Поза досвідом

Коли десять років тому видавці кинулися передруковувати тих-таки Ремарка з Гемінґвеєм, мені вже доводилося застерігати супроти тотального обожнювання цих достойних класиків: перший у свої творах був однозначним пацифістом, другий — романтичним ліваком. Обидва налаштування небезпечні, коли маєш за сусіда Росію. Артур Дронь слушно конкретизує: «На Західному фронті без змін» чи «По кому подзвін» «здавались вершиною літератури, допоки ми не отримали свою війну. Не за території, а за існування». Через те «вершинна література про війну нічого нам насправді не здатна сказати». Натомість, європейці досі перебувають під злим чаром толерантности хрестоматійних зразків: «Європі легше співчувати бідним обманутим хлопчикам, ніж людям, яких ці хлопчики закатували». 

Непридатною для «роботи над помилками» виявляється і сучасніша американська література про В’єтнамську війну, про що пише інший наш письменник-доброволець Артем Чапай: «Колись погуглив, скільки служили американці у В’єтнамі. Переважно — рівно один рік... Позаздрив. А тоді зашпортався на думці: ми ж у цій війні не як американці, а як в’єтнамці» (Не народжені для війни. — Чернівці: Видавництво 21, 2025). 

А головна непридатність світового досвіду воєнної літератури в тому, що вона нічого нам не каже, як воювати з абсолютним злом, тобто з росіянами. Те, що для всіх є злочинами проти людяности, наприклад, Буча, для кацапів — ментальна норма: «Роблять, бо можуть. Гірше — бо хочуть. Ще гірше — бо їм це подобається» (А. Дронь).

Понад те, ми нетямилися від інформації, що Путін помпезно нагородив розквартированих у Бучі окупантів-убивць. Аж ось Оксана Забужко, пишучи про Другу світову, про «секс-похід по Європі «армії-визволительки», насвітлює й сьогодення: «За Ентоні Бівером, кількість зґвалтованих Червоною Армією в 1944–1945 рр. європейок — не менше, ніж чотири мільйони... З угорками і німкенями вони робили це не тому, що їх палило жагою помсти за «такі самі» злочини, скоєні німцями й угорцями в їхніх містах і селах, — а, страшно припустити, тому, що вони по те й прийшли — по дозволене право бути звірами... Це була цілком планова, цинічна політтехнологія деморалізації: підкупу втомленої й демотивованої армії — розбоєм і наживою. Гончар у фронтовому щоденнику записує так прямо й почуте з уст комбрига — перед боєм за чергове угорське містечко: «Братцы» впереди вино и бабы, с Богом, за мной!» (Наша Європа. — К.: Комора, 2025). Незмінно у парі з цим йдуть грабунки, так само легалізовані: «За наказом Наркомоборони СССР від 26.12.1944, тобто відколи Червона Армія покинула територію СССР, кожному бійцеві дозволялась одна посилка з фронту «в тил» місячно, вагою, залежно від звання й бойових заслуг, від 5 до 16 кг, під що створено було цілу окрему інфраструктуру військового мародерства» (там само).

І далі солдат Дронь після отих «гірше і ще гірше» значить цілком природно: «Не заслуговую на життя більше, ніж хтось інший. Всі на нього заслуговують, окрім рускіх». А ось іще один письменницький голос солдата-добровольця, Артема Чеха: «Щоб усе це враз — силою ненависти. Силою слова. Убий!» (Гра в перевдягання. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2025). У книжці Дроня є гірко-іронічний есей «Героїв не міняють» про владні маніпуляції з пам’яттю ветеранів, живих і полеглих. Ніби про себе і Чеха (як і про всіх, хто спромігся ословити свій досвід): «І хай багато не говорять. Це зазвичай найгірше». Бо фронтовики не ведуться на шумовиння позірно патріотичної риторики замість прямого виконання президентського обов’язку: забезпечити мобілізацію.

Бо як зреалізувати оте неуникне «убий», без якого жодні «гарантії миру» неможливі? Лише нагромадженням боєкомплекту (навіть якщо уявити, що там з’являться «томагавки») — не вийде. Не буде дроня-чеха-чапая та їхніх тисячі-тисяч побратимів — не буде самого президента з його відео-окозамилюваннями. 

Відтак, офісопрезидентський «шум ковтає і розчиняє голоси військових, які розповідають, що війна — це не стовідсоткова загибель, а військовозобов’язаним треба приєднуватися до ЗСУ, бо це про виживання нас усіх... Лінія фронту і військові на ній — це єдине, що відділяє нас від жахливої смерти... Життя тепер не безкоштовне. За нього треба платити — і багато... Кожен, хто приєднався до Збройних Сил, взяв відповідальність, як то кажуть, за себе і за того хлопця. Захищати одразу кілька родин — свою і того хлопця. Так от. Настала черга того хлопця. Час взяти на себе відповідальність тій частині суспільства, якій забезпечили два роки життя під час повномасштабного вторгнення. Такими є нові правила існування... Шлях виживання такий — один стримує вбивць, інший відпочиває, а потім міняємось. Будь-який інший варіант веде до загибелі всіх... Від «вірю в ЗСУ» — до «вступаю в ЗСУ».

