Роздавлені культом. «Справа лікарів» з коментарями Микити Хрущова та Олексія Аджубея

«Деякий час тому органами Державної безпеки була розкрита терористична група лікарів, які ставили собі за мету шляхом шкідливого лікування скорочувати життя активним діячам Радянського Союзу.

У числі учасників цієї терористичної групи виявилися професор Вовсі М. С., лікар-терапевт; професор Коган М. Б., лікар-терапевт; професор Коган Б. Б., лікар-терапевт; професор Фельдман А. І. лікар-отоларінголог; професор Етінгер Я. Г., лікар-терапевт; професор Грінштейн А. М., лікар-невропатолог; Майоров Г. І., лікар-терапевт. Документальними даними, дослідженнями, висновками медичних експертів і зізнаннями заарештованих встановлено, що зловмисники, будучи прихованими ворогами народу, здійснювали шкідливе лікування хворих і підривали їхнє здоров’я...».

 

Микита Хрущов:

 

«З початком п’ятдесятих років Сталіну почали дошкуляти проблеми з пам’яттю. От сидимо, бувало, в його кабінеті, і він, звертаючись до тієї чи іншої людини, з якою спілкувався десятки років, раптом зупиняється і не може пригадати прізвище цієї людини. Він дуже дратувався в таких випадках, не хотів, щоб це було помічено іншими.

 

Пам’ятаю, як він, звертаючись до Булганіна, не міг пригадати його призвіща. Дивиться на нього й каже: «Як ваше прізвище?».

 

«Булганін, товаришу Сталін».

 

«Булганін», — повторює Сталін, а далі уже каже те, що хотів сказати Булганіну.

 

Подібні явища повторювалися досить часто, і це призводило до вибухів гніву, цей гнів він потім виміщував на людях, які разом з ним працювали, пройшли поруч великий шлях.

 

І то не все. 6 жовтня 1952 року розпочав роботу ХIХ з’їзд партії. У кулуарах члени Політбюро звернули увагу на те, що Сталін увесь час намагається на щось присісти, а побачивши глибоке крісло, відсиджувався у ньому і без сторонньої допомоги підвестися не зміг.

 

Ми переглянулися: що з ним? І дуже скоро зрозуміли: він ослаб фізично, для нього було дуже складно виголосити промову з трибуни протягом 5-7 хвилин. Це було незбагненно, бо що таке для кавказця 73 роки — це ж розквіт мудрості, та й сили ще не вичерпані. Але це обійшло Сталіна, і ця людина зі згасаючим інтелектом і занепадом сил кидає країну в таку грандіозну провокацію, як «справа кремлівських лікарів».

 

З повідомлення ТАРС 

(продовження)

 

«Лікарі-злочинці намагалися у першу чергу підірвати здоров’я радянських керівників і військових кадрів, вивести їх із ладу і тим послабити оборону країни. Їхніми жертвами стали такі видатні діячі партії, як А. О. Жданов, О. С. Щербаков, маршал Василевський О. М., маршал Говоров Л. О., маршал Конєв І. С., генерал армії Штеменко С. М., адмірал Левченко Г. І. та інші, однак арешт зірвав їхні злодійські плани і злочинцям не вдалося досягти своєї мети».

 

Микита Хрущов:

 

«Це ж треба таке! Після розгрому ворога у Другій світовій війні, після того, як народилася своя, радянська, медична наука, раптом еліта цієї науки отримує такого гучного ляпаса. Це ж просто ганьба!

Так, Жданова лікували кремлівські лікарі, а це найкращі медичні світила, інакше й бути не могло. Звичайно, вони робили усе можливе на той час, аби врятувати такого іменитого хворого.

 

Але тут, уже не вперше, виявилися лукавство й лицемірство Сталіна: він чудово знав, що Жданов втратив силу волі й не міг зупинитися у питних справах. Іншими недугами він, на мій погляд, не страждав, часто на нього шкода було дивитися. Пам’ятаю навіть і таке явище, коли Сталін гримав на нього, мовляв, не треба тобі пити. Жданов був змушений наливати собі фруктової води, у той час, як інші члени Політбюро пили міцні напої. Неважко уявити: якщо Жданова стримував Сталін, то вдома він був поза усяким контролем і пив, скільки вистачало сил.

