Професійний фанатизм. Рецензія на книжку Алоїза Принца «Полум’яр. Життєпис Йозефа Ґеббельса»

Класичною-порівняльний приклад топпропагандиста — Йозеф Ґеббельс (хоч і до, і після були так само або й більш вправні — але менше з тим). Сягнув сяючих вершин масової популярности та закінчив самогубством.

 

Проте пошукачі тривалішої за 15 хвилин слави (за висловом Воргола) ігнорують кінець його кар’єри і ставлять усе на справді феноменальний здобуток (хоч прожив усього 47 років).

 

Тож, коли вийшла книжка Алоїза Принца «Полум’яр. Життєпис Йозефа Ґеббельса» (К.: Темпора, 2025), Володимир В’ятрович точно окреслив перспективи її затребуваности: «Дуже актуальне чтиво, коли довкола стільки бажаючих наслідувати його успіх», — написав у своєму фейсбуці (29.03.2025). Під постом — півсотні коментарів з висуненням українських кандидатур на номінацію «ґеббельс».

 

Щодо означення «чтиво» відомий історик трохи погарячкував і там же, нижче, дезавуював свою фб-неточність: мовляв, обов’язково читатиму інші книжки Принца. А їх у німецького біографа вже чимало — «Темпора» переклала трохи більше половини, шість (ще про Ханну Арендт, Ульріке Майнгоф, Германа Гессе, Франца Кафку та Симону де Бовуар).

 

І Принца щоразу цікавить не так царина, в якій його «герой» досяг неймовірного, як біографічні чинники, що зумовили той злет. Інакше кажучи, у «Полум’ярі» небагато про пропаганду — принаймні на тлі низки вельми цікавих книжок про цей феномен, перекладних і вітчизняних, що з’явилися у крайні кілька років (до речі, маловживане слово «полум’яр» означає те саме, що і слово «палій»).

 

Проте, деякі з авторських політтехнологій Ґеббельса варто згадати як вельми продумані, ефективні та досі актуальні не лише для політики, а і для... мистецтва.

 

Одним з чотирьох департаментів очолюваного ним Міністерства пропаганди був департамент кіна, який повністю контролював кіновиробництво. Принц пише: «Він відкидав усі фільми з надто чітким задумом. Лишитися мали стрічки, де політичне послання тонко впліталося в захопливий сюжет з розважальними елементами, аби глядач не почувався примушеним до чогось».

 

Інакше кажучи, він ставив не на тему, а на стиль. Тобто, блокував графоманські сценарії, які тільки засмічують комунікаційні канали, з пропагандистськими включно. І, треба визнати, Ґеббельс розумівся на проблемах художньої творчости.

 

Те, що він іще до політичної кар’єри писав вірші, п’єси та прозові тексти і мріяв стати письменником або журналістом, нічого, звісно, не доводить. Але те, що розпочатий у студентські роки роман «Міхаель Воорманн» він переробляв аж до часу, коли став депутатом райхстагу, — припасовуючи його до пізніше сформульованої формули «політичний меседж, розчинений у мелодрамі», промовляє про його літературну чуйку.

 

До всього, мав і освітню компетенцію: філософський ступінь здобув у славетному Гайдельберзькому університеті задовго до фашизму.

 

У «Полум’ярі» ніде не згадано Путіна. Хоч 2011-го, коли книжка Принца вийшла в Німеччині, вже можна було провадити обґрунтовані аналогії між кремлівським «полум’яром» і Ґеббельсом (мюнхенська промова Путіна 2007-го, риторика Москви щодо нападу на Грузію 2008-го).

 

Проте, Принца не варто звинувачувати у неуважності — він не політолог. Натомість звернімо увагу на його спостереження, які дають нам підстави для таких прямих аналогій.

 

Коли 1938-го по всій Німеччині прокотилися єврейські погроми, відомі як «Кришталева ніч», їхній натхненних й організатор Ґеббельс «відкидав будь-яку власну відповідальність і причетність...

 

Знову майстерно скоординував дії так, що для зовнішнього світу вони видавалися спонтанними заворушеннями обуреного народу». Так, це матриця путінських тактик.

 

На виборах 1928-го партія Гітлера набрала 2,6% голосів і «дванадцяти членам партії тепер дозволялося сидіти на задніх лавах райхстагу... Ґеббельс як депутат, отримав недоторканість, зарплату і мав право безкоштовно їздити поїздом.

 

«Якщо демократична система настільки безтолкова, що дає безкоштовні квитки й пайки за нашу ведмежу послугу, хай це буде її головним болем», — радісно писав Ґеббельс.

 

У своїх очах він був не депутатом райхстагу, а просто власником депутатської недоторканости». Цинічна інфільтрація в демократичні структури — основа що внутрішнього, а що зовнішньополітичного курсу путінської Росії.

 

Чимало аналогій подибуємо і в описі ієрархічних стосунків всередині «партії»: «Самого Гітлера ніхто ніколи не критикував — хіба скаржилися на поганий вплив, якого він зазнавав. Ґеббельс також нарікав на «негідників» та «ідіотів», що оточували Гітлера... Якщо він і сумнівався у перемозі, то лише через таких людей, як міністр авіації Райху Герман Ґерінґ чи міністр закордонних справ фон Ріббентроп».

 

Точнісінько, як «опозиціонери» Гіркін чи Прігожин.

 

А ось і пряма аналогія до відомої тези Путіна: навіщо нам світ, у якому Росії не буде? Коли вже стало очевидно, що Німеччина програла війну, Ґеббельс занотував у щоденнику: якщо зникне Райх — «немає причин для існування... Життя було би гірше пекла... Не варто ані жити, ані дозволити жити моїм дітям і всім, кого я любив».

