Від Героїв Крут — до сьогодення

Нинішні дописи з соціальної мережі — про події, які ввійшли в історію. Бо їх учасники за всіх обставин відстоювали українську державність. Так, як робить кожен з сучасників у період повномасштабної російсько-української війни.

Марина СОЧЕНКО, художниця

30.01.2026

Про Крути я зробила дві роботи. Перша — це ікона Нерушима Стіна. Мені вдалося знайти матеріали і фото 44 героїв, які брали участь у цьому бою. 

Хоч архівна робота складна, але мені дуже сподобалась. Більшість з них маловідомі загалу, а це історично несправедливо. 

Разом з істориком Сергієм Коваленком і парафією церкви Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі ми видали невелику книжку, де зібрані біографії цих героїв, всі їх зображення на картині портретні. 

Друга — це ікона, присвячена 30 студентам-Героям, які були поховані на Аскольдовій Могилі. Це було ініційовано і замовлено отцем Ігорем Онишкевичем, настоятелем церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі, який є великим патріотом України. 

Вічна Слава Героям!

Правильно каже отець Ігор, ми пройдемо, а їх будуть пам’ятати і поминати завжди.

Юрій ЮЗИЧ, історик

29.01.2026

За понад століття, яке минуло, ми досі мало знаємо про учасників цього легендарного бою. На світлині, яку вдалось відшукати в Центральному державному архіві вищих органів влади, один із юнаків-крутянців Іван Грушецький (на фото). Він був одним із тих неповнолітніх гімназистів, які в січні 1918 року виконали рішення забору старшокласників 2-ї Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та став добровольцем. І поїхав під Крути 17-літнім. А згодом став поручником Армії УНР, відтак успішним економістом та банкіром.

Іван народився 25 вересня 1901 року в Києві. Старший син Адама і Юлії з роду Рихтер, які виховали 9 дітей. З 1913 року навчався в 6-й Київській вище-початковій 4 класній школі, яку закінчив в 1917 році. У час, коли в московській імперії розгорталась чергова революція. Український актив Києва за літо того революційного року спромігся організувати в столиці України одразу дві гімназії, де з початком навчального року розпочато навчання, яке нарешті велось українською мовою. 

2-га Київська українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства, де батьки дали можливість навчатись Івану, одразу стала елітною. У будівлі на сучасній Львівській площі кращі професори-українці навчали дітей київської української еліти. Тут, на відміну від 1-ї київської гімназії імені Шевченка, створено старші класи. Іван розпочав навчання одразу в 6-му. Серед викладачів — Микола Зеров, який викладав латинську мову, Кирило Стеценко був «законоучителем». 

«Завдяки військовим подіям я закінчити [гімназію] не мав змоги, тому що з 1918 року весь час брав активну участь в українському визвольному русі», — писав згодом Іван Грущецький, скромно оминаючи, що ще до свого повноліття разом зі своїми однокласниками та учнями старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії брав участь у бою під Крутами в складі 1-ї сотні Студентського куреня Січових стрільців.

З 1920 року Іван навчався в Спільній юнацькій школі Армії УНР, яку закінчив 1922 року, здобувши старшинський (офіцерський) ступінь. Після відступу українського війська до Польщі разом із тисячами бойових побратимів перебував у таборі для інтернованих вояків у Каліші, що на заході Польщі. У голоді та холоді, з відчуттями програної визвольної війни.

Влітку 1922 року Іван виїздить до Чехословаччини для продовження освіти. У новій країні за підсумками перших двох місяців побуту констатував: «...до цього часу живу, перебиваючись в Празі на мінімальний заробіток, виконуючи чорноробочу працю». У ЦДАВО в документах Українського громадського комітету в Празі збереглось тодішнє прохання Івана, де він просив культурно-освітній відділ цього комітету про призначення стипендії та зарахування на літературні курси в таборі інтернованих вояків УГА у Йозефові.