 

Сталін чудово знав про цю недугу Жданова — недугу, яка згубила й Щербакова. Звичайно, вони багато в чому різні, але спільним у обох було те, що вони страждали на хронічний алкоголізм, і тому не могли бути самостійними політиками, а перетворилися на слухняних маріонеток Сталіна, що тому й треба було».

«Як зазначено в опублікованому нещодавно повідомленні ТАРС, підступний ворог під лікарською личиною заніс криваву сокиру над головами тих, хто уславив Червону армію. Незайвим буде нагадати їхні імена, це Герої Великої Вітчизняної війни, маршали Радянського Союзу Василевський, Говоров, Конєв, генерал армії Штеменко, адмірал Левченко — цвіт і гордість овіяної славою Червоної армії.

 

Наймити імперіалізму, виконуючи вказівки закордонних спецслужб, прагнули за всіляку ціну зашкодити здоров’ю наших воєначальників, названі вище герої не загинули в боях, а це дратувало так званих «медиків»...».

 

Микита Хрущов:

 

«Хочу спростувати обвинувальний пафос військової газети: ніхто з воєначальників — названих у повідомленні ТАРС і не названих — не помер, усі виписалися з лікарні, помітно поправивши здоров’я. Були й такі, які нехтували лікуванням: маршал Конєв, приміром, не приймав призначених йому таблеток, називаючи їх «хімією», складав їх у купки, від чого здоров’я його не покращувалося.

 

А коли кремлівські лікарі опинилися за ґратами, Конєв написав листа Сталіну, запевняючи, що його також невірно лікували, не сказавши, зрозуміло, що усі таблетки він регулярно викидав на смітник.

 

І вже зовсім безглуздо виглядає звинувачення стосовно адмірала Левченка: цей п’ятдесятирічний чоловік у гарному спортивному костюмі пробігав щоранку марафонську дистанцію, ніколи на здоров’я не скаржився.

Хто вніс його прізвище до переліку «постраждалих», він здогадувався, однак протестів не висловлював, розумів, що комусь «згори» знадобилося представити його «жертвою» «кремлівських лікарів-отруйників».

«Так, перед нею був ворог, і не один, а зграя ворогів — злобних, хитрих і добре замаскованих. Вона допомогла зірвати маску з американських наймитів, нелюдів, що використовували білий халат медика для умертвіння видатних людей».

 

Микита Хрущов: 

 

«Спостерігаючи за Сталіним протягом майже тридцяти років, можу сказати: він узяв собі за правило завжди мати під рукою якийсь документ з підписом і печаткою, на який у разі необхідності обов’язково посилався.

От і того недоброї пам’яті дня січня 1953 року Сталін зібрав нас у себе і зачитав секретний документ на його ім’я:

 

«Цілком таємно

товаришу Сталіну Й. В.

 

При цьому представляю Вам заяву завідуючої кабінетом електрокардіографії Кремлівської лікарні Тимашук Лідії Федорівни стосовно методів лікування товариша Жданова А. О.

Міністр державної безпеки СРСР В. Абакумов».

 

Тимашук заявляла, що перебувала у лабораторії, коли помер Жданов. А помер він через те, наголошувала вона, що його неправильно лікували, призначаючи такі процедури, які неминуче мали привести хворого до смерті, бо таке «лікування», стверджувала вона, призначалося хворому навмисне.

 

Знаючи характер Сталіна, можу стверджувати: він був чутливий до подібних «повідомлень», часто повторював: «Якщо у сигналі є хоч 10 відсотків правди, то це вже позитивний факт».

 

Я вважаю, що ця жінка також була продуктом сталінської підозрілості, бо саме він укорінив у свідомості людей, що ми звідусіль оточені ворогами, що в кожній людині треба бачити невикритого ворога, а тому постійно закликав до пильності.

 

І тут же Сталін широко розіслав лист цієї Тимашук зі своєю припискою, у якій мобілізував гнів мас проти лікарів, які вчинили такі злочини.

