Кафкіанський гамбіт: від Краснагоракаї до Пашковського?

Схоже, Ласло Краснагоркаї — це угорський Франц Кафка. Назва роману «Меланхолія опору» (К.: Комора, 2025) цілком могла би бути підзаголовком до «Процесу».

 

Та сама діюча модель складного механізму диктатури в розрізі. Рух між спостереженням і усвідомленням — до апатії відчаю.

 

«Паралізуючий механізм втечі». Ніби Кафка з поправкою на сімдесят совєтських років існування Імперії зла.

 

Торік Краснагоркаї отримав Нобелівську премію з літератури за «переконливу та пророчу творчість, яка серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва».

 

«Меланхолія опору» — перша книжка Краснагоркаї українською. Але пише він давно. Уже його дебютний роман «Сатанинське танго» (1985) зібрав преміальний букет і надав авторові статус «одного з кращих». 2015-го отримав другу світову премію, Букерівську — за роман «Сі Ван Му тут, внизу». 

 

Ще Сюзан Зонтаґ устигла почитати угорця та порівняти його з Гоголем. Авжеж, Кафкіанський світ постав на уже добре розробленому ґрунті соціуму «мертвих душ», Гоголевої теорія нації-зомбі.

 

Але тоді, як 1989-го завалився Берлінський мур («Меланхолія опору» вийшла саме того року), чи не всі інтелектуали вважали, що настав кінець історії — і Кафкіанської, і Гоголевої.

 

Усі, крім Краснагоркаї, котрий провіщав-попереджав: «Ніхто з тутешніх роззяв не міг повірити досі, що цих небезпечно підступних, нещасних нікчем, цих непередбачливо ворожих і схильних лише до найниціших і найгрубіших витівок типів все ще лишилося так багато, навіть після грандіозних планів процвітання в державі, які виникали кожні тридцять років».

 

Ми читаємо «Меланхолію опору» через тридцять років після написання. І тепер видно, що неспроста отой хронологічний маркер виник. Саме стільки російські та західні роззяви злочинно-безтурботно спостерігали визрівання колективного «путіна», а наші українські роззяви весь цей час нічого не робили на «вид усезагальної роззброєности людей» і, як тепер знати, виявилися «непідготовані в непростимий спосіб».

 

«Меланхолія опору» — про погром у невеличкому угорському містечку наприкінці тамтого «соціалізму», вчиненого гастролерами з депресивного регіону.

 

В українського читача цей сюжет автоматично асоціюється з появою «донецьких» зразка 2014-го у Харкові чи Одесі. Про вихід на яв виразки «руского міра» та її нестримне розповзання пацифістськими теренами.

 

Краснагоркаї ніби нічого того не знав, але звідки ж тоді взялося свідчення кримінальника з його історії: «Набралося дохера народу, йшли з Ринкової площі, як руські, кажу, кєнти»? Ну, так — відлуння пам’яти про російський погром Будапешту 1956-го. Та не забуваймо, що Нобелівку йому присудили саме «за пророцтва».

 

А ще пригледімося до тези Оксани Забужко: «Література, коли вона чогось варта, — завжди про майбутнє, навіть якщо мовиться в ній про Гомерові часи... Навіщо тоді, спитати б, були всі ті фільми й книжки, якщо ми нічого з них не навчились не про минуле, а про майбутнє?» (Наша Європа. — К.: Комора, 2025).

 

Тож, «Меланхолія опору» — спогади про майбутнє? Приміром, про майбутнє феномену ресентименту — поняття, яке  увів Ніцше, описуючи «мораль рабів». Досліджувати ресентимент у політологічній площині почали пізніше — зокрема, нідерландський політик і філософ Сібе Шаап, шість книжок котрого випустило київське «Видавництво Жупанського» з 2008-го по 2019-й роки. Описані ним приклади ресентименту як політичного інструменту ми тепер бачимо у романі Краснагоркаї, написаному набагато раніше.

 

Отже, ще одне пророцтво від угорського класика: обличчя ресентименту крупним романним планом. «Цей лячний народець, що зловісно витріщався перед собою... Який нездатний ні на що інше, як валити з ніг усе, що ціле, бо такого типу байстрюкові і порядок, і спокій, і майбутнє — все-все нестерпне... Гнітючі напливи дурости й небувала порожнеча поглядів, цілковита відсутність просвіту свідомости й гнійний сморід розумового отупіння... Сп’янілий від дії розум... Бездонна несамовитість... Смертельно дисциплінована ватага була єдиним тілом і єдиним поглядом, єдиним невблаганним і смертельним поривом, спраглим руйнування». 

 

Ось вони забігли до лікарні: «Повисмикували з розеток і жбурнули до стіни всі гудючі, дзизчачі, миготливі апарати, а потім висипали з шухляд і розтоптали пляшечки з ліками, термометри і найневинніші особисті дрібнички — навіть футляри для окулярів, сімейні фото і зів’ялі фрукти в паперових пакунках». Це спостереження мешканців містечка.

