Як любов рятує людське життя. Рецензія на роман «Квітнева відьма» Майгуль Аксельссон

Різні бувають відьми. Одна з них постає в романі шведської письменниці Майгуль Аксельссон «Квітнева відьма», випущеному видавничим домом «Комора» в українському перекладі Софії Волковицької.

 

Ця книга принесла авторці світову славу, ставши бестселером і будучи перекладеною на понад двадцять іноземних умов, на батьківщині відзначена престижною шведською премією імені Августа Стріндберга.

 

Авторка ніколи не приховувала, що назву свого твору і певною мірою фабулу роману вона запозичила у найвідомішого американського письменника-фантаста Рея Бредбері, який свого часу видав книгу «Золоті яблука Сонця», що складалася з двох десятків різносюжетних історій, де одна мала назву «Априльська відьма».

 

То була розповідь про 17-річну дівчину на ім’я Сесі, що вважалася відьмою і володіла унікальною магічною здібністю: могла виходити зі свого тіла та вселятися в будь-яку живу істоту — від метелика чи листочка до тварини чи іншої людини.

 

В одному з інтерв’ю після виходу у світ свого роману-бестселера письменниця згадувала, як, уперше прочитавши «Априльську відьму», настільки була вражена від сюжету, що у неї виникло внутрішнє бажання його розвинути і дати нову інтерпретацію, спираючись на повсякденні будні однієї шведської багатодітної сім’ї.

 

Про що ж розповідає роман «Квітнева відьма» скандинавської письменниці, завдяки якому вона стала відомою в усьому світі? З його сторінок постає доля чотирьох сестер, розлучених у дитинстві.

 

Головна героїня, Дезіре, від народження прикута до лікарняного ліжка через інвалідність і постійно перебуває у спеціалізованому медичному закладі. Ні ходити, ні говорити вона не здатна, зате володіє унікальною містичною силою — свідомість її може мандрувати та вселятися в тіла інших живих істот, як людей, так і тварин.

 

Дезіре, користуючись надприродними здібностями, на відстані спостерігає за життям трьох сестер — Біргітти, Маргарет і Крістіни, які навіть не підозрюють про її існування, а ще переконана, що одна з них «украла» життя, яке мало належати їй.

 

Через ці споглядання поступово починають розкриватися глибокі сімейні таємниці, психологічні травми та проблеми кожної із сестер, котрі, незважаючи на показний успіх, все ж відчувають внутрішнє незадоволення.

 

Роман композиційно побудовано так, що розповідь ведеться не лише головною героїнею твору — Дезіре, а й по черзі надається така можливість викласти власну «історію життя» кожній із сестер окремо, які ніби виправдовуються за незугарні вчинки, скоєні ними у різних життєвих обставинах.

 

Відтак читач поступово переймається почуттям прихильного ставлення, по суті, до всього, що робить хвора Дезіре, навіть до її відьомських практик. Асоціальна ж поведінка, скажімо, Біргітти, викликає глибоку відразу й осуд.

 

Дві інші Крістіна і Маргарет — встояли від різних підліткових спокус, бо одна врешті-решт вивчилась на лікаря, а все ж переживає відчуття провини, що «мала щось зробити», аби запобігти певним подіям у дитинстві; інша стала успішним ученим-фізиком, але так само носить у собі невидимі та болючі наслідки травмованої юності.

Своїм романом «Квітнева відьма» Майгуль Аксельссон фактично викриває соціальні виразки шведського суспільства на межі 50-60-х років минулого століття, описуючи безробіття у великих містах, зростання злочинності, прояви алкоголізму і наркоманії у молодіжному середовищі, корупцію серед чиновників, відповідальних за соціальне забезпечення населення.

 

Найдетальніше описано медичну сферу, в ту пору погано фінансовану та ще й укомплектовану, на превеликий жаль, двоїстим персоналом, починаючи з бездушних медсестер, закінчуючи самовпевненими лікарями, котрі не дуже переймалися долями своїх пацієнтів, по суті, ставилися до них як до витратного біологічного матеріалу.

 

Це з особливою силою відчула Дезіре, опинившись за крок від проведення над нею моторошного медичного експерименту, що передбачав відокремлення правої півкулі мозку від лівої, бо, на думку одного з нейрохірургів, епілепсія могла завдати їй ще більшої шкоди.

 

Аби уникнути фатального рішення того, хто давав клятву Гіппократа з її принципом «не нашкодь», дівчина змушена була симулювати напади епілепсії, відмовлятися від їжі і води. А як тільки до неї наближався ненависний для неї нейрохірург, демонстративно вводила себе в реактивний стан особливого збудження, і той нарешті відмовився від вкрай небезпечної операції на мозку.

 

Дезіре, за авторським задумом, як, власне, і три її сестри, постійно балансує між світлим і темним, добром і злом, моральним й аморальним. Вона називає себе бенандантом, що в перекладі означає «добрий ходок», або «той, хто йде на добро», і фактично ототожнює себе з історичними персонажами, які жили в Італії ще у XVI—XVII століттях.

 

Згідно з віруваннями, бенандантами величали людей, здатних у нічну пору покидати власне тіло, спрямовуючи свій дух на боротьбу зі злими відьмами — манандантами, або «поганими ходаками».