 

І результат не забарився: у пресі, у виступах на мітингах і зборах не було іншої теми, крім лікарів-шкідників, а провідні трудові колективи країни вимагали жорстко покарати їх, слово «розстріл» лунало досить часто.

От і виходить: сам Сталін чистий, він лише відреагував на сигнал, що надійшов до нього».

 

Олексій Аджубей:

 

«Добре пам’ятаю обстановку, мракобісся й психозу, яка запанувала у країні навколо євреїв. Сталося так, що чорні справи гітлерівських антисемітів продовжили антисеміти сталінські: у Мінську «випадково» потрапив під колеса вантажівки і загинув єврейський лідер Соломон Міхоелс, у Москві розстріляли президію Єврейського антифашистського комітету, закрили єврейські періодичні видання й театр ГОСЕТ, єврейську молодь не приймали у престижні виші — медичні, юридичні, міжнародних відносин, у великих містах били людей з єврейською зовнішністю і до того самого закликали написи на стінах будинків і парканах, євреїв масово почали звільняти звідусіль, а найперше — з армії, міліції, прокуратури, частими стали побиття у школах єврейських дітей... Як зупинити цей погром по-радянському, якому, здавалося не буде кінця?..

 

Єдиною знаною в країні людиною, яку обійшли репресії, став письменник і публіцист, уродженець Києва Ілля Еренбург — лауреата Міжнародної премії «За зміцнення миру між народами» не наважувалися чіпати. До нього й линули зойки скривджених євреїв. В останьому номері забороненої газети «Дер емес» («Правда») він писав: «Кожного дня я отримую листи від євреїв — пригнічених, скривджених, побитих. Що тут сказати? З часів Мойсея наш народ знав багато страждань, знущань, тортур і смертей. Але він вистояв, вижив, зберігся, переборов усі лиха. Переживемо й ці негаразди. Тримаймося!».

 

Але ці заспокійливі рядки не зупинять зло, розумів Еренбург і терзався, шукаючи спасіння для свого народу».

 

 

 

 

Від автора:

 

І раптом для радянських євреїв, яких охопив відчай, блимнув промінець надії: у Москву прибула майбутній прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр. В автобіографічній брошурі «Посланниця у Москві», яку випустило єрусалимське видавництво «Алія», вона так описує ту незабутню подію: 

 

«Оскільки я народилася у Києві, а він як одне з провідних міст увійшов згодом до Радянського Союзу, найперший президент Ізраїлю Хаїм Вейцман своїм указом призначив мене Надзвичайним і Повноважним Послом у Радянському Союзі. І от я прибула до Москви — столиці держави, де євреї були людьми поза законом: повним ходом йшла компанія боротьби з «безрідними космополітами», накинулися на кремлівських лікарів, світил медичної науки, від чого усі євреї жили у постійному страху.

 

У такій тривожній обстановці я, посол щойно створеної Держави Ізраїль, вручаю вірчі грамоти найвищому керівництву СРСР. Це збіглося з єврейськими святами. У Москві всі синагоги перебудували під лялькові театри або архівні установи, але дивом вціліла та, що була неподалік місця, де розташувалося посольство Ізраїлю, і я з двома співробітниками посольства вирішила побувати в ній — як і годиться на свята.

Зазвичай на свята, як мені сказали, сюди приходили не більше ста людей, але того дня вулиця перед синагогою була невпізнанною — вона була забита народом, тут були люди усіх поколінь — і старі, і молодь, підлітки і навіть зовсім малі на руках у батьків.

 

Спершу я не могла збагнути, що відбувається і хто вони, ці люди. Та швидко зрозуміла: вони прийшли — добрі, хороші, безстрашні радянські євреї, прийшли, аби бути з нами, прийшли продемонструвати почуття приналежності до єврейства, сподіваючись на підтримку й допомогу Держави Ізраїль у скрутний для них час.

 

За кілька хвилин вони обступили мене щільним кільцем, ледь не піднявши на руках, знову і знову називаючи моє ім’я. Нарешті вони розступилися, аби я змогла увійти у синагогу, але й там продовжувалася демонстрація єднання: раз у раз хтось підходив до мене, торкався моєї руки і навіть цілував мою одежу — без гучних слів радянські євреї демонстрували свою причетність до світового єврейства й нової своєї держави — Ізраїль, і я була для них символом цієї держави.

