«Безпека» коштом дітей. Рецензія на «Інститут» Стівена Кінга

Роман Стівена Кінга «Інститут» вийшов у США 2019-го. Одразу перекладений в Україні (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2020).

 

А невдові стало відомо про початок екранізації.

 

Те, що серед виконавчих продюсерів значився сам автор (чого не робив давно) підігрівало очікування.

 

Коли на середину нинішнього літа призначили прем’єру серіалу, КСД перевидав книжку.

 

І тепер можемо оцінити усю гучну «інститутську» історію (включно з оголошеною перспективою другого телесезону).

 

Серіал не став супергітом, рівень його успіху здебільшого описано, як суперечливий. Взагалі-то, вивищення екранізації над літературною основою — радше виняток, аніж правило (якщо сам той оригінал має більший намір, аби тільки розважити бездумного читача).

 

Екран мало пристосований для трансляції думок. Кіномова викорінюється з емоцій. І хай би якими стилістичними інтелектуалами були режисери, роздуми в кадрі приступні буквально одиницям класу Тарковського чи Фелліні.

 

Кінг — попри потужний поверховий екшн — це безперервний роздум. Розуміючи специфіку кіна, він уже давно облишив конфліктувати з режисерами, які так чи так мусять ігнорувати цей його талант детонувати читацьке думання.

 

Як поблажливо каже один із підлітків-персонажів роману, «але ж кіно капець яке брехливе». Але ж Кінг оце знову долучився до кіновиробництва? Схоже, тут, як то кажуть, нічого особистого — просто комерція.

 

Якщо не порівнювати екранізацію з романом, то серіал вийшов цілком пристойним. Оскільки сценою роману «Інститут» є підліткове середовище, кіношники справедливо вирішили акцентуватися на очікуваннях молодіжної авдиторії.

 

Тобто, на кліп-свідомості — потребі добути максимум висновків з мінімуму інформації. Фільм — всуціль кліповий, події на різних локаціях весь час чергуються. У романі ж цей прийом використаний лише наприкінці, коли історія сходиться в одній точці.

 

Там, у романі, все починається в маленькому містечку (радше — товарній станції на залізниці), де з’являється відставний поліцейський Тім Джеймісон, котрий згодом стане одним із двох героїв.

 

Цей забутий Богом закуток читач полишає на 55-й сторінці, а повертається туди аж на 314-й. Дві попервах автономні ліній оповіді потрібні авторові (Кінг використовує цей прийом у більшості творів) задля створення потенційної напруги: моторошне повсякчас існує поруч цілком спокійного, нічим, ніби, не загроженого буття.

 

Режисери одразу кидають глядача у саспенс: ось воно водночас, в реальному часі. Намагаються бути більшими жахачами, ніж сам Кінг. Але правим лишається «король»: ми до останнього відмовляємося вірити в гірше.

 

Ще одна цікава деталь: Люку в кіні не 12, а 14 років. Здавалося б, різниця «лише» у два роки. Насправді — у «цілих» два. У творах, де діють підлітки, Кінг завжди підкреслює, як блискавично швидко змінюється нестійка психологія, як-от тут: «У червні Люк би зненавидів за це Морін, але зараз був липень, і він дуже подорослішав».

 

Чотирнадцятирічні для Кінга — уже дорослі. Його цікавить саме попередній злам, ініціація. Його цікавлять саме діти, хоч і старші. Натомість персонажі серіалу — геть не шекспірівські: жодних змін у їхній психології не відбувається; вони лише «обличчя» подій.

 

Інститут — це контора з використання екстрасенсорних властивостей дітей. Кінг ніколи не приховував, що «розвиває» ідеї колег-письменників. «Інститут» — це перехрестя з «вулицею Ґранже».

 

Починаючи від «Мізері», цей француз неоднораз звертався до проблеми залучення дітей до експериментів, що виходять за межі людської моралі.

 

І водночас — це перехрестя з «вулицею Брауна», який у кожному своєму романі, від «Коду да Вінчі» починаючи, намагається дискутувати глобальні проблеми у трилерний спосіб (аж ніяк не «применшую» Кінга: це три самодостатні метри — порівнюю просто для розширення контексту).

 

Із Ґранже «Інститут» єднає аксіоматичне несприйняття будь-якого використання дітей навіть для найвищих суспільних цілей. А з Брауном — поліфонічне проговорення таких цілей. 

 

Отже, вікові здатності дітей до екстрасенсорики (в «Інституті») використовують для запобігання ядерній війні. Схема така: дорослі ясновидці-прекогніти — «рання система попередження... наші дрони, що залітають у майбутнє і позначають місця, де почнуться пожежі».

 

А дітей з ознаками телекінезу і телепатії (ці здібності й удосконалюються в Інституті) перетворюють на кілерів імовірних «паліїв». Екстрасенсорної енергії одної дитини на це аж ніяк не досить — потрібен своєрідний хор.

 

Утворити його можна лише шляхом знищення психологічної індивідуальности кожного. Інакше кажучи, перетворити дитину на овоч-ретранслятор.

 

Коли цей «бізнес» було знищено (головне Люком і Тімом), бенефіціари, як це здебільшого і стається, лишилися так само невидимими і, звісно, на волі.

 

Один із них, маючи гарантії безпеки, через якийсь час зустрічається з Люком/Тімом і виголошує лекцію-спростування: «Інститут тримають у таємниці ще з 1955 року... У різних частинах світу було ще двадцять Інститутів... Вони, за нашими підрахунками, врятували світ від ядерного апокаліпсису більш ніж п’ятсот разів».

 

А тепер, коли Люк збунтувався і зруйнував «місію» (чергове вбивство), «євангеліст на ім’я Пол Вестін досі живий. За десять років він стане найближчим колегою одного джентльмена-християнина, який буде міністром оборони США.

 

Вестін переконає міністра, що війни не уникнути, міністр переконає президента, а той зрештою вирішить завдати превентивного ядерного удару». 

 

І тут, точнісінько, як у Брауна, виникає вервечка контраргументів. Насамперед, щодо компетенції отих ясновидців («осяяння прекогніції — або видіння, якщо вам таке слово більше подобається, — точніші тоді, коли передбачена подія має відбутися за лічені години... Коли прогноз сягає тижнів, то просто стає несуттєвим»).

 

По-друге, виникає сумнів у доброчесности самих тих прекогнітів («у них же чудове життя, правда? Легке і приємне»). По-третє, сумнів у самій превентивній ідеї («як ви можете бути впевнені в передбаченнях, якщо вбиваєте людей, яких вони стосуються?»).

 

Проте, після цієї дискусії подруга й активна помічниця Каліша лишається при сумнівах: «А якщо він правий, а Люк помиляється? Якщо світ загине через три роки... або через три місяці... бо ми його не захищаємо». Саме так мислить нинішній політичний Захід: ми не знищуємо Росію тому, що може статися апокаліпсис («тисячі дітей померли в процесі, але мільярди врятовано»). 

 

Чомусь мені здається, що Стівен Кінг напише новий роман (чи, принаймні, сценарій до другого серіального сезону) про те, що «люди при здоровому глузді не приносять у жертву дітей на олтарі ймовірности».