 

Ну і, принагідно, про пряму аналогію з риторикою Януковича, який, балотуючись на президента, у прямому ефірі загальнонаціонального телеканалу переконував електорат, що владу ніколи-нікому на віддасть.

 

«Ми вже ніколи не віддамо владу, — записав Ґеббельс у щоденнику, — нас хіба вперед ногами винесуть». От що цікаво: у світовій історії виносили частіше, ніж ті зберігали свої крісла.

 

Ґеббельсівська риторика нічим не відрізняється від РФіфської: «Якщо спалахне війна — ця війна буде нав’язана Гітлеру проти волі. Адже німецький народ не хоче війни — він хоче лише здобуття власних прав».

 

Про «власні права» озброєного бандита розводитися не будемо. А от до чого не можу не прихилитися, так це до висновку міністра пропаганди, який «описував большевизм як небезпеку для всього людства і навіть гірше — як «душевне захворювання»... «Росія — це пекло на землі. Знищити її! Уперед!». Думка, недодумана світом що 1917-го, що нині.

 

Ґеббельс називав пропаганду «психологічною правдою». Цьому важко заперечити, як і кожній влучній метафорі. Але він пішов до краю, де, як відомо, панує абсурд: «Світ захлинеться у нашій моралі». Зробив ставку на фанатизм, чого й не приховував (на відміну від Путіна): «За його словами, він прагнув створити «націю фанатиків». І — створив.

 

Бо сам був фанатиком віри, вважав, що «важливішою за ідею є лише віра в неї... «Най Господь вділить метою — якою б вона не була!» — мовиться у романі «Міхаель Воорманн».

 

Наш біографіст знаходить цьому назву: «Цинічний утопіст». І далі розшифровка: «Для Ґеббельса існував або тотальний спротив, або тотальна влада. Ніяких проміжних рішень».

 

І зауважує, що колеги-фашисти непокоїлися цією рисою ще задовго до опанування владою. Перший його партійний начальник гауляйтер Ріпке ще у 1920-ті роки значив: «Цей чоловік небезпечний, адже він справді вірить у те, що каже».

 

Ґеббельсова самохарактеристика — «психологічний диктатор». Але таким можна стати хіба тоді, як сам є фанатиком своєї віри. І він був саме таким: «Немовби виправдовував на собі наркотичний ефект пропаганди».

 

Був справжнім вождем фанатиків, бо справді несамовито вірив — і через те вірили йому. Крайня відданість іграм свідомости (і підсвідомости) — найліпший шлях популіста. 

 

Утім, на початках «доктор філософії» «не бачив протиріччя у тому, щоб бути свідомим націоналістом і соціалістом водночас», — як і такий самий раніше соціаліст Муссоліні з його корпоративною державою: «Вирішення соціального питання настане не внаслідок всесвітньої класової боротьби, а радше як результат загальнонаціонального об’єднання, що подолає всі класові відмінності».

 

Характерно, що в тодішній лектурі Ґеббельса перебували Достоєвскій, Маркс-Енгельс і Шпенглер, яких він водночас підносить і зневажає. Внаслідок цієї дивовижної двозначнсости «Ґеббельс описував націонал-соціалізм як «шляхетний підвид демократії».

 

І це приблизно так, як філософ початку минулого століття Ільїн (чи не головний натхненник путінської ідеології) описує почування першої хвилі російської еміграції.

 

Постфактум лікарський консиліум визначив діагноз пропагандиста-класика: нарцисичний розлад особистости. Потверджень цьому більше, ніж спростувань. Колишній соціаліст, борець проти влади грошей і відповідної слави, із захопленням сприйняв, коли вже став депутатом, те, що «Даленер-штрасе, де стояв будинок його батьків, перейменували на вулицю Йозефа Ґеббельса».

 

А вже 1935-го «голова партійного видання Макс Аманн отримав права на щоденники Ґеббельса, котрі мали бути опубліковані через 20 років після його смерти». За цей гонорар придбав розкішний маєток в елітно-курортному районі Берліну. 

 

Перше видання щоденників з’явилося у Німеччині лише 1998-го. «У щоденниках Ґеббельс дедалі частіше описував себе таким, яким хотів бути, а не таким, яким був насправді», — зрештою, це стосується усіх мемуарів, де б коли і хто їх не писав.

 

Проте Алоїз Принц оперує ще й дослідженою в архівах неопублікованою спадщиною. І доходить висновку: «Саме пропаганда проклала шлях до терору».

 

Саме Ґеббельс «опікувався війною у свідомости громадськости». Саме він 1936-го уклав чотирирічний план досягнення величі Райху — тобто війни. І цей план був затверджений Гітлером. Коли реалізація цього плану зазнала фатального удару під Сталінградом, Ґеббельс запропонував концепцію «тотальної війни».

 

Хтозна, якби тоді це було прийнято, чи не змінилася б історія. Гітлер призначив Ґеббельса уповноваженим з тотальної війни лише після невдалого атентату полковника фон Штауффенберга влітку 1944-го. «Надто пізно», казав неоднораз Ґеббельс.

 

У січні 1945-го усі міністерства Райху були розпущені. Окрім міністерства пропаганди, яке працювало виключно з волі його очільника. Ґеббельс пережив самогубство Гітлера і дізнався про його заповіт: призначити його новим канцлером Німеччини. Та смертельна отрута для себе, дружини та шістьох дітей вже була під рукою. 

 

Кінець Великого Пропагандиста. Але ж і В’ятрович правий — черга на цю «посаду» не скресає. І коли згадуємо, що Ґеббельс подбав, аби в кожній родині було радіо, — подумаймо, навіщо нам так наполегливо пропонують максимальну активацію у «Дії».