 

А вже потім знаходиться нотатник одного з активістів погрому: «Нічого не було вдосталь, тож ми дарма шукали, так і не знаходили справжнього предмета свого відчаю та огидження, з дедалі нестримнішим гнівом накидалися на все, що траплялося на шляху... Ми бачили, що вже ніщо більше не є неможливим... Не було спину й не було гальма, сліпуча втіха від нищення знову й знову спонукала нас перевершувати самих себе... Переховування було даремним, як даремною була й надія, а ще бо всякій радості й пустотливому сміху, всякому оманливому єднанню та різдвяному спокою настав каюк». 

 

Одна з книжок Шаапа про ресентимент має промовисту назву «Мстива отрута». І там так пояснюється несамовитість до всіх «інших»: «Винні засуджуються не через те, що вони щось накоїли, а через те, що вони просто існують: ненависні вороги... Лишається два виходи: або світ стане таким, яким він хоче його бачити, або його потрібно знищити» (К.: Видавництво Жупанського, 2015). А це, як добре знаємо, — базова риторика Путіна.

 

Питання: чому книжка уперше видана 1989-го, здобулася на нинішню коронацію у Стокгольмі? Певно, що з’явився новий переклад англійською і англомовний світ, з Нобелівським комітетом включно, нарешті дочитався Краснагоркаї — звісно, далі ніяк було ігнорувати його «переконливу пророчу творчість», коли всі заклякли від «хімії» між Путіним і Трампом.

 

Коли «передбачуваности причинно-наслідкових зв’язків, тій ілюзії, що події можна провіщати, себто будь-якій раціональності, навіки настав край». Коли «загальне передчуття, що незабаром може трапитися будь-що, і саме це «будь-що», проявлення ослабленого закону, було тривожнішим за всі особисті невдачі й дедалі більше позбавляло людей можливости холоднокровного зважування».

 

Коли бідкання романної персонажки дивним чином нагадує умоглядне світосприйняття цілої нинішньої Європи: «Саме вона, котра «усе життя прагнула примирення й ніколи нікому не зашкодила», мусила водночас визнати, що все це вже не має ніякого значення: нема куди поскаржитися, нікому висловити своє заперечення, і ледве чи варт надіятися, що те, що вивільнилося, ще можна спинити».

 

Бо до вищої влади в усіх світових центрах сили дісталися особини, які вважають, що «немає вищої сили за закони войовничих людей».

 

Персонажі Кафки змагалися з бюрократичною системою, яка виносила за дужки свого існування так званий «народ». Персонажі Краснагоркаї зіткнулися з новою ситуацією, коли бюрократичні зверхники збагнули, що ресентимент цього «глибинного народу» можна ефективно використати задля подовження своєї влади у безкінечність.

 

Кафкові «дисиденти» (як і Гоголеві) протистоять масово-збетанованій середній ланці примусу; правдолюбці Краснагоркаї уперлися у стіну «мстивої отрути», вибудуваної між бюрократією і свідомими громадянами.

 

Ба більше, на відміну від Кафки, наскрізному героєві якого таке й на думку не спадало, одна з героїнь Краснагоркаї «збагнула, що наростаючі події вона має не зупинити, а якраз навпаки, вивільнити, наскільки лиш можна». Так, це матриця Путіна, Трампа і Орбана.

 

Угорський письменник передбачив це тридцять років тому. 400-сторінковий роман описує дві доби, де кульмінацією є «убивчо цілюща ніч». Цілюща — бо це вислід кожної катастрофічної кризи. Але «що настане після сміття»? Пан Ласло каже: «Йде війна, і після ночі прокидатися варто тільки тому, хто безжальний». До чого? До імовірного повернення толерантности, яка й зумовлює реінкарнацію диктатур. Як це може виглядати у нас сьогодні-завтра? Ось: «Загорнуте в поверхове співчуття відторгнення у відведених очах чи подекуди вже майже неприхована зневага, а в декого ще й відверто звинувачувальні погляди».

 

До всього, «Меланхолія опору» — це схрещування суті Кафки зі стилістикою, скажімо, Фолкнера. Уже перший абзац тягнеться на сорок сторінок, бо зчепність кожного слова з наступним унеможливлюють зупинку. Ядерна реакція від зіштовхування лексем, що вивільняє хмару різноспрямованих смислів, «витривалий гін гнучкої комбінаторности». А між тим — «змова деталей»: мандрівка уздовж пунктиру банальностей, виділених у тексті лапками посеред потоків свідомости.

 

Виданням цієї книжки «Комора» здійснила неабияку диверсію супроти сучасного літпроцесу. По-перше, стало зрозуміло, що «українського Кафки» не існує — попри численні використання його суті і форми, часом доречні і вигадливі.

 

Так, ми жили у совєтсько-кафкіанські часи, але свій Йосиф К. не міг народитися за відсутности демократичних традицій, хоч і австро-угорських. По-друге, писати, як Краснагоркаї, у нас ніхто не може — хіба Євген Пашковський.

 

По-третє, чому інституція, яка відповідальна за просування нашої літератури у бік Нобелівської премії, тобто Український інститут книги, нічого не робить –бодай з огляду на угорський прецедент — задля цілком імовірного нобеліантства «Щоденного жезла» (1999) Пашковського?