Моя муніципальна міліція мене береже

17.10.2003
Моя муніципальна міліція мене береже

Мiлiцiї час позбавлятися негативного iмiджу.

      Знайомі розповідали про малоприємну пригоду з їхнім десятилітнім сином. Хлопчик відпросився у батьків погратися у комп'ютерні ігри в найближчому до їхнього дому інтернет-клубі. Там дитину і застав міліцейський патруль, який начебто був покликаний контролювати заняття підлітків, що знаходяться поза своїм помешканням самі, без батьків. Прізвища усіх присутніх в інтернет-клубі дітей міліціонери ретельно записали, після чого дітлахів iз миром відпустили по домівках. А була, між iншим, усього лише дев'ята година вечора, та й пора року стояла літня, канікулярна... Незабаром моїх знайомих викликали повісткою до інспектора у справах неповнолітніх, де почали розпитувати, з якого це доброго дива їхня неповнолітня дитина вночі (вночі!) одна як перст блукала без нагляду вулицями міста.

      «А, може, у вас неблагополучна сім'я? — цікавився інспектор. — А чи не слід направити до вашого помешкання спеціальну комісію, яка досліджуватиме стан ваших сімейних справ та житлових умов? А ваш хлопчик, бува, — не хуліган чи наркоман? А чи не варто його поставити на облік як потенційного кримінального авторитета?» Від такого спілкування у матері дитини додалося чимало сивого волосся, а питання, навіщо це було потрібне міліції, проте, і по цей день лишається відкритим. Чи не підбиралися представники наших славних правоохоронних органів через дитину до батьківської кишені? Або ж зміст цієї акції полягав у тому, аби на якомусь черговому міліцейському зібранні відзвітувати про проведену виховну роботу з «неблагополучними підлітками» та їхніми батьками? Останні, щоправда, над цими питаннями собі голову вже не ламають, оскільки «органи» сім'ю моїх приятелів залишили наразі у спокої. До наступного виходу дитини на вулицю?..

      Цю історію пригадала під час спілкування з лідером партії «Яблуко» Михайлом Бродським, який зазначив, що, коли ми або наші діти стикаємося з представниками правоохоронних органів (навіть не чинячи нічого протизаконного і наївно думаючи, що будь-яка чаша з неприємностями нас благополучно мине), ніхто не може передбачити наперед, чим така зустріч закінчиться. А ще пригадалося, як один відомий адвокат говорив про те, що це тільки на Заході батьки напучують дітей: у разі чого — відразу дзвони «911» або сміливо підходь до першого-ліпшого поліцейського, бо добрий дядечко-«коп» завжди вислухає і оборонить. Нашій же традиції (в тому числі і традиції виховання) скоріше властиво залякувати малого бешкетника людиною у міліцейській формі, аніж вказувати на неї як на міцний захисний оплот. Отже, зі зробленої прелюдії очевидно те, що у ставленні до міліції (а точніше — у структурі правоохоронних органів як такій) слід щось грунтовно міняти.

* * *

      Михайло Бродський як депутат Верховної Ради минулого скликання, тобто як людина, знайома із законотворчою діяльністю, пропонує передусім законодавчо закріпити розшарування теперішньої міліції на дві субструктури: муніципальну міліцію та міліцію (або поліцію — тут Бродський говорить, що він був першим, хто запропонував подібну лексичну новацію) загальнодержавну. «Я багато разів був в Італії і бачив, як там працює муніципальна міліція. І які є відмінності в роботі цієї структури від роботи загальнодержавної поліції. Останньої в Італії дуже мало. Загальнодержавна міліція не займається громадським порядком, паркінгом, дорожнім рухом у маленьких містах — тобто там, де немає державних доріг.

      Якщо створювати муніципальну міліцію, то її слід обов'язково виводити з-під порядкування МВС. Я взагалі пропонував би перейменувати міліцію у поліцію, тому що на державному рівні нам потрібна поліція, а на муніципальному — хай буде міліція. Слід скасувати оті народні дружини, які нещодавно були відновлені, натомість утворити за сприянням органів місцевого самоврядування міліцію. Де взяти гроші? Якщо ми зробимо платні паркінги, якщо будемо нормально штрафувати тих, хто нині становить небезпеку для нас та наших дітей, то, думаю, ми знайдемо гроші для створення муніципальної міліції. Поповнюватися лави міліції будуть за рахунок місцевих мешканців — до неї прийдуть громадяни, які виросли в цьому місті, знають його, люблять це місто. Ми не хочемо боятися міліції, ми хочемо, щоб ця міліція нас захищала. А представники міліції повинні знати всіх громадян, які живуть поруч із ними...

