Майже весь

Якщо у першому «вибраному» поет безжально «відхилив те, що в жоден спосіб не піддавалося порятунку», то тепер недознайденого виявилося набагато більше, ніж раніше відхиленого: новинка вийшла на третину грубшою. А головне, «там вони такі, якими я хотів їх бачити сьогодні». Інших прикладів такого самооновлення в сучасній українській літературі й не пригадати.

Як саме Андрухович апґрейдить свої вірші, відомо з його інтерв’ю: «Ритмічність і фонетична досконалість... все вилаштувати, знайти відповідне слово, щоб не було такого неприємного збігу, як, приміром, «колись сказав» (Тетяна Терен. RECвізити. Антологія письменницьких голосів. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015). А в іншому інтерв’ю сформульовано вимоги до власного ліричного світу: «Мій і тільки мій, і щоб мене у жодному разі не переплутали з іншим поетом, я щоразу за цим пильную» (Юрій Андрухович, Олександр Бойченко, Орест Друль. Ворохтаріум: літературний тріалог. — К.: Пабулум, 2018).

«Вибране» 2013-го — це, в суті справи, прощання з Бу-Ба-Бу; той добір текстів був свого роду мапою особисто вичерпаного бубабістського періоду. І вже пані Терен завважила: «В його текстах більше немає бурлеску й буфонади». Тож, у «майже всіх віршах» — утричі більше з першої Андруховичевої збірки «Небо і площі» й удвічі більше з другої, «Середмістя», які з’явилися ще до виникнення Бу-Ба-Бу. Плюс повністю включено цикл «Пісні для мертвого півня», написаний після бурлескної ейфорії. Відтак, нарешті маємо справжнє вибране, яке дає розуміння поетичного рейтингу пана Юрія.

Як на мене, Андрухович серед уявної першої десятки поетів порубіжжя століть (уважаю усю умоглядну десятку рівновартою поза будь-якими «номерами»). Віктор Неборак галантно схарактеризував ранню творчість свого побратима: «Поет-колекціонер естетизованого минулого» (Введення в Бу-Ба-Бу. — Л.: Піраміда, 2003) — усі ті «Там, де нас немає і не буде. / Сніг упав на вежі і сади... Провулки архаїчні, немов даґеротип... А за вікном був гомін і пейзаж».

Утім, Володимир Моренець уже в перших двох «колекційних» збірках Андруховича догледів «тонко різьблену мармурову дулю» (СіЧ // 2016. №1). Красиво, але трохи перебільшено. Хіба що вважати такою ж «дулею» тексти Віана, від якого в Андруховича чимало, як-от: «Здрібніння квартир і мансард, / навіть шахових партій в альтанках, / відбилось на нашому настрої — / хотілося пити». Проте на буфонадному піку усе обернулося на статечну гравюру:

«це хід весняних звірів це парад лемурів

мальовані роти палкіш від свіжих ран

це час коли жага струмує навіть з мурів

це марш нагрітих тіл жагучих мов коран

це танці потіпах під солодовим небом

ясновельможна кров темніє мов чифір

дівчата з медучилищ пахнуть млосно медом

прозорі наче спирт летючі мов ефір»

Чи не звідси уперше війнуло Шекспіром — задовго до перекладу «Гамлета»? «Що хочуть наші спогади від нас?.. Що можуть наші спогади змінити?.. І болить світло в темницях мозку». Чи не ті трагедії-хроніки навіяли цикл «Кримінальних сонетів»? Пізніше, уже по перекладі «Ромео і Джульєтти», Андрухович скаже про Шекспіра: «Він — це ми тут і сьогодні» («Ворохтаріум»). 