 

Дивлячих на них, я зрозуміла, що ніякі, нехай і найстрашніші, погрози не налякали цих людей, що Ізраїль — то їхня мрія і надія. Мовчання цих людей було дуже промовистим, воно говорило: Радянський Союз переміг фашизм, але він не переміг антисемітизм.

 

Я також зрозуміла головне: Радянському Союзу не вдалося зламати цих людей, тут Росія з усією своєю могутністю зазнала поразки — євреї залишилися євреями.

Та от біда: зворушені зустріччю, вони геть забули про те, що правлячий режим опустив над їхньою країною «залізну завісу», зробивши з Росії закриту зону, і найближчим часом виїхати до Ізраїлю нікому з них не вдасться».

 

Олексій Аджубей:

 

«І знову про Еренбурга. Розмірковуючи над тим, як зупинити загрозу знищення свого народу, він дійшов висновку: зупинити це зможе одна-однісінька людина — та, яка має абсолютну владу у країні, — Йосиф Сталін. І вже 29 січня загрозливого для євреїв 1953 року звертається до нього з листом (дослівно):

 

«Дорогий Йосифе Віссаріоновичу!

 

Я вирішив потурбувати Вас із надзвичайно важливого питання, я вважаю своїм обов’язком викласти Вам свою пропозицію, яка стане єдиним реальним вирішенням єврейського питання. Мені здається, таким радикальним вирішенням у нашій соціалістичній державі є повна асиміляція, злиття людей єврейського походження з народами, серед яких вони живуть. Це необхідно для боротьби проти американської пропаганди, яка прагне відокремити людей єврейського походження.

 

Коли на різних міжнародних комісіях, пресконференціях та ін. мене запитують, чому в Радянському Союзі більше не існує єврейських шкіл або газет єврейською мовою, я відповідаю, що у нас не залишилося й сліду від колишньої «межі осілості», й нові покоління радянських громадян єврейського походження не бажають відокремлюватися від народів, серед яких вони живуть.

 

З точки зору прогресивних французів, італійців, англійців та ін., не існує поняття «єврей» як представник певної національності, слово «єврей» там означає хіба що релігійну приналежність, і не більше.

 

Від себе хочу додати: відданість великої більшості трудівників єврейського походження Радянській Вітчизні й російській культурі набагато перевищує відокремлену частину несвідомих євреїв, а це допоможе боротися із залишками антисемітизму.

 

Мені здається, що відданість євреїв Радянському Союзу дасть відсіч закордонним наклепникам і хороші докази нашим друзям у всьому світі.

 

От тому я, дорогий Йосифе Віссаріоновичу, насмілився написати Вам. Йдеться про важливий політичний акт — асиміляцію єврейського населення з народами СРСР, серед яких вони проживають, Зрозуміло, що це може бути корисним для згуртованості народів, а отже, для Батьківщини.

З глибокою повагою — І. Еренбург».

 

Сталін відреагував миттєво: він викликав головного редактора «Правды» Шепілова й наказав йому негайно надрукувати цей лист, що й було зроблено. І дуже скоро це викликало ефект бомби, що розірвалася: характер листів до Еренбурга різко змінився, мовляв, те, що він пропонує, це тихий геноцид радянського єврейства, і хто дав йому право говорити від імені усіх євреїв?

 

Серед тих, хто відгукнувся, одними з перших були євреї, представники дипломатичного корпусу, акредитовані в СРСР: посол США Аверелл Гарріман, посол Ізраїлю Голда Меїр, посол Нідерландів Гілберт Ханн, а також знані в усьому світі німецький письменник Ліон Фейхтвангер, лауреати Нобелівської премії Альберт Ейнштейн та Залман Ваксман і багато інших.

 

Знайомлячись з листами, Еренбург зрозумів, що припустився помилки, тож кожному дописувачу відповів листом-каяттям (дослівно):

 

«Я говорив і завжди говоритиму, що я — єврей, допоки існуватиме на світі хоча б один антисеміт. Інтернаціоналізм продиктував мені слова у моєму листі, а також моє розуміння людської гідності і бажання врятувати мій народ.