Долаючи типові для емігранта труднощі, зміг облаштуватись. Наприкінці 1920-х одружився в Празі з на рік молодшою Неонілою Рибакінь, уродженкою Кременця на Волині. 1930-го в подружжя на світ з’явився син Неван, згодом активний член Пласту. Навчався в Українському педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі. Вивчав економіку в Празькій Політехніці, став інженером. «Був увесь час діяльний в українському житті. Під час Великого Голодомору видав власним коштом кілька чисел газети UKRAJINA чеською мовою для інформації довкілля про трагічні події в Україні». 

У 1938 році переїхав на Закарпаття, щоб помагати творити незалежну Карпатську Україну, «за що потім покутував у мадярських тюрмах». Працював у Підкарпатському банку в Хусті. Був одним із тих добровольців, які 15 березня 1939 року в складі новосформованих сотень «Карпатської Січі» стали на захист незалежності найбільш західної України. «Боровся проти угорської окупації Карпатської України». Ймовірно, був серед січовиків, які після відступу через гори в Румунію та подолання березневої Тиси були видані мадярам... 

Під час другої світової війни повернувся до Чехії. Став одним із тих, хто навесні 1945 року був готовий творити Українську національну армію під командуванням генерала Павла Шандрука. З 1945 року з родиною замешкав у Німеччині, де став заступником коменданта табору переміщених осіб Лягарде, який у серпні того ж року переведений в американську окупаційну зону до німецького міста Ашаффенбург. В цьому останньому таборі був свідком Першого пластового конгресу, відродження куреня старших пластунок «Спартанки» та створення куренів юнацтва Пласту імені С. Петлюри, С. Мазепи, Л. Українки та О. Басараб. Син Неван, очевидно, був у котромусь із них.

У вересні 1948 року виїхав з родиною до Австралії, оселився в Сент-Кілда — передмісті Мельбурна. Одразу почав організовувати українське життя і домагатися в уряді визнання українців як окремої статистичної групи. Володимир Дубів згодом згадував: «Ініціятором і головним промотором у творенні Української громади Вікторії був інж. Іван Грушецький. Завдяки його ж старанням Федеральний уряд Австралії впровадив до реєстраційних списків окрему рубрику української національности, бо досі всіх українців реєстровано як поляків, росіян, румунів, чехів. Цілком зрозуміло, що інж. І. Грушецький став Головою новоутвореної Управи Української громади Вікторії». Його обрали збори в складі 170 емігрантів.

Очільником Української громади Вікторії Грушецький був у 1949—1951 роках, дві каденції. У той час став також організатором 1-го з’їзду Об’єднання українців Австралії, яке до сьогодні є головним представництвом нашої громади в цій країні. Співзасновник та член керівних органів Союзу українських комбатантів Вікторії та місцевої громади УАПЦ — Катедральної парафії Святої Покрови в Мельбурні. Коли творилась ветеранська спільнота українців у Мельборні, то саме Грушецький запропонував резолюцію: «Прийняти тимчасову назву Організації: «Секція бувших вояків-українців при Українській громаді Вікторії».

Сотник Іван Любчик згадував, що після смерті учасника бою під Крутами Сергія Горячка саме Грушецький продовжив справу свого побратима і консолідував ветеранів Армії УНР в Австралії. «Після смерти сот. С. Горячка Координаційну управу очолив пор. І. Грушецький. За його каденції Союз українських ветеранів в Аделаїді вийшов з юрисдикції СУВ у Німеччині й подав пропозицію до Координаційної управи про об’єднання СУВ і СУК[омбатантів] в Австралії в одну організацію з краєвою управою». У результаті ряду інших зусиль в 1963 році виник Союз українських комбатантів Австралії.

Іван активно підтримував державний центр УНР, який намагався зберігати традицію легітимної влади попри московську окупацію Батьківщини. За політичними переконаннями вважав себе соціалістом та був членом Української соціалістичної партії на чолі з колишнім членом Центральної Ради Панасом Феденком. Дописував до церковних і громадських видань, зокрема був одним із перших авторів часопису «Вільна думка» — головної української газети Австралії. «Щедро жертвував на українські справи». Нагороджений грамотою Фундації українознавчих студій в Австралії як один із тих, хто розумів важливість цієї інституції. 

