Уже місяць, як настала весна, і все, через що довелося пройти у січні-лютому, тепер здається просто поганим сном.
Та, на жаль, це була реальність, тому й дивуєшся час від часу своїм рідним, друзям, сусідам, колегам, собі зрештою.
Ну витримали ж, гідно пройшли випробування, ніхто не нив. І в кожного, напевно, був свій малесенький рецептик стійкості.
І намагаєшся пояснити цей феномен, і задаєш собі питання і шукаєш на них відповіді на кшталт: зима була важкою? — Дуже, і довгою. Ти б хотіла ще раз її пережити? — Ні, звісно. Ну, якось же протрималась? — Та якось. За що трималася? — За різне. Наприклад? — Та хоча б за такий епізод. Епізод? — Він був коротким, але неабияк помічним.
...Вікно у вагоні швидкісного поїзда Перемишль—Берлін справляло враження порталу в іншу реальність: шалено синє небо зухвало розписували білими смугами мирні пасажирські літаки, яскраві як на «темну» пору кольори (зеленої трави, жовто-гарячого сонця, святково прикрашених вітрин) впадали в очі зусібіч.
Термометр на вокзалі у Вроцлаві, куди ми дісталися зі скутої морозом України під вечір, показував +16. І на тлі цього по-справжньому нестримного буйства фарб і якогось свіжого квітневого повітря поляки жили своє буденне життя, а природа — своє, вдаючи, що воно таким і має бути — ласкавим і сонячним, незалежно від пори року.
Приймаюча сторона, представники Дальношльонської організації туристичної, влаштували для мінігрупи українських журналісток своєрідну «теплу ванну». В прямому і переносному сенсах.
У прямому, бо насичена програма компактної п’ятиденної поїздки у Вроцлав та Нижню Силезію передбачала можливість відвідання Терм Теплицьких (басейнів з дуже теплою термальною водою).
А в переносному, бо на кожному кроці, на кожній локації нас зустрічали із щирою гостинністю, турботою і увагою до найменших дрібниць. Про нас дбали, нас хотіли здивувати, напоїти ароматним чаєм чи кавою з дороги, зігріти, пригостити смаколиками, відвезти в цікаве місце, порадувати сюрпризами, загалом — створити відчуття комфорту, затишку, безпеки.
Всі свої
Вроцлав виявився дуже красивим містом і справив приголомшливе враження буквально з перших хвилин знайомства. Відомо, що його називають другим Амстердамом або польською Венецією через велику кількість каналів, які створила річка Одра (Одер) та її притоки, 112 мостів, корабликів і човників, що невтомно курсують водними артеріями.
Тут збереглося понад 60 бункерів (деякі ще з часів Наполеона), більшість з них перетворили на артоб’єкти і позначили на туристичних мапах.
Але все одно тема тунелів та бункерів оповита таємничістю. Існують легенди й історії про нацистські скарби і секретну зброю, нібито заховані в цих тунелях і деяких затоплених бункерах.
Вроцлав, він же Бреслау, до ІІ Світової війни був територією Німеччини, а по її закінченні — Польщі. У серпні 1945 року тут проживало 189 тисяч 500 німців і лише 17 тис. поляків. Тепер на кожному кроці тут чути українську мову.
Днями керівник президентського офісу Кирило Буданов звернувся до українців за кордоном з проханням допомагати Україні боротися з російською агресією. Ця боротьба, на його думку, може бути надзвичайно ефективною.
Бо наша громада за межами країни — величезна. Насправді, у світі практично не залишилось країн, де б не було українців. І цей момент просто фізично відчувається, коли потрапляєш за кордон.
Українські журналістки на сонячній терасі з виглядом на прекрасні гори та німецький кордон.
Польща, і це відомий факт, стала другою після Німеччини країною, яка прийняла найбільше українців після повномасштабного російського вторгнення.
Згідно з даними на кінець листопада 2025 року, кількість громадян, котрі виїхали з України після 24 лютого 2022 року і отримали статус тимчасового захисту в ЄС, становила загалом 4,33 мільйона осіб.
З них 968 тисяч 750 осіб (тобто 22,4 відсотка) осіли у Польщі. І це не рахуючи представників попередньої хвилі економічної міграції, так званих заробітчан, української молоді, яка приїхала сюди здобувати освіту, тощо.
А в самій Польщі Нижньосілезьке воєводство, адміністративним центром якого є Вроцлав, посіло друге місце (після Мазовецького на чолі з Варшавою), прихистивши у себе чимало наших громадян: у 2022-му ця цифра становила 250 тисяч осіб, але поступово зменшилася на приблизно 100 тисяч через міграційні настрої (хтось поїхав далі на Захід, наприклад, до Німеччини, а хтось повернувся додому).
