Упевненість Майстра:

Впевнености у власній силі причарувати усіх своїх читачів водночас: шанувальників мілітарної прози і любителів містики; поціновувачів елегійних ба навіть мелодраматичних мелодій (так, так — у власне трагедійних сюжетах) і тих, хто втішається самою мовою, завжди свіжою та запашною. Навіть фанатів детективного жанру не розчарує — тут, як і в усіх інших його романах, є розслідування, і ти, хоч не хоч, включаєшся у цю гру.

 

Шкляр уже не просто розповідає історії — він, як то кажуть, задушевно бесідує зі своїм читачем. Із жартами (виявляється, Шкляреві неабияк личить не тільки сарказм, а й веселий гумор) та дружнім підсмішуванням («Он воно як! — мовив я. Бо що тут іще скажеш?»). Майстерний синкретизм, який, до речі, можна описати не лише словами, а й цифрами: стартовий наклад «Року Шершня» — 10 000 примірників.

 

Шкляр завжди дбає, аби «рушниці», щоразу рясно розвішані сюжетом, ефектно стрільнули. Але тепер уже йдеться не так про Чехова, як про Еко з його матрицею: все пов’язане з усім. Тепер ті «рушниці» оживають не так з волі автора, як через невідворотність взаємозалежности.

 

Еко-формула бентежить Василя Миколайовича віддавна; вже у «Крові кажана» (2003) проголошено: «Все в цьому світі має свої прикмети й сліди». І далі там же вичитуємо парадокс, незгірший від пана Умберто: «Ви не вірите в потойбічні сили? Тоді ви не вірите і в Бога».

 

Але раніше колообіг різноманітних причин-наслідків не був у сюжетному фокусі. Новий же роман — всуціль про те. Починаючи від структури: паралельний розвиток двох історій — повстанців 1920-х та партизанів 2022–23-го; обидва загони діють на окупованих росіянами теренах Сумщини.

 

Ба більше: другі — прямі онуки та правнуки перших. Утворюючи такі паралелі, пан Еко зазвичай розмежовує історії за джерелами: давніша — з якогось манускрипта, нинішня — свідчення очевидця. Так само і у Шкляра: столітній рукопис діда-повстанця передає письменникові онук-партизан, розповідаючи про власні пригоди. 

 

Звісно, пригод багато. Бо війна. Але оптика змінилася: лють «Чорного ворона» і «Марусі» опановано, сказати б, у самурайський спосіб (дехто знаходить цьому ближчу назву: козацький стоїцизм). Жахливі емоції приборкані холодним професійним розрахунком.

 

Через те епізоди, які раніше детонували саму ненависть, тепер частіше відлунюють зневагою: твоїм ворогом є нелюди, ти просто робиш дезінфекцію. З’являється місце для усмішки — ось, наприклад, епізод з 1941-го (той первісний загін устиг повоювати й у Другу світову), коли хлопці виловлюють залишки розгромленої Червоної армії: «Хоч-не-хоч мусимо допомагати москалям вибиратися до своїх, бо ще наплодять нам азіятів». 

 

Рукопис із повстанськими спогадами — наче контрольна, покреслена вчителем-історією. А роботу над помилками робить отой сучасний партизанський загін. Щоправда, не все піддається виправленню, бо становище наших сучасників інше: виїжджають «на роботу» на тиждень-два, а тоді повертаються у свої вільні села.

 

Їм, на щастя, не доводиться стикатися з нерозв’язною проблемою спротиву під окупацією, коли за кожним актом помсти слідує масова каральна акція окупантів супроти цивільного населення. Із чим зіткнулися їхні діди-прадіди: «Коло замкнулося, і не було з нього виходу: що більше наших нальотів, то більше жертв».

 

Є у романі ще й третій оповідний шар-обгортка: наратор-письменник на прозоре ім’я Василь Миколайович шукає скарб гетьмана Мазепи. Шлях веде його до паранормального феномену Чеберкесового яру, якого здавна цуралися місцеві й досліджували фахівці з нацистської містичної організації «Ahnenerbe».

 

Далі дорога завертає до Швайцарії, куди емігрував колишній повстанець, а тоді вчений-фізик, що співпрацював з тією інституцією. Стає ясно, що скарб і яр — одна проблема. Ще одне карколомне розслідування, яке автор, проте, обриває на найцікавішому: «Той скарб ми знайдемо. Бо немає у світі нічого такого, чому б не настала пора». Авжеж, романіст Шкляр не збирається на пенсію.

 

«Рік Шершня» має підзаголовок: «Лісова пісня». Військові позивні більшості персонажів — зі п’єси Лесі Українки. Подібний «кастинг» спостерігаємо і в «Літопису Сірого Ордену» Павла Дерев’янка (Аркан вовків. Книга 1. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2025). Це зовсім різні книжки, а проте їх цікаво зіставити з огляду на деякі схожі параметри оповіді.