      Вони також повинні бути ще й непідкупними, тому їм треба платити високу зарплатню, щоб ці люди могли годувати свої сім'ї, у них повинні бути довгострокові контракти, скажімо, на 25 років. Коли вони порушуватимуть закон — їх будуть просто звільняти, тож вони знатимуть, що в разі звільнення вони втратять право на пенсії або інші привілеї. Їм повинні надавати допомогу при купівлі житла абощо, і гарантом цього має бути місцевий бюджет. Треба створювати довгострокові гарантії, щоб у міліції не виникло бажання брати з когось зайву десятку чи п'ятірку. Не хотілось би жити за принципом Кравчука: «Маємо те, що маємо». Треба створювати те, щоб ми хотіли б мати. Тому треба приймати подібний закон і виводити муніципальну міліцію з-під порядкування загальнодержавної».

* * *

      Отже, за Бродським, муніципальна міліція повинна відповідати наступним вимогам:

      1. Складатися з мешканців того міста, де ця міліція дислокуватиметься.

      2. Відчувати до міста, яке належить охороняти, повагу, а також знати його, як свої п'ять пальців.

      3. Прорости в цьому місті всім своїм корінням, тобто працювати не за страх і навіть не за совість, а за контрактом. Бо внаслідок недотримання його букви винному фактично видаватиметься «вовчий білет», а тому екс-міліціонера, який любить (чи то пак любив) брати хабарі чи розпускати руки, ніде в цьому місті на роботу вже не візьмуть.

      Після всього почутого постає закономірне питання: а чим же займатиметься міліція загальнодержавного рівня? На це питання Бродський відповідає наступне: «Поліція повинна займатися карним розшуком. До того ж слід узяти до уваги те, що муніципальна міліція може бути лише там, де є місто. Тому села залишаються під відомством загальнодержавної міліції. Крім цього, між селами та містами є дороги, і їх також охоронятиме державна міліція. Ще є сфера економічної злочинності, хоча я більше схиляюся до того, щоб усі аспекти економічних злочинів передати податковій міліції, а за загальнодержавною міліцією залишити карний розшук та патрулювання території плюс допомога муніципальній міліції як менш професійній структурi.

      Думаю також, що на загальнодержавному рівні нам достатньо буде тисяч 50 працівників міліції, решту слід скоротити. Загальнодержавна поліція — це карні злочини, «муніципалка» — це охорона громадського порядку, паркінги, дороги. Однак думаю, що зараз, коли в парламенті дуже сильне міліцейське лобі, прийняти подібний закон буде неможливо. Президент хоче контролювати всю державу, і він буде проти такого закону. Закон мають ініціювати політики, але відпрацьовуватися він повинен в міліцейських академіях тощо. Чи матиме місце щось подібне? Навряд чи. Бо прийшло нове міліцейське керівництво, яке вже заявило про те, що міліція повинна втручатися у політику. Але тут Білоконь нічого нового не придумав — міліція як займалася політикою, так і займається. Тобто за цієї влади нічого не змінюється і не зміниться...»

* * *

      Пошуки в iнтернеті за реквізитом «муніципальна міліція» дозволили знайти пару цікавих сюжетів, пов'язаних із цим нововведенням. Так, виявилося, що в Мукачеві муніципальна міліція начебто існує ще з січня 2002 року. Тодішній мер міста Йосип Кулл пояснював у інтерв'ю пресі наступне: «Через певну низку обставин сьогодні остаточно не врегульовано питання фінансування окремих структурних підрозділів мiськвiддiлу мiлiцiї. Під загрозу скорочення підпадають працівники патрульно-постової служби та дільничні інспектори. Власне, йдеться про ті підрозділи, що забезпечують громадський порядок, займаються профілактикою злочинності. Ліквідація цих служб лише ускладнить криміногенну ситуацію в місті. Міська влада допустити цього не може. На жаль, ми не знайшли належної підтримки і розуміння щодо розв'язання цієї непростої проблеми у керівництва облдержадміністрації. Тому у відповідності до прийнятого рішення сесії міська рада вишукує власні можливості фінансування окремих підрозділів внутрішніх справ. Сьогодні тривають організаційні заходи зі створення муніципальної міліції. Я впевнений, що незабаром будуть вирішені ці питання, пов'язані з ефективним функціонуванням цього підрозділу».

