Генерал українського завтра. «Моя війна» Валерія Залужного

Якщо про повномасштабне вторгнення буде у другій частині, то про що ж перша, вже опублікована? Сам автор кілька разів згадує, як буквально тримав себе за руку, аби не писати про «повномасштабку» (хоч, ясна річ, не втримується — саме після таких самонагадувань).

 

Його мета — показати сьогодення як наслідок вчорашнього. Те, що багатьом здавалося шоковою несподіванкою, — є вислідом, з точки зору професійного військового, інфантильно-віктимної поведінки держави.

 

І, наснажений спогадами Черчилля (як сам значить), «я боявся, що історію можуть переписати». Як росіяни та їхні посіпаки в Україні вміють майстерно перетворювати біле на чорне і навпаки — ми добре знаємо.

 

Отже, перша фраза тексту: «У березні 2023 року за наполяганням своїх друзів я, перебуваючи на посаді Головнокомандувача Збройних сил України, взяв до рук перо й почав писати книжку».

 

Її першу частину — про причини і приводи трагедійної ситуації — «звивистий шлях, що привів нас у тяжкий лютий 2022 року».

 

Ті читачі, які воліють насамперед знати вичерпні конспірологічні відповіді — прізвища, явки, паролі — будуть, певно, дещо розчаровані. Генерал Залужний уникає згадувати керівні імена, бо досі перебуває на державній службі, його місія триває.

 

Тож, хіба що таке: «Злощасний кабінет на четвертому поверсі президентського офісу». Та його висновки сягають глибше за нинішню президентську каденцію. 

 

Ось 2011-й: Залужний підполковник, командир бригади. За два роки його служби «штат бригади зменшився майже вдвічі... Бригада, розміщена у двох містах та зі своїм бригадним полігоном, отримувала 20 літрів дизпалива на місяць.

 

Штати основних і допоміжних підрозділів були адаптовані винятково для несення служби в наряді та підтримання порядку на величезній території». Тобто, армія — не для захисту, а для виправдання свого згадування у Конституції.

 

А за два роки по тому, вже будучи слухачем Університету оборони, заїхав на попереднє місце служби й побачив свіжу стройову записку: «Волосся стало дибки — бригада зменшувалася в штаті ще втричі. До війни лишався рік».

 

Ще більше дізнався про стан армії, коли став Головкомом (2019): забезпечення війська — на рівні 50-60%, інженерними засобами — на 10-15%, а «протиракетна оборона була така слабка, що прямувала до абсолютного нуля».

 

Так, це гальмівний шлях часів Януковича, коли українське військо намагалися знищити остаточно. Мало не знищили й майбутнього Головкома. Як свідчить Людмила Довгоновська «у червні 2014 року Валерій Залужний закінчив Національний університет оборони. Війна на сході вже почалася.

 

Залужний — полковник, золотий медаліст, утім, у Збройних силах для нього не знаходять посади. Натомість запропонували посаду в Національній гвардії — начальника штабу в Південному регіональному управлінні. Залужний відмовився». (Залізний генерал. Уроки людяності. — Х.: Віват, 2024; до цієї безсумнівно вартої уваги книжки обов’язково повернемося згодом).

 

До речі, як Залужний став Головнокомандувачем — досі непрояснена історія. Ним, за всіма очікуваннями, мав бути командувач Сухопутних військ Олександр Сирський, тодішній безпосередній начальник Залужного, для якого те призначення стало, як пише, цілковитою несподіванкою. Мабуть, розкриття тієї «таємниці мадридського двору» чекає на нас у наступній частині спогадів. 

 

Якщо перша інтенція «Моєї війни» — розібратися з системною бездіяльністю українських урядів, що і «спровокувало» Путіна на повноформатне вторгнення, то друга — розібратися у собі: «Це оповідь про мою приватну війну».

 

Сповідь «чоловіка, який рідко сумнівався у власних силах», яких вистачило звичайному хлопцеві з райцентру здійснити мрію бути військовим — аж до Головнокомандувача.

 

Але що йому ці сили надавало? Половину свого життя Залужний учився. «Освіта й навчання для мене — це релігія», — сказав він якось студентам на піку своєї кар’єри.

 

На цих сторінках чимало справжніх дифірамбів читанню, чого у спогадах військовиків зазвичай бракує (окрім, хіба, згадуваного Черчилля). Але є й інше. Як казав хтось із класиків, шукай книжок, які варті розмови з мудрою людиною і розмовляй з тими, хто вартий добрих книжок. А ще як така людина — твоя дружина.

 

Коли фронтовий генерал Залужний дістав інсайдерську інформацію про розмови в ОП щодо його призначення на Головкома, сприйняв за нісенітницю.

 

«А чому ти смієшся? — цілком серйозно запитала дружина. — Чи ти не знаєш, що буде війна? Ти не тільки зможеш, ти повинен зробити саме так, як потрібно всім нам».

 

«Моя війна» — це, передовсім, такий собі компедіум знань про причини-наслідки нинішнього стану України. Але водночас це ще й несподіванка на ринку воєнних мемуарів: так літературно вправно досі не писав жодний топ-військовик.

