Пророцтво Горбуліна. Рецензія на книжку Людмили Долгоновської «Залізний генерал. Уроки людяності»

Суспільна втома — від будь-чого, включно з війною, — виникає, коли ніщо не змінюється на краще.

 

Оце, схоже, настає «втома» від генерала Залужного: мовляв, уже півтора року послом у Великій Британії, а сигналів-претензій очолити «уряд спасіння» від нього не чути.

 

Аби зрозуміти причини такого мовчання, громадська думка здебільшого звертається не до книжок і свідчень інсайдерів, а до конспірологічних сценаріїв.

 

Лайт-варіант такий: ніхто не ідеальний — ні Черчилль, ні Рузвельт, ані Тарас Григорович. Тож і наш генерал — зовсім не «залізний», а звичайна людина зі власними комплексами і компромісами.

 

А гард-варіант навіть ставить Залужного на один щабель із Зеленським: так само не вірив у початок війни й нічого не робив для відпору вторгненню.

 

Вірянам теорії змов — це ніби живильний бальзам; ніхто з них не шукатиме спростувань, тим більше у книжках, читання яких для конспірології є засадничо неприйнятним.

 

Бо ось, приміром, відкриваємо книжку Людмили Долгоновської «Залізний генерал. Уроки людяності» (Х.: Віват, 2024) і читаємо: «Командно-штабні навчання «Заметіль-2022» почалися 9 лютого… Насправді Генштаб розгортав війська на загрозливих напрямках, щоб відбивати удар Росії, готувався до оборони Києва та інших міст, створював систему фортифікаційних украплень».

 

Робилося те цілком таємно, ночами — ховалися, хоч як парадоксально, не від Москви, а від Банкової. Далі йдеться про те, «як нелегко було Головнокомандувачу зберегти в секреті план оборони країни напередодні відкритого вторгнення Росії. План, до якого мали доступ кілька людей на планеті». І офіс нинішнього Президента у це число не входив. 

 

На той час уже пролунали «шашлики» Зеленського. А Залужний устиг публічно прокоментувати щойно затверджений держбюджет: «133,5 мільярда гривень, які виділили на оборону, — це катастрофа».

 

Президент відмовлявся вводити воєнний стан, а це не дозволяло законно переміщати війська й готувати оборонні рубежі, а головне — укомплектувати армію через мобілізацію. Усе, що міг Головком — постійно тримати в небі авіацію і повсякчас міняти дислокацію ППО. Що і вберегло українське небо від тотального обвалу.

 

Причин утаємничувати від політичного керівництва свої дії у Головкома було чимало. На той час він уже знав внутрішню історію Генштабу: з приходом до влади Ющенка припинилося нищення армії і вищі офіцери розробили стратегічний план застосування ЗСУ, де передбачили сім сценаріїв протистояння Росії, включно з повномасштабним вторгненням.

 

Та коли президентом став Янукович і тодішньому міністру оборони Єжелю доповіли у «темній кімнаті» цей план, єдиною міністерською відповіддю Генштабові було: ви всі збожеволіли! Верховному головнокомандувачу навіть не доповіли. Але швидко дізналися про «божевільну» стратегію росіяни.

 

Поставилися всерйоз і пришвидшили готування до війни. Дехто вважає знамениту Мюнхенську промову Путіна 2007 року превентивним ударом по самих тільки теоретичних розмірковуваннях українських генералів.

 

Якось мені трапила на очі чи не заочна «рецензія» на книжку Долгоновської: авжеж, білий і пухнастий — що ж іще могла написати особиста піарниця Головкома? Направду, пані Людмила почала працювати у Генштабі ще 2019-го; на посаду радниці зі стратегічних комунікацій її призначив попередній Головком Руслан Хомчак.

 

Коли командування обійняв Залужний, він здійснив радикальні зміни і у Генштабі, і в його апараті. Проте комунікаційників не чіпав: працюватимемо разом, а там видно буде. Між начальником і підлеглою швидко встановилися довірчі стосунки.

 

У своїх мемуарах Валерій Федорович неоднораз згадує пані Долгоновську, але ніколи не називає її піарницею, а тільки так: помічниця. Так, це свідчення довіри. І ця довіра, оприявлена у наведеному авторкою цитуванні — головна принади її книжки.

 

Ось, до прикладу, таке. Напередодні вторгнення генерал Залужний розмірковує вголос: «Арсеналу, який накопичила Росія для цієї війни, могло би вистачити, щоби захопити п’ять таких країн, як Україна!».

 

До того ж, слід було зважати на очільника російського генштабу Ґєрасімова, «сильного, підступного та непередбачуваного ворога». Натомість український Президент в’язав свого Головкома по руках-ногах, аж поки не настало 24.02.

У Залужного залишався тільки план протидії найгіршого сценарію.

 

«Визначальним був перший тиждень. Я мав зрозуміти — чи зламаються хлопці?.. Десь на п’ятий день, не пізніше, я зрозумів, що ініціатива в нас, що наш план спрацював. Ми йшли за двома стратегічними цілями: не дати захопити Київ і пустити кров на інших напрямках, навіть ціною втрати територій. Це класична військова справа. Ми даємо їм просунутися вперед, відірватися від тилів, а потім знищуємо і колони, і тили. Класика».