 

У Дерев’янка — тверде фентезі. Звідси — мавка, щезник, відьми, русалки, перевертні, Мамай. І, звісно, алюзії на епізоди з «Лісової пісні». Дія відбувається в утопійному світі української козацької держави першої половини ХІХ століття.

 

Тут немає сюжетної гри з «паралельним» часом, радше — прямий контекстний вихід на російсько-українську війну, її початкову частину. Роман написаний 2019-го, витримав у видавництві «Дім химер» два наклади. Оця третя публікація засвідчує: актуальність «Аркану вовків» не звіялася. Не лише через проблематику, а й завдяки, ясна річ, літературній вправності автора.

Пан Павло нині на фронті, у бригаді спецпризначення «Азов». Власне, цей роман — славень спецпризначенцям. Данина легендарним діянням, як також і похованим у мовчанні непублічним трагедіям.

 

Наставник заспокоює молодого агента-характерника після неоднозначного морального вибору: «Угамуйся, козаче. Чи ти хотів, щоб усе сталося як у кобзарських думах? Не буває так у житті! Тим паче на вовчій стежці».

 

Так, це та сама самурайська оптика, що і у Шкляра. Пан Василь оприявнює логіку неочевидних рішень через рукопис-сповідь повстанця. У пана Павла цей варіант наявний у згорнутому вигляді. Хазяїн заїзду вдруге зустрічає у себе головного героя: «За три місяці ви змінилися. Погляд став інший. Може, поділитеся якоюсь історією для моєї збірки? Готовий закластися, що ви маєте неабияку оповідку».

 

І додає: «Якщо хочете, нею можна розрахуватися за постій». А це вже — про письменницький успіх. Про сторітелінг, як плату за постій у читацькій голові. У власній голові Дерев’янко тримає багато хрестоматійних імен, які вигідно «розрахувалися» з читацьким загалом.

 

Насамперед, це Дюма, чиї «Три мушкетери» за своєю структурою найближче стоять до «Аркану вовків». Й обидва твори, авжеж, мають за попередника лицарський роман пізнього Середньовіччя. А ті лицарі були спецпризначенцями-самураями, чи не так?

 

Утім Дерев’янко закидає вудку ще далі — не дарма у тексті згадані грецькі трагедії з їхнім фатумом: «Першим, кого уб’є це щеня, буде його батько». Наш автор навіть полемізує з головною церковною Книгою: «Наші боги стали незручними князю. Заважали! Не казали, що ми всі раби від народження, що грішні довіку, що мусимо одвічно спокутувати й терпіти».

 

«Аркан вовків» пересипаний ледь завуальованими покликаннями на класиків — від Лавкрафта до Кінга. А в осерді цієї постмодерної гри, звісно, Микола Васильович: «Оселедець із протилежного краю столу підстрибнув у казанку, пірнув до глечика з олією, шубовснувся до сільнички, а звідти стрімко перелетів до господаревого рота. Чоловік ковтнув рибину, не пережовуючи, і витер вуса долонею».

 

Це не про запозичення, а про розуміння різних письменницьких мов. Це взагалі про мови, знання котрих завжди допомагає, а часом і рятує, як свідчать перипетії «Аркану вовків». Мудрий наставник наполегливо вчив мовознавству головного персонажа — аж так, що старі характерники «дивувався, коли чули, що джура також уміє читати кирилицею».

 

Так, це відвертий привіт Андруховичу з його «перейдемо на латинські літери, в чому я не сумніваюся» (Ворохтаріум. — К.: Пабулум, 2018). До речі, з мовної теми висловлюється і головний персонаж «Року Шершня» — жінка, яку він кохав, залишає йому передсмертного листа французькою, щоб ніхто у селі до нього не зміг зазирнути. Хлопець мав старшу родичку-француженку «і ось, живучи в такому франкомовному середовищі, він, ледащо, не вивчив мови». 

 

Повторюся: порівнювати Шкляра і Дерев’янка трохи некоректно. Перший — один із лідерів вищої ліги нашої літератури. Другий — тільки-но застовпив помітне місце на середній полиці. Проте обидвом притаманна спільна риса: динаміка їхніх оповідей така, що не відкладеш читання на потім. Щоправда, для Шкляра екшн є побічним ефектом майстерности, а для Дерев’янка — чи не головною метою. До того ж йому ще належить подолати багатослівність (як ото було у раннього Івченка).

 

2022-го «Аркан вовків» дістав європейську премію фантастики за кращий дебют. Так колись починали Дяченки — дай Бог подібного подальшого успіху.