Помер поручник Армії УНР Іван Грушецький 31 грудня 1976 року в Мельбурні, де й похований. Залишивши у смутку дружину лікарку Неонілу та сина Невана, одного з творців та лідерів Пласту в Мельбурні. У наші дні в Австралії мешкають 9 правнуків учасника бою під Крутами. Досі пам’ять про видатного уродженця Києва Івана Грушецького відсутня в топоніміці та назвах його рідного міста — столиці України.

Людмила КОТКОВА, кандидат філологічних наук

30.01.2026

У пантеоні українських мучеників від науки постать Олени Курило стоїть осібно. Ми звикли до образів суворих чоловіків-академіків, гетьманів чи поетів-трибунів. А тут — жінка, єврейка за походженням, яка стала найзапеклішим захисником глибинної суті української мови. Радянська машина знищувала її з такою ж люттю, як і озброєних повстанців.

Чому? Чим підручники з граматики та дослідження діалектів могли загрожувати ядерній державі зі Сталіним на чолі?

Олена Курило зробила річ, яку в москві вважали неприпустимою зухвалістю: вона почала лікувати українську мову від «російської хвороби». У 20-ті роки, коли її «Уваги до сучасної української літературної мови» стали справжнім бестселером (так, колись підручники з мови розкуповували як гарячі пиріжки), вона заклала бомбу під фундамент імперської асиміляції.

Олена Курило розуміла: найстрашніше зросійщення відбувається не тоді, коли українські слова замінюють російськими. Це було б надто примітивно. Найстрашніше — це коли українські слова залишають, але змушують їх шикуватися в речення за російськими правилами. Коли змінюють саму архітектуру мислення.

Вона боролася проти «калькування». Показувала, що українська мова має свою унікальну фразеологію, свій синтаксис, свою логіку побудови думки, яка кардинально відрізняється від російської. Для імперії це було вироком, адже москва століттями будувала міф про «один народ». Олена Курило науково, педантично й блискуче доводила: ні, це окрема, самодостатня цивілізаційна система. Те, що вона робила, було спробою повернути українцям їхній власний голос, а не голос перекладача з російської.

Саме тому ярлик, який на неї навісили в 30-ті роки, звучав так абсурдно й водночас так точно для тієї людожерської епохи: «буржуазна націоналістка» і «шкідниця на мовному фронті». Тільки вдумайтеся: людину репресували за те, що вона вчила говорити правильно. Її звинуватили в тому, що вона намагалася «відірвати» українську мову від російської. 

Доля Олени Курило трагічна й типова для української інтелігенції: арешт, 8 років карагандинських таборів, роки забуття. Її ім’я викреслили з науки, її праці вилучили з бібліотек і спалили. Радянська влада намагалася створити «стерильну» українську мову — кастровану, безпечну, максимально наближену до «старшого брата». 

Але Олена Курило перемогла. Сьогодні, коли ми сміємося з недолугих гугл-перекладів, коли ми виправляємо «приймати участь» на «брати участь», коли вчимося говорити «бувай» замість «пока», — ми, свідомо чи ні, продовжуємо її справу, повертаємося до тієї норми, яку вона захищала ціною власної свободи.

Історія Олени Курило — це доказ того, що навіть одна людина, озброєна знаннями й любов’ю до істини, може бути небезпечнішою для тоталітарної системи, ніж ціла армія. Армію можна розбити, а ідею про унікальність власної культури вбити неможливо: вона проростає крізь асфальт заборон, як жива трава крізь бетонний плац ГУЛАГу. Реабілітована 1989 року.

Дякую, що дочитали. Пишу про те, що болить, що хочу відродити. Заздалегідь дякую за поширення: хай якомога більше українців знають, яку ціну ми платимо за своє буття на цій планеті. 

 

Тексти з фейсбуку