І зараз показник тримається на рівні 150 тисяч українців. Це можна пояснити тим, що Вроцлав славиться своєю відкритістю, сприятливим ставленням місцевої громади до біженців, розвиненою інфраструктурою, ринком праці.
Під час пішохідної екскурсії Вроцлавом наша прекрасна гідеса Маріна Ліс постійно звертала увагу на ресторани, салони краси, кав’ярні, що їх відкрили українці. А ще розповіла про цікавий проєкт, який збирається реалізувати в кооперації з українкою — спортсменкою з Харкова, котра опинилася у Вроцлаві через війну.
Дівчата придумали, як поєднати «красиве і корисне»: авторські екскурсії з тренуваннями зі скандинавської ходьби. Адже ходити з палицями можна хоч кожен день. А от якщо зупинятися на перепочинок у цікавих місцях, отримуючи купу ексклюзивної інформації, це розвине не лише м’язи, а й інтелект.
Цим гордим мешканцям Вроцлавського зоопарку байдуже на людей.
На бізнес-карті Вроцлава в останні роки з’явилося чимало синьо-жовтих точок. Тут працюють магазини з українськими товарами: Best Market, «Бабуся», Meat Projekt, «Одеса маркет», «Український смак» (до речі, в останньому можна купити смачні цукерки нашого виробництва чи «Київський торт»).
Сегмент української національної кухні представлений ресторанами, бістро, кафе, барами, як-от «П’яна вишня» з палітрою настоянок, «Козацька хатка», «Три сестри», «Житомир Бар», ресторан «Львів», який місцеві мешканці полюбили за смачні пельмені, та іншими цікавими закладами.
Не хотілося б зловживати економічними показниками, цифрами, відсотками (все це спокійно гуглиться), але існує така особливість: основними галузями українського бізнесу в Польщі є будівництво, ІТ- та комунікаційний сектор, логістика й транспорт, от тільки вони «світяться» лише в статистиці.
А ресторани й перукарні одразу помічаєш, бо їх справді багато. Буквально на кожному кроці. І це те дрібне підприємництво, основа потужного середнього класу, який в Україні формується з постійними труднощами і перешкодами.
Подорож до себе
Продовжуючи тему української «експансії» на теренах сусідньої країни, варто зауважити, що наші люди досить активно і успішно інтегруються в польське бізнес-середовище завдяки адаптивності, креативності, а ще — небажанню зловживати гостинністю, сидячи на соціалі.
Вони випадають зі стереотипного образу біженця, створюючи на новому місці, з нуля, пристойне життя собі та зміцнюючи економіку тих країн, де їм довелося «зачепитися».
Українська письменниця Ірена Карпа розповіла у соцмережі, як під час панельної дискусії у Вроцлаві на зауваження спікерки-феміністки, що до беззахисних українок-біженок, котрі мігрують у пошуках роботи чи безпеки, потрібно бути уважними і людяними, відповіла так: «Дякую вам за всю підтримку. Але, знаєте, буквально у вашому місці є прекрасний кейс українців, які переїхали сюди задовго до війни й з нуля почали бізнес, мов Дон Кіхоти, кидаючись навперейми місцевій бюрократії. І тепер — це найуспішніше міське кафе, до якого стоять черги. Знаєте, скільки вони створили робочих місць для поляків?»...
І додала: «Сказати, що запанувала тривожна мовчанка — це нічого не сказати. Ніхто не був готовий до такого повороту. А потім хтось тихенько спитав у мене адресу кафе».
Ця коротка насичена подорож виявилася дуже ресурсною. Було багато зустрічей з цікавими і небайдужими людьми, прекрасної архітектури, музеїв, галерей, прогулянок пішки, вечірніх розмов і обміну враженнями. Були знамениті вроцлавські гноми і чудовий зоопарк, якому вже понад 160 років.
Були водонапірні вежі, пожежні станції, парки й університет. І було стійке відчуття, що тривало це все не чотири дні, а щонайменше чотири тижні — час у подорожах тече по-іншому. Якщо чесно, то щоденне проживання у стресі (загальному й особистому) накладає своєрідний відбиток на сприйняття будь-якого перепочинку. Насамперед, виїзд з України взагалі здається недоречним.
Спочатку вважаєш: поїдеш — і втратиш контроль над ситуацією, або поїдеш — і щось обов’язково станеться. Або: ти тут, у теплі і спокої, а твої там — у холоді й під обстрілами. Зрада якась виходить. Я вважала, що втратила навичку подорожувати. І їхала не «У» Вроцлав, а «ВІД» реалій (жахливих, травматичних, тривожних). Психотерапевти навіть мають для цього окремий термін — «функціональна втеча».
Але попри всі психологічні табу — таки треба поступово повертатися до звички «виходити в люди» без «тривожної валізки». На потім. На колись. На після війни.
Ірина ХРАМОВА
