Єдиний план затяжної війни. Чому Макрон заблокував передачу активів рф Україні?

Ми вступаємо в Новий, 2026-й, рік без нових змін.

 

З тими ж обстрілами енергетики та знищенням усього живого в Україні.

 

Водночас ми стали європейським військовим комплексом.

 

І в цьому хаосі блекаутів, фейкових гарантій НАТО, безрезультатних перемовин про мир в Україні ведеться війна проти людей. 

 

Порожні домовленості, котрі ні на йоту не наблизили нас до миру, виглядають більше як ігри, а не серйозні дії.

 

І доки вони бавляться, їхній сателіт з пекла — путін — продовжує нищити міста, села та все живе, чим наповнена Україна. 

А ще в 2026 рік ми прийшли з ударом від того, від кого пересічні українці не очікували. Президент Франції Еммануель Макрон зірвав план Єврокомісії з передачі Україні активів російської федерації.

 

Макрон відіграв ключову роль у блокуванні ініціативи на саміті ЄС. Схоже, французька сторона заздалегідь вела закулісні перемовини з низкою країн, включно з Угорщиною, щоб не допустити ухвалення альтернативного рішення. 

 

Але чому роль продовжувача війни віддали саме другу президента України Володимира Зеленського Еммануелю Макрону? Тому що таку роль ніколи не віддають ворогу, а лише другу. Адже друг — це довіра, доступ та відсутність спротиву.

 

Затяжна війна — не помилка партнерів, а формат. І в обраній ними моделі війна й не повинна була швидко закінчитись, водночас вона й не повинна перерости в неконтрольовану ескалацію. Як і не повинна руйнувати фінансову та політичну архітектуру Заходу. 

 

Значить, потрібен контрольований вогонь. Достатньо сильний, щоб росія була зв’язана, та достатньо слабкий, аби не обвалилася система. Це і є модель затяжної війни.

 

Цікаво й те, чому за продовження війни взялись не Британія, Німеччина чи США. Щодо Німеччини, вона має занадто пряму залежність від промисловості, ринків, експорту.

 

Тому будь-які різкі рухи — це удар по своїй економіці. І Німеччина більше — виконавець задумів режисерів й наразі не тягне на роль режисера. Британія занадто радикальна, вона штовхає до ескалації, а не до контролю.

 

США — занадто помітно. Якщо Сполучені Штати будуть напряму різати допомогу або блокувати активи, це може спричинити політичний вибух — звинувачення в цинізмі та втрату морального фасаду.

Отже, в Макрона є репутація друга України та особисті зв’язки із Зеленським. Також він має образ гуманіста та переговорника. У нього є здатність сказати «ні» та водночас не виглядати ворогом.

 

А це ключова умова для такої ролі. Макрон публічно підтримує Україну, — довіра збережена. Він блокує радикальні кроки, а це значить, що система захищена. Тягне час — тож війна залишається керованою. Він бере на себе негатив, значить, інші — чисті.

 

Тобто Еммануель Макрон виконує роль буфера між реальним болем України та реальним страхом світових еліт. І саме друг Зеленського повинен сказати «ні». Тому що якщо це скаже ворог, буде бунт. А якщо це каже друг, то це подається під соусом «мені боляче, але я вимушений».

 

Однак в очах України це виглядає особливо жорстоко. Саме той, кому вірили, хто говорив про цінності, ставить знак «Стоп» на гроші, котрі могли б змінити хід війни. 

 

Активи російської федерації — це червона лінія, і Макрон її тримає. Чому активи, котрі не є особистими грошима путіна, а податками громадян та резерви, — не можна зачіпати? Тому що це прецедент — кінець недоторканності грошей. Також це сигнал елітам: ваші резерви умовні.

 

Отже, Макрон — сторож цього кордону. І не тому, що він за росію чи проти України, а тому, що це загальна гра закулісних архітекторів. А президент Франції вочевидь за збереження миру еліт, навіть якщо мир для людей горить.

 

Вони знайшли ідеальну людину, котра може посміхатись, обіймати, обіцяти й водночас гальмувати все, що могло б хоч якось закінчити війну.

 

То що ж ми наразі бачимо в характері країн-партнерів? США — країна-стратег. Німеччина — той, хто зазвичай сплачує рахунки, хоча і є обережним партнером. Британія — це батіг. Франція — гальмо. Україна — це поле. А росія — інструмент.

 

Саме тому роль Макрона незамінна. Саме він утримує війну в допустимих межах.

На цьому тлі є чимало інших запитань. Як-от, чому французький месенджер Olvid та російський месенджер «Макс» дуже схожі за дизайном?

 

Це не задумка держави, точніше корпорації. Бо наразі все більше проявляється доказів, що ніяких держав немає, є фірми, котрі працюють на господарів. Самі ж господарі себе палять.

 

Вони — це наддержавний шар, архітектори цифрової ідентифікації, комунікації, контролю поведінки, інфраструктури довіри. Вони не керують країнами напряму, вони пишуть правила середовища, в якому країни вже діють.

 

Це стосується абсолютно всіх країн. Національні месенджери, заборона й вичавлювання іноземних платформ, обов’язкова прив’язка до номера чи обладнання, можливість віддаленого контролю та відключення вас від життя, єдині бази ідентифікаторів, постійне розширення (телефони, за ними планшети, комп’ютери, ноутбуки, автомобілі).

