Літературна травматологія. Чому варто прочитати «Сім поглядів на війну» Ярослава Поліщука — попри його крайню позицію

Ярослав Поліщук концептуальний завжди. Ось, до прикладу, його давніша книжка «РЕвізії пам‘яті» (Луцьк: Твердиня, 2011) — проста збірка окремих публікацій, кожну з яких, за бажання, можна розгорнути в кандидатську дисертацію.

 

А об’єднані у книжці раніші розмисли на одну тему, зафіксовану в назві, — і в докторську. І це попри розкидані в тексті побіжні тези, самодостатні для дисертаційних екзерсисів, як-от: «Уже не кажу про підозри, що літератори — то заклиначі майбутнього, бо про це взагалі страшно й говорити вголос».

 

Так, далекого 2011-го концентруватися на письменницьких візіях імовірної війни з росіянами ніби не випадало. Та вже у наступній книжці (Реактивність літератури. — К.: Академвидав, 2016) Поліщук збирає до купи свої рецензії, де аналізував як літературні передбачення, так і перші рефлексії на їхні здійснення. Назви двох центральних розділів промовисті: «Студії донецького тіла» та «Наближення війни».

 

Тут і про «фатальні помилки, які були допущені українською владою», котра не розуміла, що «корінь зла належить вбачати не в нерозумінні, а в нечутливості... Донбас нібито має сказати щось особливе, дуже істотне. Проте як тільки українська сторона налаштовувалася слухати, нічого конкретного не могла почути... За влучним висловом публіциста В. Ткача, «Донбас нічого не говорить, а, якщо говорить, то лише те, що його не чують».

 

І про небажання державців визнати, що мають до діла не з «українцями», а з «депресивною і схильною до ресентименту ідентичністю». Й усе це — не нотатки політолога (хоч аналітикові від літератури й не вільно бути невігласом у цій царині), а висновки з уважного прочитання конкретних творів (Гуменюк, Положій, Вдовиченко, Чупа, Жадан). Ця книжка — ніби диктофонний опис патологоанатома — для майбутнього звіту-монографії.

 

Схоже, у крайньому творі (Сім поглядів на війну. — К.: Дух і Літера, 2025) наш автор таки вирішив вийти на рівень «академізму». З одного боку, це так само низка взаємопов’язаних статей про конкретних авторів (Михед, Любка, Кононенко, Рафєєнко, Бабкіна).

 

З іншого — два вступні теоретичні розділи, що обіймають майже третину книжки. І тут знаходимо чимало концептуальних висновків. Здебільшого вони контраверсійні до шаблонів масової свідомости. Усі повторюють, як мантру, що досі не маємо «великих романів» про війну через несприятливий для писання час.

 

Це як щоразу знову доводити аксіому 2х2=4. Поліщук різко повертає стерно дискурсу: «У ширшому плані тут є сенс говорити про кризу гуманітарної сфери суспільного життя взагалі, адже сам факт війни є свідченням поразки гуманітарної політики та сподівань на мирне порозуміння й дипломатію». Завдання вищого рівня, для філософів та літературознавців, які сягають їхньої компетенції. 

 

Або ось таке твердження упоперек популярному нині преклонінню перед «документальністю»: «Художня література здатна зафіксувати більше, ніж документальна, бо володіє силою узагальнення й типізації». А відтак, саме прозовий твір набуває «роль арбітрального запису». І це потверджує не лише історія світової літератури, а й історія цивілізації, як така.

 

Теоретичний висновок зазвичай у Поліщука деталізується в аналізі творів конкретних авторів. Як-от у розгляді текстів Валерія Пузіка. З одного боку, плюси на бік нонфікшну: «Характерні ознаки окопної творчости: вони мають нарисовий характер і фрагментарно висвітлюють поточні враження, складаючи в цілому химерну мозаїку».

 

З іншого — на бік фікшну: «Здатний не тільки уважно фіксувати деталі воєнного побуту, а й відобразити цілий спектр рефлексій, що виходять далеко поза межі пересічного сприйняття».