Інакше «будемо іти за труною і чесно визнавати: він загинув не лише через чужих, а й через своїх. Бо воював занадто довго, став занадто слабким». От про що багато знайдемо у світовій воєнній літературі — про втому від війни доти найвідважніших, які після усіх своїх справжніх подвигів раптом ладні на... дезертирство. Повіться, бодай, британський серіал «Війна Фойла» (2003–2015): молодий пілот, який у небі 1940-го якнайефективніше нищить німецькі літаки над Англією, раптом залишає частину й істерично плаче в домашньому закутку: я не можу повернутися! Найкращий винищувач ескадрильї просто вигорів. Його переконали повернутися — насамперед командир, який приїхав з позицій до батька й зізнався: після такого-то терміну відсутности свого кращого пілота вже не зможе приховувати це. Батько, керівник поліції у цілому окрузі (та ще й ветеран-доброволець Першої світової), каже синові: повертайся, бо змушений буду арештувати тебе. Хлопець повернувся, командир перевів його до учбової частини — вчити новачків літати.

Це — про проблему СЗЧ, яку президентська вертикаль замість вирішувати намагається демонізувати, прикриваючи власну безпорадність у створенні мобілізаційної мотивації. Хай там як, але треба розв’язати проблему терміну перебування мобілізованих у війську. Бо без того, як пише Чапай, самовільне залишення частини це вже навіть не «питання особистої небезпеки, а особистого закріпачення». І далі значить: «Нікого анітрохи не засуджую, та й від своїх ні разу не чув ані слова засудження. Пішли — значить, уже віддали більше власного життя, ніж могли. Більшість суспільства не віддала ані дня».

Далі слідує психоаналітичне, сказати б, зізнання: «На піку депресії плекав терористичні фантазії. Об’єктом фіксації-ненависти після повернення з Донеччини стали всілякі бодібілдери. Я похмуро уявляв, як, отримавши в наряд свої 120 патронів, заходжу в найбільший спортзал у його годину пік, захоплюю заручників і вимагаю одного-єдиного: їхньої мобілізації». Та поза такими фантазіями «тим часом до агресії вдавалися не так звані «військові с ПТСР», а налякані ухилянти чи їхні родичі то в Космачі, то на Буковині, то на Одещині, то деінде».

Здавалося б, цілком суголосно повищим розмислам Дроня — хіба що надмір емоційно, як на аналітичну спробу. А через те — прямолінійніше, ніж буває насправді. Тож фраза Чапая «Втома чи не втома, йдеться про виживання» виглядає на тлі раніше цитованої думки Дроня дещо плакатно. Утім, пан Артем і сам це усвідомлює: «Можливо, колись я пошкодую, що висловив неготові думки. Але краще бути чесним, ніж непомильним».

Книжка «Не народжені для війни» — сповідь пацифіста-лівака (у довоєнному самоусвідомленні), який несподівано для себе самого пішов добровольцем на фронт. Саме за цю відвертість щодо раніших «мирних» поглядів Чапаєві й дісталося на горіхи від відомої літературознавиці Роксани Харчук, яка у своїх публічних виступах тяжіє до, назвемо це нейтрально, безкомпромісности. У рецензійній статті на поважному культурологічному сайті «Збруч» (27.01.2026) вона не може подарувати авторові, що він «не шкодує» за своїми попередніми ідеологічними уподобаннями. Так, прямого каяття у книжці не знайдемо, але вона сама, ця книжка, і є спокутуванням. Пані Харчук протиставляє Чапаєві Дроня, котрий пише про свій воєнний досвід з однозначно християнських позицій, проте дослідниця не зважає на замальовку пана Артура, де він описує свої дискусії з побратимом-атеїстом, якого аж ніяк не засуджує. Ба більше, вона, в суті справи, відмовляє Чапаєві в засадничому елементі християнської практики — сповіді задля розгрішення.

Артем Чех пише: «Мистецтво під час війни сситуативне та експресивне, така собі миттєва фізіологічна реакція на подразники». Нові книжки Дроня, Чапая і, меншою мірою, самого Чеха — такий собі симбіоз біжучих спостережень типу «що, де, коли» (тобто жанрової «воєнної прози») з есеїстикою «чому й навіщо». І того, й іншого (жанр і публіцистичні звіряння) приблизно порівну, але есеїстика зблискує помітніше бодай тому, що зустрічається у текстах ветеранів не так часто. Проте, це аж ніяк не применшує значення і потребу прямої фіксації, скільки б її не було. Бо — «у кожного своя історія... помножена на тисячі, десятки тисяч разів. У цих людей не візьмуть інтерв’ю. Якщо і спробувати — вони мало що розкажуть. Або просто мовчатимуть, бо цивільні їх не зрозуміють. Або не зможуть виразно описати свій досвід і переживання. Не оформлять почуття у вдалі слова» (А. Чапай).

Згадані сьогодні письменники — це не лише «вдалі слова», а власне література з її безкінечним пошуком адекватного висловлювання. Навіть тоді, як пише ще один письменник-солдат Валерій Пузік, «пам’ять застигла в одній точці й крутить оптику навколо неї» (Ким ми були. — Х.: Віват, 2025).