Літературна токсикологія. Рецензія на книжку Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм»

Книжка американської професорки польського походження Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» вийшла у США 2000-го.

 

Тамта філологічна спільнота хоч і помітила її, але радше ґлузливо: мовляв, це ж професійне самогубство — гавкати на «вєлікую русскую літєратуру». Авжеж, західна суспільна думка перебувала тоді на піку сформульованої Фукуямою ейфорії про «кінець історії».

 

Глобальні перспективи увижалися райдужними, тож навіщо копирсатися у старих запилюжених шафах — однаково скелети звідти більше ніколи не вийдуть. Нумо, краще, демократизувати Росію!

 

2006-го «Трубадурів» переклали українською (К.: Основи). Хоч ми вже були нашорошені супроти «нової» Росії з її газовим, трубниим, сирним чи цукерковим шантажем, але карти Кремля розкрилися пізніше, на мюнхенській безпековій конференції 2007-го.

 

І ще ніхто тут — як і на Заході — не пов’язував імперські вихватки з імперською масовою свідомістю, витвореною Пушкіним, Толстим, Достоєвскім etc. Ба більше: школярів далі примусово інфікували обов’язковим курсом російської літератури, а батьків переконували, що Булгаков — слава українського літпроцесу. Тож дослідження Томпсон у нас сприйняли приблизно так, як і закордоном, — ніби якусь курйозну культурологічну оповідку. 

 

Аж ось торік видавництво «Наш Формат» здійснило перевидання у кольорах прапора УПА. І, здається, ця книжка нарешті спромоглася відкрити очі багатьом. Можливо, навіть, частині класу «какаяразніца».

 

Порівняно з попереднім виданням до нової книжки додано передмову одного з кращих політологів Миколи Рябчука, де, зокрема, сформульовано поняття «хороші руські»: «Більшість російських письменників мали клопоти із чинною владою, тож догледіти в них «трубадурів імперії» достоту складно — достоту як і розпізнати затятих імперців у політемігрантах ранньо- чи пізньосовєтської доби.

 

Адже всі вони були антирежимні й антисовєтські, всіх їх можна назвати «хорошими рускімі»... Мало кому спадало на думку тоді, та й тепер, що опоненти совєтів (як Бродскій чи Солженіцин) можуть бути такими самими імперцями, як і самі совєти». 

 

Паралельно Рябчук описує процес «підкупу імперською владою «корисних ідіотів» серед західних еліт, від Вольтера починаючи: «Мало хто знає, що Єкатєріна ІІ фінансово винагороджувала французьких енциклопедистів за негативні та брехливі дописи про Польщу, яку Єкатєріна і король Пруссії Фрідріх ІІ підкорили після поділів Речі Посполитої у XVIII столітті (так до рук Росії потрапила Бєларусь і майже вся Україна)».

 

Також для цього видання Томпсон написала переднє слово, де концентровано подано головні тези дослідження. «Мова є зворотним боком влади», — значить вона, а відтак «тексти російської літератури є ресурсами та засобами для поширення імперських завоювань... Поширення таких публікацій на Заході було співмірним із військовим і політичним статусом... Інтерес до російської культури у світі ґрунтувався (принаймні частково) на пошані російських збройних сил».

 

Дослідниця ретельно аналізує «ораторські навички, необхідні для доведення своєї правоти у світі», і доходить висновку, що Росія добулася тут цілковитого успіху. Аж так, що перетворила навіювані нею віртуальні образи на вельми правдоподібну картину світу. Насправді ж, «дискурсивне утворення, яке називається Росією, є інтелектуальною реальністю».

 

Центральне місце у системі доказів Томпсон — інтерпретація роману Толстого «Війна і мир», завдяки якому «імперія утвердилася в пам’яті читачів як реальна держава... Цей роман створив настільки привабливий образ Росії як країни, позбавленої серйозних гріхів, і з такою кількістю видатних громадян, які діяли в «реальній» історії, що, по суті, не можна було навіть думати про якусь його серйозну критику... Велич Росії описано в такий спосіб, щоб відбити охоту до будь-якого радикалізму, який міг завдати удару цій величі». 