 

Ознака кожного мислителя — сумнів. Але у Поліщука сумніви часом зашкалюють у борню з вітряками. «За основу кожного з помітних творів правлять документальні джерела». Так на тих джерелах — бо така людська природа — заснована навіть найфантастичніша фантастика.

 

«Взаємодія та проникнення художнього й документального письма стають неодмінною властивістю літератури» — так завжди було і буде; чи у Кафки чи Джойса цього немає?

 

Поліщука завжди цікаво читати не тільки через його влучні характеристики аналізованих явищ, оперті на мало не детективну проникливість, але й з огляду на його надмірну довіру емоціям, які тягнуть за собою категоричність і незрідка зле жартують з дослідником.

 

От, приміром, він у запалі вигукує: «Зайве казати, що поєднання дидактичного й розважального начал у принципі неможливе» («РЕвіії пам’яти»). А як же притчі, байки, казки та й уся «дитяча» література?

 

Або ось не обґрунтована теза про те, що нинішній читач, мовляв, «втрачає смак до чисто ігрових форм культури, які видавалися такою щедрою й привабливою пропозицією 1990-х» («Реактивність літератури»).

 

Та ж ні: теперішня хвиля фентезі виявилася набагато потужнішою за ту, яку здійняли були Андруховичеві «Рекреації». Та й читацькі преференції до стилістики «бу-ба-бу» (ширше — до традиції Котляревського) аж ніяк не зникли.

 

Тож, коли у новій книжці Поліщук повертається до власної емоції («прикметно, що чимало авторів свідомо відмовляються від постмодерної гри та багатої алюзійности»), справа, можливо, зовсім в іншому — у нездатності тих авторів сягнути рівня Юрія Ігоревича?

 

До нової Поліщукової книжки таких запитань помітно побільшало. От що це за звір такий — «література емоційного факту»? Щось із арсеналу інфоциганства про «емоційний інтелект»?

 

А як оцінювати тезу про те, що війна «не піддається раціональному осмисленню»? Це ж те саме, що «скасувати» філософську онтологію, чи не так?

 

Або ось дивоглядна теза про те, що «війна зумовила неможливість далі користуватися тією мовою, яка була нормативною раніше». Є щось символічне в тому, що ця цитата — зі сторінки 200: вона як «вантаж 200» — труна.

 

Взагалі-то, Поліщук добре обізнаний з філософією — бібліографія переткана посиланнями на їхні праці, ідеї з котрих доречно використані в авторській аналітиці. Але трапляються прикрі непорозуміння, як-от з посиланням на Адорно з його «чи можлива поезія після Авшвіцу?». Так, блискуча метафора: коротко, сильно і страшно. Але ж поезія не зникла після 1945-го?

 

І ось Поліщук смикається між афоризмом авторитета і реальністю. «Художнє слово втрачає свою силу перед силою брутальної агресії». Справді? А як же зізнання трохи згодом: «В обставинах війни поезія знову повертає собі привабливість та вплив»?

 

Але знову гойдалка: «Зайвість» поезії, яка не може виконувати своїх властивих функцій». Яких саме? Одна з правічних функцій поезії — консолідація соціуму: і до, і після Авшвіцу. Або, як каже цитований Поліщуком Кшиштоф Чижевський, «поезія збирає цей світ заново».

 

Може, нинішня поезія втрачає таку функцію, як оприявлення «уразливости і делікатности»? Та ж ні — наш автор доказово доводить протилежне, аналізуючи вірші визнаних поетів. Та й тут не обходиться без прикрих безпідставних штампів: «Характерна тенденція воєнної поезії — в тому, як індивідуальне «я» переходить у колективне «ми». Так було завжди і всюди в літературній історії. І до всього — це не так літературна, як соціопсихологічна тенденція. 

