«Тінь напівправди», що породжує чудовиськ. Рецензія на новий роман Марії Матіос «Жінці можна довіряти»

«Моя найстрашніша книжка», — сказала в інтерв’ю для «Суспільного» Марія Матіос про свій новий роман «Жінці можна довіряти» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2025).

 

А в іншому інтерв’ю, для «Високого замку», висловилася про нього ще й так: «Струс мозку і його трепанація, це безжальний розтин ракових пухлин нашого недавнього — совєтського — минулого, яке ми ще тримаємо за хвіст, бо ось воно, за рогом».

 

Матіос належить до невеличкого кола письменників, які здатні адекватно оцінювати власні твори. Пригадую, як у рецензії на її попередню книжку «Мам?» так і не зміг визначити ані жанру, ні навіть виду цієї прози.

 

Аж ось у повище згаданому інтерв’ю бачу авторську версію: «Це не роман, як пишуть ліниві оглядачі книжок. Це викид крови в слова, щоб кров не викинулася в мозок чи серце... Десь так». Хай це не зовсім літературознавче означення, проте — навдивовижу влучне. Тож так: цій жінці можна довіряти.

 

Анотація до книжки починається так: «Ключі від теперішнього завжди припадають пилом у минулому». З огляду на стилістику цього коротенького службового абзацу припускаю, що його склала сама авторка. Ні, у першому реченні немає оригінального сенсу — лише ексклюзивне формулювання добре знаного афоризму про те, що історія мало кого вчить.

 

Та вже друге речення — це ризиковане наближення до краю Ніцшевої прірви: «Та чи кожен має відвагу добровільно відімкнути комори своєї пам’яти, де замкнено зраду і підступ, законсервовано брехню?». Й останні анотаційні слова описують видіння, що зневолюють сміливців-пірнальників до тої самої прірви, куди заглядав був іще Босх, — «витончені ігри з жертвами». 

 

Виходить, перед нами роман жахів. Не так у Кінговому розумінні, як у Кафковому. Як писав Теодор Адорно у своїх славетних «Нотатках про Кафку»: «Голоси, які затягують у такі нетрі страждання, що зляканий читач уже не певен, чи зможе випірнути».

 

Утім, усі якісні горори починаються з повільно-детального опису щоденного буття, аби далі «неймовірне» виглядало логічно, «нормально». Так, формально роман «Жінці можна довіряти» цілком улягає квазіжанру «на реальних подіях» («квазі», бо хіба Кінг чи Кафка не засновані на реальності?). Та коли загальновідомі факти починаєш розглядати в мікроскоп, раптом відкриваються несподівані зв’язки, причини, спонуки і наслідки — аж так, що узвичаєне розуміння подій розпадається й оголюється моторошна матриця, яка ув’язнює людей у зміненій реальності. У нашому випадку — «совєтського способу життя».

 

Отже, історія повсякдення десятиліття високого брєжнєвізму, 1978–1988 роки. Зав’язка — у студентському середовищі Чернівецького університету та серед тамтого ж прошарку технічної інтелігенції. Життя під ковпаком КҐБ. Потім — криве відлуння усіх тих прихованих попередніх причин у зародженні й вибуху львівської протестної хвилі напередодні Незалежности. І далі аж до метастаз у передвоєнному сьогоденні.

 

Та одна справа — порівнювати тодішнє буття зі світом Кафки, що есеїсти робили неоднораз, і зовсім інша — описати ту вважай віртуальну добу цілим романом й ніби очима пана К. (чи випадково на цю ж літеру починається прізвище головного персонажа у Матіос?). Ні, не вважаю роман «Жінці можна довіряти» екзерсисом на тему «Процесу» — просто геніальний Франц створив парадигму, яку ніяк обійти.

 

Як пише українська дослідниця Кафки Євгенія Волощук, «головні персонажі демонструють парадоксальне поєднання напівбунту-напівпокори, а представники влади виявляють єзуїтську комбінацію напівтурботи–напівзнущання». Подібна характеристика цілком пасує і до нашої «Жінки...». Через те, як пригледітися, ніби відбувається заміна празького антуражу чернівецьким, львівським та київським. Не кажучи вже про сюжетну схему — вона чи не ідентична «Процесу».

 

«Напевно, хтось обмовив Йосифа К., бо одного ранку, дарма що він не скоїв жодного злочину, його заарештували», — цей початок «Процесу», ніби посмішка Чеширського кота, висить над багатьма епізодами «Жінки...». Реакція героя Кафки: спочатку зневажлива зверхність до інциденту, тоді упевненість у швидкому його розв’язанні через звернення до офіційних інстанцій, далі шок від урозуміння неподільности влади публічної і таємної й розпач через неможливість хоч якось вплинути на перебіг подій та, врешті-решт, жах споглядання бездонно-безкарного зла. 