В обидвох виданнях вибраного (2013; 2025) — післяслово Сергія Жадана. Андрухович для нього взірець, Учитель. Тож, коли описує його сюжетну матрицю («Імена, адреси, рими та янголи. Кохання, пристрасть, кримінал і сонети»») — пише це і про себе самого. Андруховичеві «тимчасові, мов труни, доми... Ці прожиті міста — як пробиті ножами м’ячі» без напруження побачимо і в Жадановій поезії. Хіба що гуру більш егоцентричний («і знов мандруєш, сам собі Еней») — його послушник не так мандрує сам, як спостерігає за пересуваннями своїх персонажів, таких собі троянців-вигнанців.

У тій післямові є тричастинний висновок, що додатково легітимізує формальне перевидання як питому новинку: «Перечитувати поетів — це як доглядати за деревами — по-перше, це корисно, по-друге, це приємно. По-третє, кожного разу все відбувається інакше». Інакше — не лише з огляду на непогамовний авторський перфекціонізм, а й на катастрофічний зсув часів, що переживаємо від 2014-го. «Листи в Україну» вийшли книжкою за рік до того і сприймалися такою собі реінкарнацією спогадів де Кюстіна про мандрівку в Росію ХІХ століття. «Ця земля, чи, як кажуть англійці, Раша, під моїми ногами вмирає глухо. / Винайдені тут петля і параша, / диба, плаха і цвях, забитий у вухо, — / ідеальний засіб дізнатись правду / з вуст бідаки, котрий нічого не скоїв, / і щасливо закрити судову справу. / Тут процеси нічим не кращі розбоїв», — приблизно так само роззирався довкруж французький маркіз-письменник. Сто п’ятдесят років тому він лишив майже тотожні свідчення, що й нинішній український поет-колекціонер: «Тут усюди пахне середньовіччям... Ордени і морди... Імбецили з рисами далай-лами... Словом, вони схожі на василісків... І настільки тут усі православні, / що я врешті схиляюся до ісламу».

Проте тоді, 2013-го, мало хто звернув увагу на дивну психоаналітичну відвертість персонажа-наратора «листів», який несподівано швидко «навчився слова «глаголю», / пити квас, осягати душу народу / і ходити синім від алкоголю... черевики чистити об фіранку / і тримати душу в чорному тілі... я навчився нічого не досягати / і плювати в стелю цілком по-графськи». Власне, українське суспільство лише від 2022 року почало серйозно замислюватися над інфекційно-епідемічною загрозою спілкування з росіянами. Та й то ці роздуми переймають переважну меншість наших громадян, до повного одужання ще ой як далеко. Андруховича ж уже тоді насамперед цікавили «переходи духа в матеріальне». Власне, не майбутня «війна Путіна», а смертельна небезпека самого «руского міра». Там, де «рускій дух і Русью пахнєт» — завжди знайдеться кривавий ватажок, народний улюбленець.

Підзаголовок Андруховичевої новинки — «Майже всі вірші» — це не тільки про кількість власноруч написаного. До цього «майже» не увійшла ціла книжка його перекладів американської поезії 1950–60-років «День смерті Пані День» (Х.: Фоліо, 2006) — не увійшла, мабуть, через свій обсяг (понад 200 сторінок збільшеного формату). І ми ж не будемо сперечатися, що поетичні переклади — це зазвичай дуже-дуже особистісні парафрази? Органічно невід’ємні від власної творчости. Послухаймо самого перекладача-інтерпретатора: «Це була робота над такою собі диверсією всередині українського поетичного потоку — щоб осучаснити його мову, енергетику, розширити йому горизонт. Взагалі — змінити розуміння того, якою ще може бути поезія і якою ще може бути поетична мова» («Ворохтаріум»).

Паралельно з американськими перекладами писалися «Пісні для мертвого півня», про які Андрухович каже, ніби про відлуння з-за океану: «Щоб отими засобами такої трохи брутальної поетичної мови, свідомо невишуканої, а десь і примітивізованої, переказати якусь історію, а точніше, відтворити стан довкола неї... Ось що я намагаюся робити у своєму письмі — це формулювати українською те, чого цією мовою ще не існувало» (там само).

