«Чутливий наратор» — це назва 30-сторінкової промови Ольги Токарчук по врученні їй Нобелівської премії. Така традиція: послухати, що думає лавреат про літературу і своє місце в ній. Пані Токарчук — не новачок ув есеїстиці, тож не було проблеми доточити попередньою публіцистикою до вагомої 300-сторінкової книжки (К.: Темпора, 2025). І всю цю збірку можна означити як коментар високої інтелектуалки до нинішнього світоустрою. Та почнімо таки з лекції нобеліантки, бо там вона просто ошелешує слухача-читача запитанням: «Чи замислювались ви коли-небудь, ким є той чудесний оповідач, який у Біблії голосно волає: «Споконвіку було Слово»?.. Ким є те, котре знає, що гадав Бог?».
Так, це головне нерозв’язане питання усієї філософії: із чого все почалося, або хто ми такі? Відповідь — десь у непроглядній далечині. Звісно, Токарчук не збирається заступити собою всю суму людських знань, але вона окреслює один зі шляхів пошуку, який, можливо, полягає у з’ясуванні: чим у людському бутті є слово і на що воно взагалі здатне? «Я вірю, що міти становлять будівельний матеріал нашої психіки, і їх неможливо ігнорувати (щонайбільше можна не усвідомлювати їхнього впливу)... Я певна, що багато оповідей домагаються, щоб їх переписали в нових інтелектуальних контекстах, надихнули новими науковими теоріями... Може, якраз у цьому полягає роль митців — дати передчуття того, що могло б існувати, і таким чином зумовити те, що воно могло б стати уявленим.. А те, що уявлене, є першою стадією існування».
Отже, Оповідач — посередник між світами, уявним і дійсним. Токарчук вдається до ще однієї шокової тези: «Смисли утворюють чудесну тканину оповідей, понять, ідей, і її можна визнати однією зі стихій — як повітря, земля, вогонь, вода, — що фізично визначають наше існування і формують нас. Тож оповідь є п’ятою стихією, яка наказує нам бачити світ таким, а не іншим чином».
Лінійка професійних оповідачів довга, від тих таки філософів до художників. І в осерді тих умовних шаманів — каста письменників. Найвпливовіша. Бо, як пригледітися до історичного плину, стає видно: ідеї, що змінюють світ, здебільшого вив’юнюються з літературних творів. І «коли змінюється оповідь — змінюється світ. У цьому смислі світ створений зі слів... Той, хто має і снує оповідь — править». Так, це повернення у віру, що література править світом. У віру, яка сильно захиталася на наших очах по завершенні Холодної війни і проголошення «кінця історії»: здавалося, зникла потреба у серйозних рефлексіях, бо далі — тільки непомітний дрейф за лагідною течією побутового, соціального і світоглядного комфорту. Та Фукуяма сильно помилився.
2018-го в Америці вийшла книжка гарвардського професора Мартіна Пухнера «Писаний світ. Як література формує історію» (український переклад — К.: Темпора, 2022). Головна її теза: «Земна куля щораз більше нагадує мапу, сформовану літературою» (рецензію див.: УМ від 05.07.2023). Токарчук пише про те саме: «До Пруста і Пруса все виглядало трошки інакше, ніж після них». Дослідження Пухнера вельми перфектне, але йому бракує аналізу літературної матриці «руского міра». Це тепер ми трохи знаємо, «які «пушкіни» і в який спосіб формують вміст голови людини, котра направляє ракету в міську лікарню» (Оксана Забужко. Наша Європа. — К.: Комора, 2025). Польська письменниця такої мети перед собою не ставить, проте розмірковує про механізми, які наділяють владою також і всіляких «толстоєвських»: «Вигадка певною мірою сильніша від реальности, а її постаті — правдивіші, ніж ті, що є живими. Це велика таїна літератури».
Але що вважати за літературу? Чи будь-який фікшн сильніший від реальности? Звісно, ні. Різні авторитети по-різному трактують різницю між «розважальними» і «серйозними» книжками. Приміром, британський дослідник Вілл Сторр ділить романний ринок на «комерційний та художній сторітелінг» (Наука сторітелінгу. Чому історії впливають на нас і як ними впливати на інших. — К.: Наш формат, 2022). Я схиляюся до поділу за вектором запитань, які ставить перед собою автор: чи його цікавить лише «що, де, коли?», а чи занурюється у нетрі «чому й навіщо»? І ось бачу у Токарчук: «Література починається від отого «Чому?». Й коли люди повсякчас натрапляють на необов’язкове жанрове читво (бо таких книжок просто море), вони нерідко зневірюються у прозі загалом: «Читачі, які багато разів дозволили ошукати себе, дезінформувати чи пошити в дурні, поволі набувають специфічної невротичної ідіосинкразії. Реакцією на таку втому від фікції може бути величезний успіх нонфікшн-літератури». Утім, така формальна рокіровка часто обертається обміном шила на мило — бо від одної поганої історичної, скажімо, оповіді шкоди буває більше, ніж від кількох висотаних із пальця історій.
Звісно, Токарчук говорить про так званого пересічного читача. А ще ж половина люду взагалі не читає книжок, перебуваючи у «комфорті невігластва»: «Люди п’ють, сплять і приносять себе в жертву телевізорам... в рабство імпринтованим поглядам», сповідують «божу арифметику: існує одна правда». Які ніколи не звертаються «по акушерську допомогу уяви» і навіть не припускають можливости книжкового дива: «Якщо можна подумати, що може бути краще, то це означає, що вже є краще». Таких вона розглядає з медичної точки зору: «Психологи встановили, що вміння плідно читати — це одна з ознак психічного здоров’я... Отже, читання є привілеєм здорового, врівноваженого розуму».