 

Оповідачка роману «Жінці можна довіряти» (яка має те ж саме ім’я і по-батькові, що і в авторки) просувається саме цим шляхом із так само щокроку більшим приголомшенням: «Мені здавалося, що я знаю вже все про час, про який сповідається Василь Петрович, бо я в ньому жила, той час і мене молотив, мов ціпком. Ач, ні... Мені причина його падіння настільки зрозуміла, що подальші деталі, мабуть, уже не можуть справити більшого враження чи потрясіння. Та я помилялася». Мандрівка геть виснажлива: «У голові цілковита порожнеча. Так, ніби в ній відсутній мозок, і тіло таке, мовби з нього вирвали всі нерви». А ось і вигляд ззовні: «З такого обличчя сучасний Мунк написав би ще один «Крик».

 

Описуваний пізньосовєтський час, за яким, хоч як дивно, ностальгують чимало наших сучасників, Марія Матіос називає «скаженим часом». Так само його можна йменувати Кафкіанським часом. Ще один дослідник цього феномену, Алоїз Принц, підмітив цікавий нюанс: «В цій тривалій суперечці між життєвими силами немає твердих норм і правил. Можлива лише «етика буднів» (На порозі щастя. Біографія Франца Кафки. — К.: Темпора, 2023).

 

Цю «етику буднів» пані Матіос досліджує давно, мотив людської підступності знайдемо чи не в кожному її романі. Ось і тут: «В селі завжди є люди, охочі до підлости і зла, підсумовувала свою розповідь бабуся... Людина страждає через те, що хтось, окрім неї, може бути щасливим... Більш удатні завжди перебувають під перехресним вогнем заздрощів». Заздрощі штовхають на моральний переступ. А залишки совісті спонукають до переховування. Внаслідок традиційна етика немов розчиняється у «тіні напівправди». Масовість подібних проявів така, що вісь моральних цінностей чи не перевертається догори дриґом: «Молодшою я думала, що совість робить людину відважною і богобоязкою. Тепер вагаюся, чи не навпаки. І якщо так — то чому? Де той баланс — між страхом самозбереження і сміливістю героя?». Іржа згубного сумніву роз’їдає навіть юних романтиків-максималістів. Підо впливом совєтської «етики буднів» життєрадісна студентка зі стійкою етикою добра і зла раптом собі міркує: «В цю мить, може, вперше щиро шкодую, що батьки мене не навчили брехати».

 

Повернімося до тези «Ключі від теперішнього завжди припадають пилом у минулому». Ми довго й затято святкували розпад імперії — аж так, що упустили час для діагностики і лікування спадкових хвороб.

 

Рожеві окуляри були модні серед усіх верств і професійних прошарків. Пригадую, як навіть на початку 2000-х в академічному літературознавстві ігнорувалися дослідницькі теми з вивчення механізмів впливу соцреалізму: мовляв, навіщо копирсатися в тому мотлосі, привиди совєтського потойбіччя давно запалися у небуття; покоління народжених по тому вже у верхніх ешелонах влади і бізнесу, тож — вперед до світлого майбутнього!

 

Виявилося, той дороговказ вів у глухий кут. Мало того, що просування без карти закладених давно мінних полів наражало на «несподіванки» що у внутрішній, що у зовнішній політиці. Викривлено було саму суть кінцевого пункту: майбутнє без покараного минулого зла — примарне. Власне про це — роман «Жінці можна довіряти».

 

Коли романна історія сягає 2013 року, ми зненацька потрапляємо на президентське прийняття з нагоди Дня Незалежности. Де й зустрічаємо отих нібито «зниклих» привидів — колишніх капітанів КҐБ, що творили внутрішню імперію зла, а тепер «облаштовують» нібито нову Україну вже у генеральських мундирах. Про злочини своєї каґебістської молодости вони тепер висловлюються так: «Треба було негласно підстраховувати» державу. А провокативно-підривну роботу на початках Незалежности описують взагалі позамежно: «Державу треба було мало не з нуля будувати!». І це навіть не блюзнірство, усі ті деркачі справді будували нову державу — ту, де КҐБ, «поняття» і куранти.

 

І от нараторка «Жінки...» нетямиться: як же так — «на щорічних прийняттях з нагоди дня Незалежности чи не половина запрошених офіційних і публічних осіб — умовні «крильчуки», а інша половина — «завгородні» (за прізвищами персонажів; позаштатні й штатні каґебісти)?! І ці «ключі до теперішнього» зовсім не припали пилом, а навпаки — начищені і змащені, як готова до застосування зброя.

 

Далі — лютий розпач: «Все дозволено! Все. І всім. І явним ворогам також. Демократія без кордонів і без ревізії». Непокаране зло далі руйнує що державний, що суспільний організми. І, так — це про війну. Про внутрішні психологічні механізми, що уможливили неготовність до неї. Найчутливіше в цю проблему занурювалися письменники-емігранти з Донеччини і Криму, російськомовних анклавів, де совєтський спосіб життя вкоренився найглибше і затримався найдовше: Владислав Асєєв, Володимир Рафєєнко, Олег Сенцов, Олена Стяжкіна, Олексій Чупа, Павло Белянський.

Марія Матіос вивела проблему непокараного зла на вищий, інтегральний рівень. Туди, де хитаються шальки життя і смерти всього українського.