 

Томпсон не ставить під сумнів художні якості роману. Навпаки, вважає письменницький талант класика обтяжуючою обставиною в його маніпуляціях. З одного боку, «приховуючи причини війни і зображуючи Росію жертвою, яка здобула перемогу, а не здобиччю і хижаком водночас, Толстой став одним із найголовніших творців ідеї жертви, яка відіграє дуже важливу роль у політичній мітології росіян».

 

З іншого — вводить у свою оповідь реальних персонажів, наділяючи їх, м’яко кажучи, неадекватними рисами. Наприклад, маємо «найбільш неприємний образ Наполеона з тих, що коли-небудь створено в літературі», і водночас Кутузова наділено вигаданими чеснотами, завдяки чому той «став героєм не тільки для росіян».

 

Більше за те: Толстой пересмикує навіть хронологію — «проєктує на добу наполеонівських війн імперську певність, яка встановилася лише після цих війн». І тим самим спотворює мапу тодішньої геополітики: «Цілу Центральну і Центрально-східну Європу зображено так, наче вона органічно належить або Росії, або Німеччині».

 

Читачеві навіть невтямки, що Австерліц — це чеський Славков, а Брюн — це Брно. Так само читачі «брали на віру його розповідь про те, як царя радо вітали у Вільнюсі, хоча насправді Вільнюс був одним із головних осередків спротиву російському правлінню, а його населення в переважній масі підтримувало Наполеона».

 

Томпсон називає це «технікою витіснення неросійських голосів, перспектив і дій», маніпуляційним механізмом, через який «російська література брала участь у колоніалізмі, впроваджуючи на завойованих територіях наратив російської присутности і витісняючи місцевий порядок денний та історію».

 

Читач — що тоді, що нині — не замислюється, що добробут привабливої родини Ростових забезпечуються за рахунок українських колоній, як і матеріальне благополуччя Безухова, чиї статки здебільшого походять з Київській губернії.

 

«Майстерність замовчування», — висновкує наша дослідниця. Це — у творах. У приватних же записах сором’язливої маски немає. Ось Толстой звіряється у листі до поета Фєта: «Мені зовсім байдуже, хто б не душив поляків». А у щоденнику — захоплені міркування про царювання Алєксандра І з його окупаційною стратегією, облудно іменованою «планом відродження Європи».

 

Взагалі, свідчить Томпсон, «легкість, із якою великі російські письменники ХІХ століття ковзали над реальністю війн, що їх вели правителі Росії, не має аналогів у західноєвропейських літературах».

 

Ось Пушкін, беручи участь у поході генерала Єрмолова на Кавказ, пише: «Черкеси нас ненавидять. Ми витіснили їх з привільних пасовищ; аули їх розорені, цілі племена знищені», — проте це, виходячи з контексту, аж ніяк не співчуття чи покаяння, а цілковите схвалення реальної російської агресії супроти гіпотетичної загрози від кавказців. 

 

«Я не втручаюсь у воєнні міркування. Це не моя справа», — писав Пушкін в одному з листів. Кристально чиста колаборація під машкарою скромної невинности. Так само мислив і його послідовник Лєрмонтов. І далі — по всій російській хрестоматії. Дехто навіть брехав цілком свідомо, як-от: «Відомий вислів Солженіцина, що «Росія... не знала жодного збройного сепаратистського руху», є вигадкою, не гідною великого письменника», — зауважує Томпсон. 

 

Вельми цікавий розділ — про найбільшу російську колонію Сибір. Землю, яка «залишається найменш відомою і найменш дослідженою частиною світу». Наша авторка наводить низку прикладів нестримного пограбунку краю (приміром, до 1700 року було знищено три чверті хутрових ресурсів великого Сибіру): «Наполегливість, із якою експлуатували Сибір, вказує на те, що, ймовірно, російські керівники передбачали можливість того, що з часом ці землі перестануть бути залежними від Москви».