      «З боку виконкому Мукачівської міськради, — каже начальник мiсцевого вiддiлу мiлiцiї Михайло Туряниця, — ми відчули повне розуміння проблеми, яка виникла у зв'язку з фінансуванням окремих підрозділів міліції. Через своєчасне реагування і прийняте рішення сесії вдасться належно профінансувати такі важливі підрозділи, як дорожньо-патрульна служба ДАІ, ППС, служба дільничних інспекторів. А головне — нам вдасться зберегти кадровий потенціал згаданих структурних підрозділів і тримати під контролем криміногенну ситуацію в нашому місті».

      Це — перший сюжет, пов'язаний з муніципальною міліцією. Інший переносить нас у Одесу, де, «за задумом одеської мерії, муніципальна міліція буде контролювати парки і сквери в центрі міста, а також курортну зону і стежити за дотриманням природоохоронного законодавства».

      Особливостями одеської «муніципалки» є те, що це, по-перше, кінна міліція, а по-друге, міліція з «екологічним ухилом». Під час свого патрулювання представники муніципальної міліції вдягатимуть на своїх коней «памперси» — такою є вимога жителів міста.

      Точка ж зору Валерія Баранова, міського голови Бердянська, на проблему є такою: «Оскільки в Україні досі не прийнято закон про муніципальну міліцію, то будь-яке створене формування було б незаконним. Його дії щодо громадян вважалися б неправочинними, а працівники не мали б жодних соціальних гарантій. Тому ми не cтворювали муніципальної міліції як окремої юридично оформленої структури, а вирішили укласти договір із відділом позавідомчої охорони про те, що міськвиконком доручає йому виконувати такі функції і сплачує за це 225 тисяч гривень на рік. Ми поділили місто на дев'ять мікрорайонів, кожний з яких отримав три дільничних міліціонери (наголошую, саме дільничних). Муніципальні міліціонери прослухали спеціальний курс лекцій, отримали комплект інформаційних матеріалів (статут міста Бердянська, нормативи благоустрою, правила складання протоколів тощо).

      Муніципальна міліція займатиметься тим, чим управління міліції ніколи не займалось і не буде займатися. Місто зацікавлене, щоб хтось стежив за прибиранням сміття, станом парканів, наявністю квітників і ліхтарiв тощо. Цього вимагають від власників будинків та квартир наші нормативи благоустрою. Крім того, необхідно виявляти самогонників, нелегальні пункти збирання металобрухту, наркоділерів тощо. Номінально за цим має наглядати дільничний інспектор УВС, але він на своїй дільниці майже не буває, оскільки постійно чергує, бере участь у якомусь рейді тощо. А службовці нашого підрозділу починають роботу зі знайомства з мешканцями своїх дільниць. Перед ними поставлено завдання — за 2 місяці обійти кожний двір чи квартиру і познайомитися з людьми. Уявіть собі — до вас приходить чоловік, вдягнений у красиву форму, представляється муніципальним міліціонером, запитує: «Як справи? Як сусіди? Чому в під'їзді не прибрано? Яка тут ситуація взагалі? Бандити чи хулігани є?». Це важливий політичний момент, адже ніколи раніше дільничний отак iз громадянами не знайомився. Крім того, місто даватиме цим дільничним усілякі сезонні завдання...»

  • Кодекс честі?

    Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс. >>

  • Скопенко проти «УМа»

    Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
    У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля. >>

  • Опозиція в законі?

    В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими». >>

  • Про депутатський імунодефіцит,

    Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)... >>

  • Хроніка відкушених вух

    «УМ» вирішила дослідити, наскільки поширеним є непарламентське спілкування між депутатами в інших країнах світу, а також віднайти приклади запровадження чогось на зразок внутрішньої поліції у стінах законодавчого органу. З’ясувати вдалося наступне. Випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під традиційно наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під Кримінальне законодавство. У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту. >>

  • ЗМІїборці

    Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду. >>