У найважчі моменти свого існування наші попередники дослухалися до зову своїх предків: «Витримати!». Це повторювалося неодноразово, коли величезні орди зі Сходу й Заходу нападали на мирних хліборобів на розселеннях від Дону до Вісли. Щоб вижити, наші предки відходили за таких обставин у поліські болота й карпатські улоговини, аби порятуватися там. А коли небезпека минала, то вони знову поверталися на чорнозем до своєї вже одвічної стихії — плекати хліб.
Так було, зокрема, з витворенням всепланетарного феномену — трипільської культури, котра протягом багатьох тисячоліть аж донині дивує світ незбагненим як для того часу цивілізаційним досягненням людства. І не тільки в господарському сенсі, а й у нагромадженні духовних традицій, які передаватимуться з покоління в покоління. Тож немає ніякого дива, що хрестики трипільської кераміки так міцно вкоренилися в сучасних українських вишивках, а тогочасні вірування й досі плекаються в колядках і веснянках нашої духовності.
А що вже казати про військові традиції, які витворювалися з необхідності захищати свій спосіб існування через повернення на ті терени, що тисячоліттями скроплювалися потом і кров’ю. Особливим феноменом тут виявився чин освоєння Дикого Поля, починаючи з ХV століття, коли для захисту своєї землі формується небачена до того часу збройна сила — козацтво. Вона колонізує південно-східне пограниччя аж у межі колишнього Тмутараканського князівства на Північному Кавказі, куди вирушать запорожці після знищення Січі москвою в 1775 році.
Йшли туди з надією відновитися хліборобською нацією на розселеннях русичів, розоравши нові масиви предківських земель. І ті 38 куренів Запорозького війська низового несли з собою на Кубань і Чорноморщину гасло козацько-селянських повстань, які потім трансформувалося на прапори Хмельниччини як Української національної революції середини ХVІІ століття: «Витримати!».
Йшлося ж-бо про порятунок нації, тож хапалися за будь-яку соломину — аж до військового союзу з москвою, хоч уже знали, як та віддавна зазіхає не тільки на Константинополь, а й на всі українські терени, щоб витворитися Третім Римом. Коли ж розчарувалися в обіцянках білокам’яної, то й сам гетьман Богдан Хмельницький заявив на Чигиринській раді в жовтні 1656 року про потребу відступити від московського царя і піти хоч під бусурманського...
Це гасло взяли на свої прапори гетьмани Іван Виговський, Петро Дорошенко й Іван Мазепа. І вистояли б, якби не внутрішні заколоти підкуплених москвою старшин. Але клич предків передався в наступні покоління, які протягом півтораста років після ліквідації гетьманства в Україні втрималися від зросійщення й дослухалися до Тараса Шевченка, звідки необхідно черпати цілющу силу національного здвигу: «Святий Київ наш великий!».
І та революційна енергія, що акумулювалася на всіх розселеннях українства, вибухнула в березні 1917 року в російській столиці виступом солдатів-українців Волинського полку, наступним створенням Української Національної Ради Петрограда, після чого тисячі синьо-жовтих прапорів замайоріли від Балтики до Тихого океану. І на поклик створеної в Києві Центральної Ради з усіх регіонів зібралися на береги Дніпра делегати на перший Всеукраїнський національний конгрес у квітні 1917 року, де й заявили про власну окремішність і право на вільне життя.
В ім’я цього під впливом українських військових з’їздів поетапно проголошувалися Універсали Центральної Ради про національно-культурну автономію, Українську Народну Республіку без відриву від нібито демократичної росії спочатку, а потім, після збройної агресії останньої, — і незалежної власної держави, визнаної 9 лютого 1918 року Берестейським договором. Витримали! Бо ж і скропили кров’ю юних крутянців Четвертий Універсал про незалежність.