Я продовжую думати, що антисемітизм, який усе ще має місце також і в нашій країні, — потворний пережиток минулого, усе одно зникне, як зникли усі расові забобони. Тільки тепер я знаю, що очистити свідомість від антисемітських забобонів — справа, на жаль, дуже довга».

 

Доповідна записка міністра внутрішніх справ Лаврентія Берії Йосифу Сталіну:

 

«Цілком таємно

На виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР та постанови Ради Народних комісаров СРСР, НКВС СРСР здійснена операція з переселення низки національностей у східні райони країни. В результаті проведених акцій депортовані сотні тисяч інгушів, чеченців, німців Поволжжя, кримських татар, карачаєвців, калмиків, греків, балкарців, месхетинських турків, курдів, хемшинів, а також козаків, українських націоналістів із західних кордонів СРСР, куркулів».

 

Олексій Аджубей:

 

«Хоча у посланні стояв гриф «Цілком таємно», на майданах, базарах, у чергах та інших скупченнях людей відверто заговорили: «Скоро у Москві, Ленінграді, інших великих містах звільняться багато квартир, бо виселятимуть євреїв».

 

Ні в кого у країні не було сумніву: наступною буде депортовано єврейську націю. Куди? На самісіньке дно Росії — у Хабаровський край, де розташувалася штучно створена Єврейська автономна область, у місця, де ніщо не росте і ніщо не родить, а від укусу тайгових кліщів людина помирає або впадає у сон.

 

Невдовзі я, тоді кореспондент молодіжної газети, завітав до письменницького будинку по Лаврушинському провулку, 17. Двері відчинила Валерія Герасимова, перша дружина голови Спілки письменників СРСР Олександра Фадєєва. Вишукуючи відлюдні місця, вона розповіла, що Саша, як вона називала колишнього чоловіка, кілька днів тому повідав їй, що «замислюється страшна акція проти євреїв». 

 

Я зрозумів Валерію Анатоліївну: після розлучення з Фадєєвим вона вийшла заміж за єврея Бориса Левіна, від якого народила дочку Анечку, і тепер хвилювалася за свою сім’ю.

 

«Саша повідомив також, — вела вона далі, — що вже відбулася нарада керівників усіх залізниць країни. Керував нарадою Суслов, присутнім був і Маленков, але не виступав. Суслов же повідомив, що в країні буде проведено акцію, до якої треба терміново готуватися усім керівникам залізниць. Підкреслив також, що за підготовкою й проведенням акції стежить товариш Сталін».

 

За своїми службовими обов’язками я не раз зустрічався з письменниками-євреями, тож, опинившись у письменницькому домі, завітав до найвідоміших з них. Вони, зрозуміло, були у пригніченому стані.

 

Михайло Матусовський — поет, учасник війни, був тяжко поранений, зізнався, що живе у постійній тривозі за свою родину — за дочок, за дружину Женю, яка була з ним на фронті: «Нічого не вдієш, ми готуємося до ганебного від’їзду, Женя вже заготовила валянки, інші теплі речі, постільні мішки...».

 

Василь Гроссман — літописець війни, людина мужності й відваги, хто без похвал Сталіну правдиво відобразив Сталінградську битву, був приголомшений до глибини душі, повторював раз у раз, зітхаючи від безвиході: «Вони не зупиняться ні перед чим, ні перед ким».

 

Михайло Свєтлов — учасник громадянської війни, автор популярних тоді пісень «Каховка», «Гренада», готувався до найгіршого, ба більше, біля дверей уже стояли запаковані валізи. Михайло Аркадійович знав «звичаї» цієї влади, у якій панують чекістські закони, і нічого хорошого від неї не очікував».

 

Від автора

 

Культ особи Сталіна почав формуватися з початку 30-х років, а з плином часу набув потворних форм: його статуї були встановлені на фасаді кожного громадського будинку, а його погруддя — перед усіма аеропортами, залізничними вокзалами й автобусними станціями.

