Кризи уяви: як культура стає війною. Рецензія на «Нашу Європу» Оксани Забужко

Кілька тижнів тому на нашому партнерському сайті «Буквоїд» опубліковані Довгі списки рейтингу-2025: по 20 найяскравіших видань в кожній із 24 тематичних підномінацій.

 

Звісно, у топі української прози/есеїстики фігурує новинка Оксани Забужко «Наша Європа» (К.: Комора). Щойно з’явилися Короткі списки і ця книжка там також.

 

Не лише тому, що це одна з головних прикмет літературного сезону (як на мене, й не тільки цього), це ще й чи не краща — за концентрованістю і безкомпромісністю — в усьому багатому портфоліо пані Забужко.

 

Проте, моє «звісно» геть не очевидне: у минулорічних конкурсах «Наша Європа» відсутня, її немає ні у «Книзі року ВВС», ні у двох нових преміальних проєктах — «Вибір «Читомо» та «Книжковий інфобум» від Укрінформу. 

 

Чому? Бо наявність Забужко у стартових списках унеможливлює довільне коронування «нових імен»; поруч неї PR-слава інших претендентів одразу блякне. І притомні експерти просто не зможуть її «не помітити» без серйозного ризику для власної професійної репутації.

 

Але є вихід: «не помітити» безумовного лідера при складанні номінаційної матриці. Саме так вчинили організатори згаданих премії: проігнорували не лише Забужко, а і непроминальні новинки від Матіос чи Шкляра (тут до обструкції долучився і список «найкращих книжок» від ПЕНу).

 

Маємо до діла з давно сформульованою австралійським літературознавцем Марком Павлишиним дилемою: канон чи іконостас? Що шукати: ієрархію літературної якости чи баланс медійної кон’юнктури?

 

Взорувати на художні цінности чи на ринковий прагматизм? Перший варіант пошуку — невдячне продирання крізь упередження, смаки та амбіції; другий — комфортний дрейф за їхньою ж течією.

 

Він же, вважай, — безпрограшна лотерея. Бо, в суті справи, усі ті номінанти-лавреати від «нових імен» — добрі книжки. Якщо, звісно, не порівнювати зі справжніми зразками.

 

Але у випадку Забужко є один вагомий нюанс: це парадоксально не масова література. Тобто, «Нашу Європу» — як на мене — мусили би прочитати якнайбільше людей. Але — здаю собі справу — того не станеться. Принаймні швидко.

 

Закляття розважальности тяжіло над літературою завжди, чи не всі великі письменники мусили схилятися перед жанровими уподобаннями читачів. Проте у нинішньому столітті письмо як релакс опанувало масами майже тотально: не журімося, веселімося! Можливо, причиною довший безвоєнний час — навіщо напружуватися, коли далі тільки ліпше і краще?

 

Думати взагалі важко: перебирати варіанти, оцінювати, порівнювати, обирати. Мислення, з точки зору нейропсихології, — вторинна функція мозку. Первинна — однозначне підкорення інстинктам. Або, як пише нобеліантка Ольга Токарчук, «розум не любить неоднозначности, що психологи ствердили ще на початку минулого сторіччя» (Момент ведмедя. — К.: Темпора, 2022).

 

Оте «на початку минулого сторіччя» — пряме покликання на Фройда, до якого польська письменниця має величезний пієтет. Власне, всю її творчість можна означити як культурологічний психоаналіз.

 

Свою творчу близькість до Токарчук Забужко неоднораз наголошувала, тож її власне письмо можна назвати психоаналітичною культурологією. Погляньмо, як це працює.

 

Стрижнем «Нашої Європи» є аналіз есею Мілана Кундери «Трагедія Центральної Європи». Той текст з’явився давно, ще коли чеський письменник емігрував до Франції після совєтського вторгнення до Чехословаччини 1978 року. Кундера — один з найулюбленіших авторів пані Оксани.

 

Та попри майже ніжність, з якою згадує його у різних попередніх контекстах, вона вкладає пана Мілана на психоаналітичний диванчик і починає «длубати той текст з олівчиком ледь не поабзацно». Й на наших очах твориться диво: вияскравлення та зчеплення малопомітних інтелектуальних нюансів вибухає «оглушливим у своїй очевидності відкриттям». 