Вражені чужинці заявляли тоді, що «ніколи ще ніякий народ не боровся з більшою вірою». Але треба було й далі стояти — це був клич предків. Тому 4 жовтня 1919 року в Старокостянтинові, де відбувалася присяга Коша січових стрільців, голова Директорії й головний отаман військ УНР Симон Петлюра заявив перед їхніми старшинами: «Витримати! Витримати треба нам за всяку ціну. Я ні на хвилину не сумніваюсь, що наша свята справа побідить. Ми упораємося з червоними і білими москвинами, ворогами-сусідами, які зі всіх боків натискають на нас. Тоді стане тільки один український лан!..».
Не вдалося досягти бажаного тоді, бо не втілився в життя Акт Злуки, відтак Україну розібрали заздрісні сусіди, найбільші терени потрапили в московське ярмо. Однак завзятість українців у виборюванні незалежності змусила нових московських володарів, російських більшовиків, вдатися до небаченого злочину в історії, що перевершив усі жахіття від гунів і татарви, — планово заморити голодом одвічних хліборобів. Відтак на осінь 1933 року наша земля постала перед світом вимерлими селами, де вже не було кому збирати урожай, — пригнали городян і військо порядкувати на полі. І раптом серед тієї мертвої тиші, що вже запанувала над нашими селами, вони почули українську пісню, — не вмер наш народ! Значить, витримали, вистояли!
І ще не одну Голгофу доведеться пройти українцям, коли інші нації фактично без спротиву скорялися завойовникам, особливо в роки Другої світової війни. Ми ж, не питаючи згоди Гітлера, проголошуємо Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 року в окупованому нацистами Львові, і провідники Революційної ОУН відмовляються відкликати його, незважаючи на вимоги Берліна. І ніколи не відкличуть цей єдиний такого роду документ, за що будуть кинуті в гітлерівський концтабір. Але все витримали, вистояли!
У відповідь оунівці організовують власну збройну силу — Українську повстанську армію, яка триматиме прапор боротьби за самостійну Україну ще десять років після того, як упаде гітлерівська Німеччина, — аж до середини 1950-х. А бандерівське підпілля проявить себе в усіх регіонах окупованої України, на теренах Великонімеччини, а потім і в радянських концтаборах. Повстання в них за масштабністю й стійкістю також стануть прикладом незламності й безпрецедентної боротьби за волю в хрестоматіях зі світової історії.
Усе це, як і літературно-мистецьке шістдесятництво, створило базу Народного руху України, який також написав на своїх прапорах гасла боротьби за волю України — і добився свого!
Не змирилася з цим москва, яка вже через три дні після Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року прислала до Києва своїх гінців — Олександра Руцкого й Анатолія Собчака — з вимогою не виходити зі складу срср, інакше росія забере в України Крим і Донбас. Проте нова Українська держава витримала тиск, відтак вказані візитери повернулися назад ні з чим. А український народ, який уперше в його історії покликали на референдум з питання про підтвердження цього доленосного документа, — підтвердив його!
Зрозуміло, що, знаючи імперську сутність москви, необхідно було очікувати нову її збройну агресію. Вона й розпочалася з 20 лютого 2014 року із захоплення Криму, потім Донбасу, а через вісім років переросла в широкомасштабне вторгнення, розраховане за три дні оволодіти Києвом.
Ми витримали, вистояли! Тримаємось ось уже майже чотири роки. А що далі, коли одвічний ворог щодня вбиває мирне населення, руйнує житлові будинки, лікарні, школи, інфраструктуру, полює за цивільними поїздами, автобусами й автомашинами?.. А ще ж спеціально знищує в холодну зиму постачання електрики, води, тепла — все для того, аби змусити нас стати на коліна.
І що, здаватися за таких обставин?
Один з відомих учасників Української національної революції в 1917—1921 роках Максим Славинський навіть у повній еміграційній безвиході закликав українців не опускати рук, об’єднуватися «і тут, і там». Бо ж «рано чи пізно, і може й завтра, відтворена буде держава українська, знову буде Київ стародавній нашою столицею, а Свята Софія — національною катедралею. Встане з часових руїн наша могутня державна башта, що під її охороною ціла українська нація оживе й заспокоїться, виправить порушену долю свою. Як це перейде, як станеться, годі про це зараз питати. Нам досі знати, що це так бути буде, а як, про те нам оповість оте «завтра», що про нього згадано вище.