 

Його портрет висів не те що у кожному музеї, — у кожній залі музею, його погруддя стояло у всіх шкільних класах, а портрет висів просто навпроти бюста. Він усюди, він усе бачить, а численні політпрацівники, лектори, виступаючи перед народом, наголошували: «Товариш Сталін ніколи не помилявся, упродовж життя він не помилився жодного разу».

 

Звісно, це не так. Одноосібно керуючи країною, він неодноразово припускався помилок, і однією з них було переслідування його співвітчизників-євреїв, апогеєм якого стала висмоктана з пальця «справа кремлівських лікарів» та запланована ним же депортація євреїв до чужого їм Хабаровського краю.

 

Сталін не врахував, що євреї — це не лише ті, що живуть у Радянському Союзі, ця нація розкидана по всьому світу й має там неабиякий вплив.

 

І здійнялася буря: у Москву полинули запити від лідерів держав, бізнесменів, впливових людей, усі прагнули «роз’яснень», вимагали припинити беззаконня. Послання такого змісту Кремлю адресували президент США Гаррі Трумен, президент Франції Шарль де Голль, президент Ізраїлю Хаїм Вейцман та прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон, промисловець і нафтовий магнат Арманд Хаммер, банкір Меїр Ротшильд, а світова медична наука створила Міжнародний комітет з вивчення звинувачень, що були висунуті провідним радянським лікарям.

 

І Сталін «здав назад»: аби вийти сухим з води й уникнути звинувачень на свою адресу, він поспіхом присвоїв премію свого імені письменникам-євреям Іллі Еренбургу за роман «Буря» та Еммануїлу Казакевичу за роман «Весна на Одері».

 

Олексій Аджубей:

 

«Коли з телетайпної стрічки зійшло таке сенсаційне повідомлення, яке ми зобов’язані були надрукувати, я доручив зробити це своїй заступниці Черновій, а сам вирішив узяти інтерв’ю в обох новоспечених лауреатів. Еренбург як член Всесвітньої ради миру перебував у Парижі, тож я поспішив до Казакевича, якого знав, бо він не раз бував у нашій редакції.

 

Він особисто відчинив двері, і було видно, що про своє лауреатство він нічого не знає, був сердитий, розгублений і блідий — перспектива депортації наганяла на нього жах. Підійшовши до письмового столу, сказав: «Я їм не дамся, — витяг і поклав на стіл іменний пістолет — нагороду маршала Рокосовського. — Цей пістолет ніколи не стріляв по своїх, але ті, хто прийдуть виселяти мене, — люті вороги, кулі для них мені не шкода».

 

«Не хвилюйтеся, Еммануїле Генріховичу, лауреата Сталінської премії з Москви не виселять», — заспокоїв його я.

 

«Кого ти маєш на увазі?».

 

«Вас, звичайно».

 

Від несподіваності Казакевич аж присів. Потім сховав пістолет у шухляду, посміхнувся й помітно зрадів. І я не певен, чи зрадів він Сталінській премії, — надія на те, що особисто його родини перспектива депортації не торкнеться, порадувала його набагато більше.

 

До речі, ця «милість» Сталіна не справила ніякого враження ні на кого — як усередині країни, так і за її межами».

Класик івритської літератури, Нобелівський лауреат Шмуель Агнон, який народився у містечку Бучач, що на Тернопіллі, дізнавшись про арешт кремлівських лікарів, сказав: «Багато століть тому єврейського праведника Ноя врятувало від потопу біблійне диво. Тепер заарештованим праведникам треба сподіватися лише на диво, нехай навіть і не біблійне».

 

Ці слова виявилися пророчими — диво і справді сталося: 5 березня 1953 року помер Сталін, організатор і натхненник брудної «справи», а вже 3 квітня того ж року тих лікарів, які залишилися в живих, випустили на волю. Двоє не витримали наруги й тортур у ході слідства й померли в тюрмі, ті ж, кому пощастило вижити, були зламані морально, перебували в тяжкому психологічному стані, ставши інвалідами.

 

З тих пір і до сьогодні у Кремлівській лікарні не працює жоден єврей — нове покоління талановитих лікарів-євреїв забобонно уникає її, пам’ятаючи, як «віддячила» радянська влада за сумлінну працю їхнім попередникам.