 

Так, «Кундера, здається, вперше в західній культурі ставить питання про зв’язок між російською літературою і російськими танками». Але водночас «годі заперечити, що Кундера в «Трагедії Центральної Європи» виступив досконалим речником того типу світогляду, який за минулі тридцять років допустив і протолерував фашизацію Росії.

 

Головною характеристикою цього світогляду я б назвала відмову знати» (шрифтові виділення — О. З.). І далі жорсткий лікарський присуд любленому письменникові: «Мрії празького підлітка 1968 року, щоб нарешті прийшов хтось дорослий і пересунув Берлінський мур на кількасот кілометрів на схід, на західний кордон СССР, — а там за ним у себе, мовляв, нехай хоч заріжуться, яке нам до них діло!... Кундері бракує уяви так само, як бракувало її цілому колективному Заходові аж до 24.02.2022: «Чи совєтські танки збирались перетнути угорські кордони, щоб вийти на Захід — риторично (як йому здається) запитує він, — і впевнено відповідає: — Ні».

 

Це воістину зворушлива певність, коли з історичних джерел давно й достеменно відомо, що в 1945 р. Сталін рвався довести совєтські танки до Атлантики й загребти собі всю Європу, і від цієї амбіції совєтське керівництво ніколи не відмовлялось (Єльцин на прощання, в 1999 р., просив у Клінтона по-доброму «віддати Європу Росії» не тому, що був п’яний, в тому, що був щирий)».

 

Там іще виникає паралель Кундери і Гантінґтона з його «Кінцем історії». Тексти обидвох справили помітний вплив на західну свідомість — аж так, що «з дещо поправленою риторикою, це вже була готова програма поділу України, над якою російська пропаганда десь із середини 1990-х заходилася працювати не за страх, а за совість... Ще один доказ, що світом і далі править слово.

 

І що нема такого слова, яким, за наявности цілеспрямованої волі, не могли б у своїх інтересах скористатися злочинці. Я зовсім не хочу цим сказати, ніби Кундера, чи навіть Гантінґтон, можуть якимсь чином уважатись відповідальними за війну Росії в Україні — не більше, в усякому разі, ніж Ніцше за Голокост або автори «Комуністичного маніфесту» за Гулаг».

 

Отже, «Кундеринин культуроцентричний міт», що, мов Уроборос, хапає себе за хвіст. З одного боку, справедлива гордість за славетних земляків («Шьонберґ! Яначек! Кафка! Гашек! Музіль! Брох! більше, більше, ще більше, вище крокви, будівничі!»), з іншого — «принизлива процедура «розмахування культурним прапором»... Культура тут — не мета, а засіб, свого роду охоронна грамота чи «паспорт білої людини», пред’явлений Заходові на обґрунтування свого права на життя: прихистіть нас, бо ми культурні!». 

 

На перший позір, це про здобутки людства. На другий — Забужко таки цілком права: «Культурний расизм». Та, на жаль, саме так це і працює: «Тих, чию культуру знають, рятують першими... Не можна нищити євреїв — вони дали світу найбільше Нобелівських лавреатів, не можна нищити поляків — вони дали людству Коперника й Шопена, не можна нищити чехів — див. есей Кундери».

 

Останню крапку в сумнівах щодо категоричности присуду ставить фраза «що поза тим ми про Руанду знаємо?». Далі наша авторка показує, що Захід знає про Україну не набагато більше за Руанду. 

 

Так, «культура — це твоя «тривожна валізка». Згрубша кажучи, відсутність нобеліантів — слабке місце в обороноздатності. А з іншого боку, хоч як парадоксально, умовна наявність тих нобеліантів — козирна карта гібридної війни. «Кремль недарма так уперто «віджимає» собі нашу спадщину, від Києва до Херсонеса», водночас витрачаючи астрономічні кошти на просування у цивілізований світ свого культурного продукту.