Наше сучасне? Його ми більше відчуваємо, ніж знаємо. Гірка наша сучасність і тут, по світах, а там, на батьківщині, може, ще гірша. Горе нам серце стомило, злидні нам вуха об’їли. І уявляється вона нам часто, як непереривні, непереносні будні, як нікчемне і порожнє життя, як недостойна біганина за шматком хліба насущного, як недоцільне й негораздне чекання того, чого ми вже не дочекаємося. Так, єсть все оте в нашому життю, але разом з ним є в ньому дещо і инше. Наше життя — проміжжя, перерва; наш шлях йде на сьогодня долиною між двома горами, з одної скотилися, на другу ще не вийшли. Історія примістила нас між двох великих подій, між днем 22 січня і тим другим днем, що станеться також у Києві. Наша доля гірка, але одночасно й велика вона. Бо ж це її протинають могутні зв’язки між великим минулим і так само великим майбутнім».
Вони ж проявлялися, як цілком справедливо зазначав цей автор, «буденним напруженням, буденним горем і слізьми», хоч усе це, й «нібито нікчемні кости», творили «непорушну базу майбутности національної».
І ті слова Максима Славинського, які адресувалися українцям міжвоєнної доби, залишаються актуальними для нас і сьогодні: «Скиньмо з обрахунків щоденний намул і життєву недоладність, вони позабудуться. Геть з мізерією, з дрібним негораздом може й з плямами, їх у добовій перспективі годі буде зауважити. Мине час, і сучасність наша стане минулим, і в історії від неї будуть залишені тільки чисті лінії великого чину національного, що його доля наказала нам нести на плечах наших, та який декого з нас може і розчавити, стерти в порох, скалічити, знівечити, ба навіть і сплямувати. А втім пізніше, в легенді про нашу сучасність, воскреснуть не лише вожді й герої, що золотими літерами записали свої імена до історії, але й ми усі. Всі оті незнані люде нашої сучасности, що склали свої жертви в боротьбі за батьківщину, хто чим і як міг: життям, здоров’ям, маєтком, бідою, злиднями, а навіть — і часовою ганьбою імени свого, як маємо приклад з чину наших сучасників там, на рідній стороні».
Ми сьогодні також є «там» і «тут». І всі сподіваємося на мир, на нове, без смертоносних обстрілів на рідній землі, життя. І віримо, як і Максим Славинський: «Усі воскреснуть до нового життя, всіх пом’януть. Бо ж після великих боїв, після загрозливої війни, шанують не лише тих, хто здорові й чинні повернулися додому після мужнього чину, але згадають і тих, що загинули незнані і небачені страшною смертю, — хто відає з якої причини, — отих, що про них на панахидах співають: імена їх Ти, Господи, знаєш!..».
Так, з імен цих незнаних постає культ Невідомого вояка, якому вже тепер, коли ще не відгриміли гармати новітньої російської агресії, мати Україна відкрила пам’ятник на спеціально влаштованому Меморіалі вічного спокою героїв. Це свідчить, що ми однаково вшановуємо того невідомого козака, який до останнього відбивався від поляків у битві під Берестечком, відмовившись від дарованого йому королем життя; тих юнаків, котрі, вперше взявши до рук зброю, не випустили її під Крутами; тих воїнів УПА, що до середини 1950-х років не складали зброї тоді перед першою самозваною потугою світу; як наближають день перемоги тепер ті, хто ціною власного життя зупиняє наступ ворога або ж кидає у вічі новітньому ординцю: «Слава Україні!».
І це все — аж донині єдина сув’язь нерозривого єства, що іменувалося українством у минулому, таким воно є і таким буде в майбутньому навіки.
Треба тільки сьогодні витримати!
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