Книжка «Ворохтаріум», неоднораз цитована вище, заслуговує на окрему увагу. Бо це — один із кращих літературно-критичних проєктів останнього часу. Насамперед, звісно, це бенефіс Юрія Андруховича. Проте компліментарности тут набагато менше, ніж очікуєш від такого штибу видань. Навпаки: проговорюються не надто прихильні до бенефіціанта медійні чутки, плітки та упередження. З роллю «адвоката диявола» блискуче справляється популярний літературознавець Олександр Бойченко. А скромну роль модератора бере на себе редактор поважного культурологічного часопису «Збруч» Орест Друль: те, як він ставить питання до обговорення, унеможливлює сповзання розмови у банальність (оцініть таку, наприклад, його репліку: «Тобто, якоюсь мірою твій герой — це нереалізований ти, нереалізований не в творчому сенсі, а як би могло скластися твоє життя, коли б ти в точках біфуркації вибрав альтернативні варіанти» — запитання, варте цілої рецензії). Тобто «Ворохтаріум» — справжній тріалог інтелектуалів. 

«Говорити про себе — одна з найбільших доступних мені втіх», — каже головний персонаж роману «Перверзія» Стас Перфецький, Андруховичів альтер-его у смислі щойно наведеного «запитання» Друля. У «Ворохтаріумі» Юрій Ігорович тішиться наповну. Але синхронно втішається і читач: тут тобі несподівно-вабливо чи не про все. І про Сократа як першого колумніста, і про «детектив як тест на профпридатність»; про читання книжок Станіслава Лема («пригода розуму, пригода уяви, пригода інтелекту») і про завищену останнім часом оцінку класичного роману Осипа Турянського «Поза межами болю» («дещо нерозписана річ. Така дещо зібгана»). Про те, як пропонував рукопис славетних пізніше «Рекреацій» чотирьом журналам й отримав відмови.

Подивимося, як інтерпретується чи не найбільш контраверсійний роман Андруховича, «Перверзія». Сам автор згадує тепер про нього, як про «ту всю забаву». Включається Бойченко: «Тішився, коли вийшла «Перверзія». Хоч якби сьогодні хтось написав щось подібне, я би це із щирою душею розкритикував». Андрухович відповідає: «Я би теж». Бойченко веде далі: «А ще ж буває, що демонстрація стилістичних можливостей сама собою є одним із головних художніх завдань, як в «Уліссі», де Джойс послідовно показує, на що він здатний. І з цього погляду, якби Юрко тут не сидів, я би назвав «Перверзію». 

Авжеж, «Перверзія» — це такий собі звіт-синопсис про деміургійні здібности. Тут намішано всього: оперне лібрето, театральна рецензія, академічна студія, детективне розслідування, щоденний нотатник, уривки «сторонніх» «рукописів»; майже Беньямінове фланерування (чи то пак «козацький дендизм») та гойдалки парадоксів (водночас «я кайфую від самого тільки називання» і «тема доповіді не піддається формулюванню»). Поєднання усього з усім, як у «Маятнику Фуко». «Суміш кельтського та коптського... Спостереження за тінями тіней... Одкровення на запльованих марґінесах... Будь-які вияви повноти буття... Мурмурандо». 

А з іншого боку, віртуозне доведення думки до кінцевого кінця, який може здатися абсурдним, а може й ні: «Якщо під карнавалом розуміти граничне напруження сил життя у всій повноті та невичерпності чи так само вищий вияв битви любови зі смертю (смертю як порожнечею, як антибуттям, як нічим), то він і справді не повинен закінчитися ніколи». «Перверзія» — ніби наочний посібник з потенційно безмежної письменницької уяви.

Літературознавиця Світлана Вардеванян значить: «Письменник Ю. Андрухович є однією з центральних постатей сучасної літератури з усіма відповідними наслідками, у тому числі й тим, що наступні покоління саме йому опираються. Часто, опираючись на нього» (Історія української літератури. Том 12. Література після 1991 року. — К.: Інститут літератури НАНУ, 2025).

Елегантна оцінка. Цілком згоден.