Нонконформізм від літературознавства — для школярів

Реформа шкільної освіти навіть в окремому літературному сегменті — справа геть не проста. Бо тут задіяні величезні непрозорі гроші й їхні бенефіціари — починаючи з викладачів та випускників вишів і до авторів підручників — аж ніяк не зацікавлені у змінах.

 

Тому видавці вдаються до публікації альтернативних посібників — аж до ігрових книжок для різних вікових груп. Як-от, книжка випускниці філологічного факультету Могилянки Анастасії Євдокимової «Українська література» (Х.: Ранок, 2025) у серії «Що воно таке?..».

 

Молода літературознавиця добре розуміється на мистецтві редукції — радикально скорочує пояснення термінів. Значну частину взагалі ігнорує — лишає хіба те, без чого не розібратися вже у світовому табелі про ранги.

 

Часом навіть працює не грані фолу. Наприклад, розділ «Хронологія української літератури», який у школі розтягнуто на роки, умістився на одному розгорті.

 

Тобто авторка йде не від літературної історії, а від усього того, що цікавить дитину, сказати б, поза школою. І щоразу знаходить для свого читача аналогічні приклади зацікавлень та розв’язки проблем у класичних і сучасних творах. 

 

Видавець позиціонує книжку для середнього шкільного віку. Проте стилістика ілюстраторки Софії Мельник, яка вправно жонглює популярними техніками (інфографіка, комікс), радше апелює до молодших школярів.

 

Це неузгодження тягне за собою плутанину з рекомендаціями для читання. Приміром, подаючи за приклад постмодернізму «Культ» Любка Дереша, важко розраховувати на адекватне сприйняття цього роману навіть середнім школярем, не кажучи про молодшого.

 

Або, міркуючи про біографічний роман, авторка зненацька бере за приклад книжку Степана Процюка про Франка — суто дорослу лектуру. Те саме і щодо рекомендації у розділі про фантастику трилерів Макса Кідрука — теж суто дорослих творів.

Взагалі-то, більшість рекомендацій Євдокимової не викликають спротиву, натомість дивує видавнича адресація: «для читання дорослими дітям». Уявити собі читання цієї книжки шестикласникам на ніч тяжко.

 

Хіба що зважити на ремарку з нової книжки Оксани Забужко про те, що нинішні батьки тих шестикласників — «інваліди совєтської школи» (Наша Європа. — К.: Комора, 2025).

 

Схоже, саме на таких «інвалідів» розрахована і книжка-мальопис Остапа Українця «Коротка історія української літератури» (К.: Видавництво, 2023). Проте за всього камуфляжу під «дитячу» літературу — це цілком серйозний «дорослий» демарш супроти академічного літературознавства.

 

Попри те, що пан Остап є автором чотирьох романів у парадигмі Умберто Еко (і ми до їхнього аналізу обов’язково повернемося згодом), він нині більше відомий за своїм нонконформістським ютюбом «Твоя підпільна гуманітарка» — де якраз і підважуються зцементовані «поняття» науки про літературу.

 

У післяслові до нині рецензованої книжки автор значить: «Моє завдання — лише підштовхнути вас у напрямку інших книжок, а решту зроблять самі автори». Але оцю «решту» він, звичайно, не пускає на самоплив.

 

Навіть самою конструкцією цієї несподіваної книжки з потрійним ілюструванням: мальопис, де використано іконографію класиків, їхні цитати та імперативні репліки самого пана Остапа. Як і Євдокимова, Українець взорує на позалітературний досвід читача, але вже дорослого з його ютюб-залежністю.

 

Як-от пересмішуючи мантру Корчинсього: «Підпишіться на нашого бога, а від інших богів відпишіться». Це — про раннє християнство, від якого наш автор і починає відлік українського письменства.

 

Так, це теж мистецтво редукції — уся історія нашої літератури на 80 сторінках. Повища цитата — про апостолів, «бунтівних підлітків», які «стали героями популярної літератури» — житіїв святих. Звідки вив’юнюється жанр літописів. «Літописи популярні, тому пишуть їх усюди: в монастирях, у княжих палатах, просто для себе». Переповідаючи мандрівні сюжети.

 

«Ви хочете сказати, що це все — плагіат? — Ні-ні, що ви! Це — літературна традиція». Читачеві пропонується замислитися над цією неоднозначністю на прикладі історії княгині Ольги, яка є переспівом скандинавських саг: «Послів спалюють у лазні. Принцеса Ґудрун так помстилася за вбитого чоловіка, а Сіґрід — убила набридливих сватачів».

 

Літописи — справжній інкубатор жанрів: «Як щодо повчання, вміщеного посеред літопису? Популярний жанр середньовічної мотиваційної літератури». Та «особливо пікантні були політичні історії». Але це сталося пізніше — через хрестоносців.

 

«Тільки з падінням Другого Риму настав час для перетворень культури… Література, відірвана від візантійського колоса починає набувати власної глибини… Багато античних та східних джерел повертаються в західну думку».

 

Але в Україні консервується візантійський обряд. І — «якщо будувати свою ідентичність навколо православ’я, то єдиним союзником залишається Москва». Феофан Прокопович ще перед переїздом до Москви зі своєю концепцією Третього Риму, написав трагікомедію «Володимир», де «грішний язичник, братовбивця, вогнем і мечем збирає руські землі, а тоді хреститься і стає святим. Цікава рольова модель для російських царів».

 

Внаслідок реалізації такої ідеї Московське царство розбухає до розмірів імперії, колишні українські землі колонізуються, а в літературу, яка твориться на наших теренах, заходить ренесансний мотив «втраченого раю» — ідеалізація минувшини або, за висловом етнографа Марка Грушевського, «певна одержимість минулим — часами, коли нам нікому не треба було доводити своє право на існування».