 

А от найвідоміший російсько-сибірський письменник совєтської доби Валєнтін Распутін таких сумнівів уже не мав. Своїми творами, пише Томпсон, він «наштовхує на висновок, що в Сибіру не було корінних жителів, про яких варто згадувати, що росіяни прийшли на фактично безлюдну землю... Багато пише про декабристів, яких до Сибіру заслано тільки кілька сотень, але присвячує лише кілька слів десяткам тисяч «польських бунтівників»... Зовсім не торкається питання масових депортацій до Сибіру громадян Центральної і Східної Європи, окупованої совєтськими військами у 1939–1941 роках, незважаючи на те, що їх було у шість чи сім тисяч разів більше, ніж депортованих декабристів». Така собі «імперська забудькуватість».

 

Чи панегірик російському колоніалізму? Ніби мимохідь згадано сибірського губернатора часів Пєтра І, який підтримав був тамтий сепаратизм: його повісили з наказом не знімати, аж поки не зотліє мотузка. Томпсон запитує: «Чи Распутін не навів цей епізод для того, щоб застерегти від здійснення найжахливішого злочину проти Російської держави, який тільки можна уявити?». Схоже на те — з огляду на публічну распутінську формулу: «Сибір без Росії не існує».

 

Так само «у творах Анатолія Рибакова й Віктора Астаф’єва Сибір також перетворюється на Росію, і його історія й народи стають невидимими». Ева Томпсон підкреслює: вона аналізує творчість справді талановитих письменників, які мали чималу авдиторію і неабиякий вплив на неї. «За таких обставин західні читачі настільки засвоїли сукупність російських тлумачень, посилань і характеристик (та пов’язаних з ними забобонів, симпатій і упереджень), що російське агресивне самоствердження стає майже невидимим».

 

Унаслідок, «Росії було дозволено існувати у сфері, яку «освічений» західний дискурс описує як загадкову». Направду, більш загадковою є позиція самих західних еліт: «Учені і політики, які деконструювали західний колоніалізм, часто симпатизували політичній системі совєтської Росії» (в тому числі й вельми поважні постаті, як от Ханна Арендт). А «уявлення Заходу про російську реальність у 1945–1989 роках взагалі наближалося до риторики творців соціальних утопій».

 

Томпсон пробує знайти серед відомих російських письменників бодай когось, не зараженого імперських вірусом. Приклад Людміли Пєтрушевской не виглядає переконливо. Залишається тільки «політична письменниця» Валєрія Новодворская з типовою дисидентською долею і не типовою для російських правозахисників поставою до колонізованих Росією народів: «Ми ніколи їх не розуміли. Ми ніколи їх не зрозуміємо. Тому що ситий голодного не розуміє. У нас завжди було навалом всякої географії... У нас всього було надто багато: народу, землі, енергоносіїв, солдатів, спецслужб, чиновників, міліції... А вони судомно марили про свій крихітний шматок землі, щоби встромити там національний прапор і завести своє господарство».

 

Коли Єльцин санкціонував першу чеченську війну, «Новодворская застерігала, що тим, хто назвав сепаратистів «бандитами» загрожує небезпека йти сталінським шляхом: «Вбивати доведеться всіх: і жінок, і дітей». 

 

За всієї своєї критичности, Ева Томпсон не може дозволити собі надмірного для західного дискурсу радикалізму. А Микола Рябчук, автор передмови — може: «Професійна траєкторія сучасних російських письменників підтверджує, що більшість росіян не готова проміняти імперію на свободу й нормальність», — значить він.

 

Надія на тамту нормальність імовірна за однієї умови: «Росія мусить повернутися у свої питомі кордони». Тобто, без Кавказу і без Сибіру — у межі колишнього Московського князівства.