Після усіх цих одкровень уже не дивуєшся черговій несподіваній тезі: «Немає неполітичних книжок». Замислюєшся і розумієш, що це стосується не лише прози, яка культивує питання «чому?», а і конвеєрного письменства, котре виключно розважає і тим самим присипляє самий потяг до розуміння чогось складнішого за гру інстинктів. А «людина, яка не розуміє, позбавлена можливости контролю». Позбувається будь-якої суб’єктности, стає залежною часткою натовпу. І її «позбавлені контурів поняття надаються тільки до скандування».
До речі, приміщені у книжці есеї уперше публікувалися переважно саме в політологічних часописах. Як і ті, що містяться у ще одній Токарчуковій публіцистичній збірці «Момент ведмедя» (К.: Темпора, 2022). Я вже цитував її упереміш із «Чутливим наратором», бо обидві неважко уявити під однією обкладинкою. Так, у письменниці чимало політичних алюзій: розмисли про «невротичний театр католицького націоналізму» чи про бізнесменів-політиків, у котрих «зовсім немає емпатії; якби вони її мали, то не могли би бути такими успішними». Або приклад, пов’язаний безпосередньо з Україною, коли вона пише про глобальну проблему сортування сміття: «У Швайцарії все почалося з дітей і з освіти. У школах ввели спеціальні заняття з екології і детально відпрацьовували практику сортування сміття. Тому саме діти навчили дорослих, що і як треба робити. Повторна переробка — це справа, без сумніву, політична. В Україні, наприклад, заборонили ввозити вживані речі / вживаний одяг із Західної Європи. Обґрунтували це тим, що така торгівля шкодить вітчизняному виробництву, тоді як насправді це передовсім лобістський захист дешевого імпорту з Китаю, який у випадку розвинутого ринку вживаних речей просто стає менш рентабельним».
Але спеціалізація Токарчук — культурологія. Або, як сама визначає свою ексклюзивність, «нервовий діалог з часом, проминанням та історією». Вигулькує це у геть несподіваних місцях. Наприклад, у дорожніх нотатках з Амстердаму вона доходить висновку про успішність голландців через їхній прагматизм, який помічає в усьому — в архітектурі, побутових зручностях і комунікаційних звичках: «Прагматизм — це говорити напряму, називати речі своїми іменами, показувати пальцем. Доктор Фройд тішився б, таке суспільство, мабуть, дуже йому подобалося б. Якимсь чином прагматизм обернено пропорційний до боязкости».
Так, це культурологічний психоаналіз. Стилістика Ольги Токарчук дуже подібна до письма Оксани Забужко, хоча фокус трохи не співпадає — стиль української письменниці радше окреслити, як психоаналітичну культурологію. За мінусом її несприйняття стилістики Фройда, яку вважає «цілком імпотентною літературно» («Наша Європа»). Натомість Гаролд Блум вважав, що Фройд «залишиться в історії як великий есеїст, на кшталт Монтеня». Та водночас — що «без Шекспіра не з’явилося би... теорії Фройда про базову суперечність різних інстанцій психіки... глибинного психоаналізу, який у Шекспіра виявився настільки, що Фройд міг лише повторити та класифікувати його відкриття» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Власне, про те саме пише й Токарчук: «Почнімо трактувати особистість як гроно і не будемо боятися визнати множинну ідентичність цілком нормальною і природною». Починаючи від Стівенсонового «Джекіла і Гайда» і до «Таємничої історії Біллі Міллігана» Деніела Кіза.
Повернімось до нобелівської лекції пані Токарчук. Наприкінці вона каже: «Усе життя мене цікавлять взаємні сіті зв’язків і впливів, яких ми найчастіше не усвідомлюємо, а відкриваємо випадково, як дивовижні збіги обставин... Мене цікавить поєднання фактів, відшукування порядків». Так, це парадигма Умберто Еко чи, коли хочете, Рея Бредбері з його «ефектом метелика». А далі вона ілюструє теорію власною, ексклюзивною практикою: «Ось день, коли від набережної порту Палос в Іспанії 3 серпня 1492 року відчалює каравела з назвою «Санта-Марія». Командує нею Христофор Колумб... Цей момент, який ми зараз бачимо крізь час, привів до смерти п’ятдесяти шести з майже шістдесяти мільйонів корінних американців... Майже шістдесят мільйонів гектарів оброблюваної землі з роками перетворилися на джунглі».
Токарчук не спеціалізується на книжковій аналітиці, та коли береться за те — виходить феєрично (як і у Забужко). Ось, до прикладу, початок однієї рецензії: «Якщо дійсність є чимось схожим на намет, розтягнутий на каркасі з понять, навичок, мислення та ідей, то книжка Джудіт Батлер «Гендерний клопіт» вдаряє в одну з основних його підпор, у головну вісь. Удар настільки відчутний, що намет хитається, а обшивка колишеться і втрачає так добре знайомий нам вигляд, Потім на наших очах набирає нової форми, і саме до неї ми мусимо тепер звикати, піддаючи перегляду будь-які очевидності, все, що є стабільним і освоєним. Ну, що ж — саме так переломно діють серйозні книжки».
Саме так, зрештою, можна схарактеризувати і «Чутливого наратора», і «Момент ведмедя».