 

Вважалось у давнину, що метою цих «нічних битв» було забезпечити добрий врожай і захистити свою громаду від злих сил. Ідентифікуючи себе бенанданткою, Дезіре внутрішньо відчуває свою місію як боротьбу за добро.

 

Її життя також є своєрідною «нічною сутичкою» між добром і злом, а її фізичний стан (інвалідність, прикутість до лікарняного ліжка) надає їй змогу «подорожувати» свідомістю поза межами власного тіла, подібно до того, як це робили бенанданти у пізньому Середньовіччі.

 

У Біргітти, Маргарет і Крістіни, хоч би як їм було сутужно у щоденному житті, наповненому різними неприємностями і ризиками, ніколи не виникало бажання одним махом усього цього позбутися, заподіявши собі непоправне. А от у паралізованої дівчини, яка відчула і зрозуміла безперспективність раз і назавжди «розправитися» з підступною хворобою, суїцидальні настрої надто часто паралізовували нервову систему.

 

Тему самогубства авторка роману досліджує й на прикладі Крістіни, котра щодня бачила на власні очі смертельно хворих пацієнтів у госпіталі, де працювала лікарем. Релігійні і консервативні кола доводять, що життя є священним і має абсолютну цінність, незалежно від його якості, ба більше, ніхто, навіть сама людина, не має права його припинити. А хто ж у такому випадку має право? Авторка роману дає чітку відповідь на це запитання: лише Господь Бог.

 

Дезіре, подумки спілкуючись із Всевишнім, сповідується, зізнається, що вчинила гріх. У діалогах з тим, хто «сидить на галактичному троні з терезами у руці», за висловом уже не дівчини, а зрілої сорокарічної жінки, котра, незважаючи на свою фізичну неміч, дожила до цього віку, згадуються три гріхи у вигляді кульок, кинутих нею на шальки терезів Вседержителя: заздрість, злоба і бездіяльність.

 

Це та заздрість, яка одразу виникала у Дезіре, коли вона бачила перед собою абсолютно здорових людей без явних фізичних вад. Злоба ж дуже часто опановувала її свідомістю, як тільки вона замислювалась над своєю нещасливою долею. Бездіяльність чи небажання поборювати труднощі заради утвердження в тій же науці, про яку свого часу мріяла Дезіре, складно назвати явним гріхом, скоріше, це був вияв слабкості і душевного зламу, спровокованих безвихіддю.

 

Останнє корелюється з долею відомого англійського фізика-теоретика, космолога й автора багатьох науково-популярних книг Стівена Гокінга, з якого шведська письменниця свідомо зроби- ла кумира для Дезіре.

 

Адже науковець запам’ятався сучасникам не лише відкриттям чорних дір у космічному просторі, унікальними лекціями у Кембриджському університеті, популяризацією знань, він ще й викликав повагу в сучасників насамперед своєю мужньою боротьбою з фізичною вадою — вродженим аміотрофічним склерозом. По суті, британський учений вийшов переможцем у цьому тривалому протистоянні, бо замість кількох років, напророчених наближеними до нього ескулапами, прожив понад 50!

Майгуль Аксельссон у романі не забула торкнутися й інтимної сфери, в яку сестри занурилися ще у період статевої дозрілості. І якщо для Біргітти, Маргарет і Крістіни з адаптацією в сексуальних стосунках з протилежною статтю все минуло біль-менш гладко, то у Дезіре, м’яко кажучи, виникли проблеми.

 

Однак не була б вона справжньою відьмою, якби не наважилась усе вирішити для себе успішно. Розділ про це досить інтригуючий, бо письменниця настільки переконливо подала задумане і реалізоване головною героїнею, беззастережно віриться у правдивість вчиненого нею.

 

Об’єктом сексуального жадання для Дезіре виявився лікар Губертссон, який, на відміну від своїх «кровожерливих» колег, постійно виявляв емпатію до пацієнтки, в якій ледь жевріло життя. Таке ставлення не минуло безслідно, і, як часто трапляється у подібних випадках, жінка, котра відчула щире чоловіче тепло, відповідає взаємністю.

 

Здатність не лише подорожувати у просторі, полишаючи власну біологічну оболонку — людське тіло, а до того ж уміння входити в чужу свідомість, та ще й нею керувати одразу підказали Дезіре план реалізації задуманого.

 

На обкладинці книги «Квітнева відьма» художник Валерій Печеник уміло зобразив жінку з головою птаха. Уважно розглянувши малюнок, можна зрозуміти, що це зовсім не химерна гарпія, відома з давньогрецької міфології жінка з крилами та пазурами хижого птаха, яка уособлювала злі вітри, а ще викрадала людей і їжу. З волі автора перед читачем постає миловидної зовнішності жінка-птах, а насправді — перевтілена Дезіре, яка вирушає на пошуки того, в кого вона безтямно закохалась. 

 

Єдине, про що жалкує Дезіре наприкінці роману «Квітнева відьма»: «Він (мається на увазі Губертссон) усе ще мене не бачить. Не може побачити мене такою, якою я могла бути, якби все склалося по-іншому». І від цих слів читачу, мабуть, таки по-справжньому стає сумно, бо щасливого фіналу твору не зміг дочекатися, хоча на це дуже розраховував.