 

Далі, звісно, про Тараса Григоровича, бо «хто для людей береже це минуле — стає пророком». І тут — вельми цікавий діалог між уявним читачем і наратором: «— Це ж допомогло зберегти знання про минуле? Правда? — Ну, як сказати… починалося усе ніби добре, але тоді люди почали плутати театральну бутафорію і реальну культуру».

 

До «бутафорії» наш автор зараховує Гоголя — наводить нібито розмову Куліша із Шевченком: «От тільки ти не починай. Гоголь — популяризатор нашої меншовартости». Куліш вважав Запорозьку Січ переважно деструктивною силою, аніж націєтворчою. Тож, і оцінки ним Гоголевих козаків далекі від політкоректности, як-от у коментарі польоту Вакули на чорті: «Відчуття лету — то від горілки». 

 

Ідеалізація минувшини (пошуки «втраченого раю») тривають, пише Остап Українець, до нині: «Сьогодні в ретророманах часто читаємо про пізню Австрію як про останню золоту добу перед модерном і мало не куточок раю. Покутська трійця, що творила в ті часи, навпаки, працювала з короткими, експресивними і часто вкрай болючими текстами». «Покутська трійка» — це Стефаник, Черемшина, Мартович. 

 

Загальнокультурний стиль бароко заходить в Україну в XVII столітті: «Бароко — це про вміння знаходити приховані сенси і натяки на істину в усьому навколо». Ясна річ, така оптика передбачає розмаїття жанрів. Наприклад, розквітнули травелоги, де безумовним авторитетом став Григорович-Барський зі своїми «Мандрами по святих місцях Сходу», бо «саме паломництво — метафора життя».

 

А вже на бароковому схилку — Сковорода зі «Садом божественних пісень», «де кожне дерево — велика думка, що проростає з маленького фрагмента Святого Письма». Плюс відтоді вічнозелена ідеологема «Життя — це сон».

Перехід до модерности в українській літературі Остап Українець пов’язує головно з Коцюбинським: «Коли в центрі опиняється не зображення, а враження, читач мусить стати співтворцем тексту. Мозок не відображає реальність досконало, отже, й мистецтво не мусить».

 

Та коли йдеться про пізній модернім, він уже не такий певний; ось «балон» з мальопису: «— Хто це був? — В. Домонтович. Можливо, Віктор Петров. З’являється в непередбачувані моменти, говорить щось розумне і провокативне, тоді зникає. Гадки не маємо, що з ним робити».

 

Далі — калейдоскоп: «Наші 20-ті» з їхньої всеядністю, а тоді настає соцреалізм», де «загальний рівень письма став ще гіршим за те, чим загрожував метод Пилипенка» (метод, що перефразував Лєніна — кожна куховарка може порядкувати літературою).

 

Ще далі відбувається накопичення ідеологічної отрути в літературному тілі, а відтак — «когнітивний дисонанс», що позначився самогубствами одних і карними справами на інших: «розстріляне Відродження».

 

Наступне справді літературне покоління письменників — шістдесятників — наш автор вважає «витісненим», а його вплив на соціологію читання дещо мітологізованим. Важко не погодитися, якщо зважити на цілком «умиротворену» реакцію усього суспільства на літературні репресії 1970-х.

 

Звичайно, мальопис не претендує на повноправну літературознавчу дискусію, але на рівні вкинутих тут натяків (або, коли хочете, на рівні тез до потенційних монографій) — це прикметна книжка. І це не так навіть літературознавчий погляд, як історіософський, де письменство є лише ілюстрацією до плину історії ідей. Так, погляд пунктирний.

 

Тут, приміром, нічого немає ні про літературу часів крайньої російсько-української війни, ані про кенселінг її розпалювачки — класичної та сучасної російської літератури. Хіба що таке вкидання до урозуміння «руского міра» ще на стадії розгляду літпроцесу ХІХ віку: «Просто ігноруй їх, як у казках: коли тікаєш від чортів, не можна озиратися за ними, хай як би манили».

 

Комікс — це завжди інтерпретація літературної основи. Тож, його можна вважати за критичний інструмент, за рецензію. Як-от книжку «Шух. Історія легенди» (Л.: Локальна історія; К.: UA Comix, 2024).

 

Власне, її можна числити за популярну «рецензію» на всі досьогоднішні наші знання про Шухевича, а можна — за окремий біографічний твір (як на мене, вибудуваний вдало-переконливо), написаний Дарією Коровицькою та Володимиром Кузнєцовим.

 

Вони не беруться за всеохопну презентацію постаті, а зосереджуються на інтерпретації його «тероризму» (у термінах Польщі, яка тоді володарювала над частиною України). Ну і, звісно, з подальшими презентаціями його «тероризму» щодо наступних колонізаторів, росіян.

 

Головне в агіографії — створення аури. Із цим вельми помічна художниця Таня Приймич справилася добре: Шухевич у її ілюстраціях — аристократичний молодик середнього віку, вбраний за останньою передвоєнною модою і з відповідними звичками (чого вартує лише розгорт про його випускний бал!). Студент, підприємець, підпільник, в’язень, командир повстанців — усі ці зміни представлені графічно переконливо.

 

Скажімо так: «Шух. Історія легенди» — це і добрий вхід для всіх, м’яко кажучи, невтаємничених, до глибшого розуміння незалежницьких прагнень України, так і для літературознавців, які перейняті не лише складуванням архівних свідчень, а і пошуком адекватних каналів ретрансляції досвідів, украй помічних сьогодні.