичне обличчя міст. Сучасні будівельні проєкти не здатні конкурувати з ними з точки зору естетики, гармонії і краси.
.png)