 

Як це змінило західну свідомість за кілька століть, пані Оксана показує на прикладі чергового «нюансу»: нещодавно їй до рук потрапила французька книжка-розмальовка, де у державних контурах — культурні символи: Ейфелева вежа, Колізей, Кьольнський собор і навіть копенгагенська Русалонька та брюссельський Пісяючий хлопчик, а далі, між Німеччиною та Росією, — помальовано лише ялинки.

 

Забужко реконструює хід західної думки по спогляданні такої мапи: «Чому всі ті «ялинки» не хочуть цивілізуватися під орудою ось Того — великого і яскравого, з барвистими куполами Фіораванті та Петербурзьким Ермітажем?». Висновок шоковий: «На жаль, у таких категоріях — цивілізація проти варварства — нашої війни з Росією на Заході й досі не бачать: до 24.02.2022 «варварами» в цій комбінації вважались ми». 

 

Західна «нечутність» України — попри війну — така оглушлива, що наш міст до світу треба споруджувати «навіть не з нуля, а з «мінуса» — з поборювання російських про нас колоніальних стереотипів».

 

Тож, «докричатись до Заходу» стає окремою воєнною професією, «бо від цього залежить, дозволить нам Захід вижити чи ні». Одна зі спеціалізацій цього нового фаху — з’ясувати, які «пушкіни» і в який спосіб формують вміст голови людини, котра направляє ракету в міську лікарню».

 

Російська література, пише Забужко, «200 років працювала над картиною світу, в якій злочинця слід не судити, а жаліти... Цю програмову дегуманізацію вони тепер називають «іскусство внє політікі» (і додає промовисту історичну довідку: «Люди «внєпалатікі — ті, хто не бере участи в житті полісу, — в Давній Греції звались «ідіотами»). 

 

Есеїстика Оксани Забужко — не так навіть культурологія як історіософія. Щось на кшталт того, як інтерпретує минувшину історик Тімоті Снайдер (до всього Забужко — фахова філософиня).

 

«Історіософська діагностика», — так сама інтерпретує свій аналітичний протокол. Фактологія для неї — лише прикладна дисципліна. Головне, що вона досліджує, — кризи уяви як масової, так і елітарної свідомости.

 

Ось, наприклад, про нацизм: «Це дитя західного колоніалізму, його проєкція на Європу з підстановкою на місце «негрів» уже європейських «нечистих» — євреїв». А за тим — наступний фірмовий «нюанс»: якось «бельгійський дипломат довірчо переконував мого знайомого українця, що нам краще здатись росіянам і жити далі собі спокійно, як Бельгія під німцями.

 

«А бельгійські євреї? — поцікавився мій знайомий, людина доволі ядуча. — Вони також жили тоді спокійно?» — і, коли співрозмовник передбачувано знітився, додав: «У тім-то й штука, мій друже, що в цій війні євреї — це ми».

 

Далі — розмисли над простим рівнянням «Росія = фашизм». Починаючи від 1927 року, коли «Сталін вказав «товаришу Хвильовому» на його «грубі ідейні помилки» й пояснив, що відривати Україну від Москви — це «фашизм». І до нині, коли цілком оприявнилося, що «ціла Путінова чекістська імперія — це колосальних розмірів реконструкторська гра», котру здатна перепинити тільки «дефашизація — моральна дерусифікація».

 

«Наша Європа» — «книжка про те, як культура стає частиною війни. Стає, фактично, війною». Книжка, яку зігнорували усі наші преміальні проєкти. Здається, якби Ольга Токарчук, лавреатка двох головних світових премій (Букерівської та Нобелівської), була українською письменницею — її на наших теренах чекала би та сама змова замовчування. Наш доморощений ПЕН уже відзначився на цій кривій стежці: серед кращих перекладних видань не знайшов місця для Токарчукового «Чутливого наратора» (К.: Темпора, 2025).

 

«Наша Європа» — м’яко кажучи, не весела книжка. Але — не депресивна. Наша історіософиня значить: «Ми завжди були в європейських розіграх вирішальним гравцем, просто не завжди видимим... Ми ЗАВЖДИ були кшатріями Європи. І будемо ними надалі — незалежно від того, як швидко міжнародна безпека цей факт леґітимізує... «Слава Україні!» — універсальний пароль європейського порозуміння».