Харківська єпархія — найбільша в Україні за кількістю священників, які несуть свою духовну місію на лінії фронту та у військових шпиталях. Отож невипадково презентація книги Леоніда Логвиненка «Капелани» почалася після Божественної літургії у храмі Івана Богослова ПЦУ.
Видання вмістило десятки історій, повіданих через слово і світлини, що були зроблені безпосередньо на місці подій.
Кожна — про духівників, які ще з далекого 2014 року (початку російської агресії) залишаються там, де найважче. Один з них — отець Геннадій Рохманійко. Розповідь про нього стала центральним нервом книги, бо в ній герой проходить одразу через два кола війни.
Сюжети «з натури» вражають одночасно болісними подробицями і усвідомлено прожитим болем. Піски, 2015 рік. Безлюдні вулиці, обгорілі комини, вітер у пробитих стінах.
Там отець Геннадій зустрів Володю «Бика» — людину землі, що стала людиною війни.
«Що робитимеш, як підуть кацапи наступом?», — спитав священник.
«Відстрілюватимусь», — відповів той.
«А як і патрони скінчаться?».
Боєць спокійно торкнув пальцями гранату: «Тоді так… живим не здамся».
Для капелана ця коротка розмова стала символом незламності.
У 2023 році Володя загинув…
А це лютий 2022-го у Харкові. Вибухи вже лунали за вікном шпиталю, де виконував свою місію отець Геннадій.
«Я забував молитви, які, як кажуть, раніше відскакували від зубів», — пригадує він. Після ракетного удару під Мерефою туди привезли двадцяти трьох поранених прикордонників.
Серед них — Іван, який лежав без стопи, але усміхався: «У мене дві дочки. Треба віддати заміж, — сказав він. — Я ще довоюю».
Капелан щовечора приходив до нього, слухав і дивувався тій сонячній енергії, що випромінював боєць. Він набирався тієї світлої енергії від Івана...
А ще залишилась у пам’яті назавжди восьмирічна дівчинка, яка не дожила до операції. «Я відслужив коротку молитву і плакав тихо, щоб не почули, — зізнався духівник. — Дитині не місце серед дорослого жаху». Але, на жаль, рашисти обирають для своїх ракет, КАБів і дронів саме ті місця, де вибухи розривають серце.
На презентації «Капеланів» отець Геннадій не приховував свого хвилювання. «Це доленосна книга, — сказав він. — Вона епохальна, бо закарбовує нашу війну у слові й світлинах. Пан Леонід був на всіх руїнах, у шпиталях, у фронтових храмах. Таких фото більше ніхто не зробив».
Місця, описані в «Капеланах», знаходяться скрізь — між Пісками і Харковом, між фронтом і шпиталем. Усе це — простір служіння, у якому живуть герої видання. Тобто священники йдуть поруч із воїнами, але несуть іще одну влучну зброю – свій хрест, живе слово і рятівну молитву.
«Пан Леонід створив літопис служіння військових капеланів, — поділився враженнями від прочитаного архієпископ Митрофан. — Це свідчення віри, мужності й любові до України».
Перший примірник з автографом отримав на презентації Герой України, командир 16-го корпусу генерал Євгеній Кураш.
Друга книга Леоніда Логвиненка — «Поклик срібного вовка» — продовжує тему війни, але в іншій формі. Це фотопоетичне видання, де половина світлин — з фронту та зруйнованого Харкова.
Поезія й фотографіії поєднані в єдине на розворотах. Автор вважає, що для доби планшета і ноутбука це органічна форма літератури
Докторка філологічних наук Наталія Левченко означила цей формат як новий жанр: «Книгу можна читати, як поезію, можна розглядати світлини, але найповніше образ розкривається на розвороті — коли слово й кадр дихають в унісон».
Сам автор каже: «Це книга про людину, яка шукає світло серед руїн. Якщо «Капелани» — спільна молитва, то «Поклик срібного вовка» — розмова сам на сам із Богом».