 

Величезна хвиля добровольців врятувала ситуацію, але далі вилазили наслідки «шашликової» стратегії: «На кінець квітня в нас майже закінчилися боєприпаси для артилерії». Тоді Залужному вдалося домовитися з американцями про направлення в Україну снарядів, які раніше призначалися для Афганістану: «Ці боєприпаси дали Силам оборони України протриматися фактично до початку літа». Вже потім почалися офіційні постачання зі складів НАТО.

 

Ініціатива у бойових діях — це нав’язування ворогу своєї черги денної. За тих умов це означало здобути контроль над логістикою росіян. Для цього бракувало ракет принаймні малого радіусу дії.

 

Це було зрозуміло і до вторгнення, тож наприкінці 2021-го разом із начальником Генштабу Сергієм Шапталою та Людмилою Долгоновською, яка домовилася про зустріч з Володимиром Горбуліним, поїхали до академіка, якого Головком вважав «найвеличнішим з великих» — «потрібна була порада, мудре рішення, нагальне ще зо п’ять років до цього, щоб тепер скористатися його плодами».

 

Цитую за спогадами Залужного «Моя війна», що вийшли у січні цього року (Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2024); докладна рецензія — в «УМ» від 24.09.2025. 

 

Проте пропозиції найбільшого фахівця з ракетобудування не надто зацікавили політичне керівництво, що засвідчила нарада в Оборонпромі щодо ракетної програми у травні 2022-го: «Підрив обороноздатности під час війни вам ніхто не пробачить, — сказав Залужний і вийшов із зали».

 

На початку осени, після Слобожанського і Херсонського контрнаступів, «ми зрозуміли, що маємо кадровий голод командирів молодшої ланки». Взагалі-то, у першій частині своєї мемуарної трилогії Головком уникає розлогого аналізу бойових дій; пише, що цю тему зарезервовано для другої частини спогадів піл назвою «Наша війна».

 

Долгоновська, звісно, не коментує тактики генерала. Тож про те, як вирішувалася вельми серйозна проблема нестачи польових командирів, дізнаємося пізніше. Утім, вона ретельно фіксує стратегічні роздуми Залужного, якими він вважав за можливе ділитися.

 

І ці роздуми, як стало ясно згодом, набагато випереджали усвідомлення ситуації у західних елітах. Наприклад, таке: «Інвестувати в обороноздатність України для Заходу дешевше й надійніше, ніж підтримувати низку європейських країн на східному фланзі НАТО». Уперше таку ж думку висловив польський міністр закордонних справ Радослав Сікорський лише цього року.

 

А в той час, коли український Президент укладав-складував суто декларативні меморандуми про безпеку, Головком значив: «Існує лише два дієві способи вберегти державу від нових посягань: членство в НАТО або перетворення Україну на фортецю за ізраїльською моделлю». Хоча теоретично існує й третій варіант, імовірно, найдієвіший — дезінтеграція Росії.

 

Проте, Залужний не згадує його, аби не дратувати партнерів — цей варіант і досі не обговорюється на Заході у практичній площині. А може, його озвучення мало би ще більш негативні наслідки всередині країни, керованої, м’яко кажучи, не русофобами. Залужний, як пам’ятаємо, і без того був, фактично, персоною нон грата для Банкової.

 

Ось зафіксований Долгоновською епізод ще з 2022-го: «Якось шеф покликав мене і каже: «Є завдання медійно підсвітити моїх заступників та інших генералів, бо мені однаково рано чи пізно кінець (в оригіналі було інше слово з тим самим закінченням)».

 

Вона виконала доручення аж так добре, що за кілька місяців відбулося таке: «Я мав щодо тебе розмову в Офісі Президента. Мушу тебе звільнити. Ти маєш піти, але ми будемо підтримувати зв’язок». Чим іще довелося пожертвувати Головкому заради перемоги ми дізнаємося, гадаю, з продовження його мемуарної трилогії.

 

До речі, свою книжку Долгоновська почала писати у січні 2022-го; як пізніше з’ясувалося, майже одночасно з початком роботи Залужного над власними спогадами.

 

Так, пані Людмила захоплена Володимиром Федоровичем, характеризує його як «залізобетонну стіну з нервів, знань, досвіду, духовної глибини». Водночас пригадує, що той повсякчас контролював свої висловлювання, аби «не давати людям оманливих надій».

 

А ще у неї є таке спостереження над іміджем Головнокомандувача: «Це дивний феномен для нашої ментальности — не почути жодного негативного відгуку про людину». Звичайно, це трохи перебільшення, бо вороги є у всіх.

 

І ми знаємо, де головно локалізовані вороги Залужного. Якби опитування щодо його іміджу провести у президентському офісі — висновок був би прямо протилежний.

 

Насамкінець — опис завершення повище згаданої зустрічі генералів з Горбуліним: «Вже проводжаючи нас, Володимир Павлович уважно подивився мені у вічі і сказав: «Знаєте, Валерію Федоровичу, я тут подумав… Вам вдасться. У вас немає іншого виходу!» («Моя війна»).

 

Чомусь мені здається, що передбачення Горбуліна досі актуальне, незавершене. Як і величезна кількість аналітичних пророцтів у його книжках.