 

Коли наш автор говорить про «часткове повернення авторитетности поета», то в цьому також немає жодного відкриття. Ця авторитетність завжди підносилася після кожного революційного зламу: після Французької революції постало чимало поетів, що є нинішніми класиками, включно з Беранже, тодішнім, сказати б, «бубабістом».

 

Після російського Жовтневого перевороту на повний зріст постав не тільки Маяковський, а й Олєйніков (так само «бубабіст»). Тож, на противагу думці Поліщука, іронічна поезія — незнищенна.

 

Розмірковуючи про воєнну поезію, наш автор раптово проспівує дифірамб підтримуваному Мінкультом сайту, де розміщено 39 тисяч віршів. Про те, яка там частка власне літератури (і чи вона взагалі є) — нічого. Але далі подибуємо вислів «віршотворчість наших днів».

 

А ще далі — «поезія російсько-української війни стала феноменальним явищем у сучасній культурі». То це про поезію чи про фольклор? Хоч про «феноменальність» не випадає говорити в обидвох випадках: це просто неспростовні закономірності.

 

Утім, відчитуємо чимало слушних зауваг щодо сучасного поетичного стану. Зокрема, про «позбуття своїх гуманістичних алюзій». Йдеться про так звану толерантність, яка роками навіювала нам «братські почуття» і пацифізм.

 

Але й тут не доходить до потреби у каятті за власні помилкові інтенції, а лише винесення власної провини назовні (під приводом війни), як у поетки Калитко: «І ми не прощаємо винуватцям» — але не собі.

 

Коли Поліщук згадує «межі людського й звіринного», то нашорошуєшся: зараз він згадає досвід Селіна чи Гемінґвея. Аж ні, навіть коли до одного з розділів узято епіграф з Гемінґвея («Війна завжди погана. Є в ній сили, котрі нам досі не відомі»), — ті сили лишаються так само непроговореними і в нашій книжці.

 

Ну, так, автор робить акцент на «гуманістичному підході до трактування людини на війні», але повністю ігнорувати інші інтенції, які неодмінно виникнуть, для літературознавця принаймні необачно.

 

А від цієї ігнорації виникають мало не смішні пасажі, як у розгляді крайнього роману Рафєєнка: «Щоб вижити, герой змушений сам стати вбивцею. Він знищує ворогів-окупантів». І що тут дивного, а тим більше — неприроднього?

 

Попри чисельні покликання на філософів, здебільшого слушні, наш автор, здається, «плаває» в політології. Бо як інакше оцінити таку фразу: «В Україні совєтська ностальгія не мала істотного значення». Овва! А як же вибори Кучми, Януковича і Зеленського?

 

Про те, що автор книжки «Сім поглядів на війну» переслідував якісь «академічні» плани, опосередковано свідчить бібліографія використаних джерел. Тут фігурують вельми сумнівні «наукові праці» — тих, хто хоч і мають наукові ступені, проте аж ніяк не є науковцями, хіба що комірниками-обліковцями, і то не системними. Але ж «академічна» робота має узгоджуватися з існуючими, дарма чи переконливими, «науковими» поглядами, чи не так?

 

Й на цьому тлі просто волають замовчування: згадуваного на початку Котика, чия книжка «Про перетворення тіла на слово» (Л.: Інститут Івана Франка, 2019) є непроминальною у дискурсі про сучасне письменство — і саме цей літаналітик перший опублікував досі нічим не підважене дослідження «Війна і література» (першодрук — 2017 р.).

 

І так само задовго до публікації крайньої книжки Поліщука — за рік, принаймні, — з’явилася стаття Тараса Пастуха «До нового канону сучасної української поезії (час російсько-української війни)»; тепер опублікована у книжці «Відчуття течії» (Л.: Піраміда).

 

Про цих двох аналітиків — обов’язково згодом.

 

Але ще раз: Ярослава Поліщука варто читати. Попри незгоду з його крайньою позицією. Бо далі буде: справжні аналітики весь час себе коригують.