 

А ще ідентичність, цифрові ІD-картки, зручні державні додатки, злиття послуг, банки, медицина, зв’язок, — усе це спільне. 

 

Гроші: безготівковий розрахунок, цифрові валюти центральних банків, контроль транзакцій, тимчасові блокування заради безпеки. 

 

Це все єдина модель для будь-якої країни. І кожна країна зобов’язана виконувати умови. Це певна внутрішня дизайнерська мова. Своїми він читається миттєво. Для інших це — звичайний додаток та певна уніформа без шевронів.

 

Але ми знаємо, кому це належить. Господарям регіонів, на територіях яких розташовані країни. І як господарі вирішать, так і буде. Керівники всіх країн, без винятку, точно виконують накази господарів, без нарікань.

 

Що путін, що Зеленський (ковтнув же він покірно блокування Францією активів рф), що Макрон та всі інші. Вони всі поставлені на президентські-прем’єрські пости, аби «доїти» нас і здавати прибуток у касу господарів.

 

Архітектори не боряться один з одним, вони сперечаються лише про швидкість та методи втілення своїх планів. Це підтверджується навіть таким простим вищезгаданим прикладом, як схожість дизайну державного месенджера росії, Франції, Китаю, Японії, Південної Кореї, США, Швейцарії, Індії. Він виглядає як коло — це символ замкненого контуру, а хвіст з лівого боку означає втягування. Тож цей символ чітко вказує: вхід є, а виходу не обіцяли.

 

Чомусь символізм схожих знаків месенджерів асоціюється з російсько-українською війною. Якій кінця-краю ми не бачимо. А якщо звернутись до історії, то локальні війни й конфлікти останніх ста років не створили воєнно-політичної та економічної переваги жодному центру сили. Тому що так було задумано. Архітекторами. 

А тим часом Україна та українці продовжують жити в своїй страшній реальності. Україна — в турбулентності, в хаосі перемовин. Яким буде договір про припинення вогню між Україною та росією? На яких умовах? Коли він буде? Та чи буде взагалі?

 

Війна на фізичне знищення доповнюється чорною зимою — ударами по енергетиці. У листопаді-грудні Одеса та область зазнали наймасованішої атаки по енергетиці за весь час повномасштабної війни.

 

Було пошкоджено понад 20 підстанцій, близько 10 виведено повністю з ладу. У самій Одесі були повністю знеструмлені всі тяглові підстанції. В одеситів не було світла, води, тепла, зазнала пошкоджень робота транспорту й критичної інфраструктури.

 

Нагадаємо, Одеса — ключова точка портової логістики, великий мегаполіс зі складною енергетичною мережею та залежністю від тягових підстанцій. Останні — спеціальні електроустановки, що приймають електроенергію високої напруги з мережі, перетворюють її та передають через контактну мережу для живлення електричного транспорту: електровозів, тролейбусів, трамваїв, а також поїздів метрополітену. 

 

У цей же час у Кривому Розі були зафіксовані значні стрибки напруги — критичні відхилення від норми.

 

Херсонська область також була практично повністю знеструмлена. І Херсон цілеспрямовано вимикають обстрілами, намагаючись розбалансувати мережу. 

 

Напередодні нового року вороги страшними, комбінованими обстрілами ще більше поглибили знеструмлення Києва. Блекаут та холодні помешкання столиці. Звісно, це не точкові удари, а системна атака на життєзабезпечення.

 

Удари не по фронту й не по армії, а по цивільних мешканцях. Метою цього є позбавлення людей базових умов життя, створення гуманітарного колапсу, злам психологічної стійкості та виклик внутрішнього тиску на владу. Тактика виснаження, а не військова необхідність. 

 

Свідома стратегія чорної зими, завдання котрої — не разова атака, а втримання регіонів України у темряві.

 

І, на жаль, кінця-краю цьому не видно. Адже в росії є достатній запас дронів і ракет для продовження такої тактики. Енергетика — найуразливіша ціль. Кожен відновлений об’єкт — це знову мішень. Тому, схоже, ці хвилі йтимуть безкінечно.

 

Повторні удари по вже пошкоджених вузлах продовжуватимуться, щоб не було можливості відновити. Звісно, це може викликати гуманітарне навантаження. Своєю чергою зростатиме енергетичне зношення системи. 

 

Іде тиск на великі міста. Зростання внутрішньої напруги й спроба примусити Україну до важких політичних рішень. Це шантаж через холод і темряву. Свідома військова стратегія проти мирного населення.

 

Важливо, що метою кремля є не просто знеструмлення, а намагання зламати стійкість енергосистеми як цілого. Викликати нестабільність навіть там, де фактично світло є, створити постійні стрибки, аварії, відключення, збільшити зношення, щоб не було чим замінити. І це робить кожен наступний крок ефективнішим за попередній. 

 

Енергетичне зношення стане критичним фактором, що приведе життя міст у режим холоду й темряви. 

 

Отже, війна — це не просто обмін ударами артилерії. Війна — це цілий комплекс знань, умінь, волі та розробки й оновлення різноманітних операцій, які поєднані в одну стратегію. Але шкода, що немає гідної нашої стратегії у відповідь, яку брали б у розрахунок.