 

Хоч із рукописом і працював один з найкращих літредакторів Ярослав Довган — причина в самому авторі, він не сумнівався у своїх силах і тут. Тим більше — «я, мабуть, завжди цього хотів. Мільйон разів уявляв собі, як це робитиму — писатиму». Вийшло так, що ставить «Мою війну» у канон мемуаристики.

 

Ну от, оцініть самі: навіть про туманні початкові спогади, де дитсадок –«колонія полегшеного режиму». Або спогад третьокласника про смерть Брежнєва, коли всі дорослі навколо з такими мармизами, що хлопцеві здається, ніби ось зараз оголосять війну, а він на неї не встигає.

 

Замальовка істерики вчительки на мітингу — зразок мемуарної рефлексії: «Свою промову жінка у жалобі розпочала не словами, а голосінням, якого злякалися молодші школярі, зарюмсавши їй у такт...

Остаточно віддавшись істериці, похитуючись то в один бік, то в другий, не припиняючи щось кричати... зупинилася посеред шкільного строю. потім різко піднесла вгору обидві руки й стиснула кулаки. — Америко! — гучно вигукнула вона. Ну, все, зараз точно оголосять війну. — Америко! — ще раз верескнула вона так, що заревів якийсь школяр. — Ти бачиш нас через свої супутники. Тут і тепер. Знай! Не пробачимо тобі цього! Ніколи не пробачимо тобі, Америко, смерти нашого дорогого Леоніда Ілліча! Ти відповіси за все!».

 

Написати так не могла людина, не знайома з досвідом Йонеску та іже з ним.

 

Або ось про казармене життя совєтського зразка, начебто добре знане з численних інших спогадів, але яке досі не сягало такої символічної концентрації, як в описі курсантської їдальні: «Шум, спека, задуха і комахи створювали в цьому антихрамі їжі незабутню для юнацької психіки атмосферу ненависти до всього, що коїться».

 

А перед тим — розповідь про залік з бігу для абітурієнтів військового вишу. Почали зі звичайного кросу, але сержант-старшокурсник на чолі щобільше наддавав темпу (пізніше дізнався, що то був чемпіон Європи з легкої атлетики).

 

Назагал добре підготовлений фізично абітурієнт Залужний на якомусь колі збагнув, що «п’ять кілометрів як спринт не бігав ніколи». Увесь його взвод попадав позаду від знеможення.

 

Але він протримався до того, як офіцер-спостерігач зупинив секундомір. Теж впав, але над ним схилився спостерігач: «Вітаю, ти вже вступив». Сила волі хлопця промовляла більше, ніж усі наступні іспити.

 

А ось спогад, який переслідує Залужного все життя: весна 1997-го, курсанти 4 курсу Одеського інституту Сухопутних військ їдуть у потязі на канікули. В купе двоє жінок, одна з них виявляється ворожкою і по черзі обдаровує майбутніх офіцерів майбутніми візіями.

 

Аж ось черга доходить до Залужного: «— Ні, — сказала наша віщунка. — я не можу далі тобі нічого говорити. Ні! Вибач... Я побачила війну. Страшну. У нас, тут. А ти там найголовніший».

 

І ось тодішній курсант таки стає Головнокомандувачем. І йому доводиться змагатися не лише з війною, а і з «намаганням впливати на її хід задля власних інтересів — злочин, наслідком якого стають величезні жертви».

 

Запис від 2023-го: «Моя та Генерального штабу, м’яко кажучи, опозиція до нашого керівництва... Наполегливе підштовхування нас вперед і концентрація зусиль на одному напрямку — це загибель воїнів, втрата техніки і невиконання оперативного завдання. Слід було, хоч чого б вартувало, вгамувати запал наших партнерів та переконати власне керівництво у правильности наших дій. Водночас парадокс полягав у тому, що і партнери в особі генерала Міллі, і наше керівництво, на жаль, в особистих бесідах слухати нас не хотіли... Найгірше — перекидання угруповання на Схід. Це жахлива помилка. Цього не можна робити. Як пояснити? Які в нас аргументи? Якщо немає... Дідько! Тоді це трагедія, ще рік — і Запорізька область, і вихід до Азовського моря, і перерізання угруповання ворога точно стануть неможливими. Це буде неприступна фортеця. Як бути? Що робити?».

 

Нічого не зробили. Як ми вже знаємо з інших джерел, план Залужного вдарити на південь влітку 2022-го американці відкинули (тобто, не дали відповідного озброєння). Внаслідок до нині маємо позиційну війну на виснаження.

 

Що цікаво: у ситуації, коли Зеленський успішно грав роль головного стратега цієї війни і до його думки насамперед прислухалися в Пентагоні, саме журналісти змусили військових професіоналів прислухатися до бойового командира Залужного.

 

Коли Офіс українського президента дізнався про планування небажаної публікації у «Вашингтон пост», міністр оборони Резніков зв’язався з керівницею українського бюро цієї газети Ізабель Хуршудян.

 

«Є зустрічна пропозиція, — відповіла вона. — Ви повинні дозволити генералові Залужному дати інтерв’ю нашому виданню». Те інтерв’ю детально проаналізовано в медіях: саме воно змінило конфронтацію генералів Міллі і Залужного на партнерську співпрацю.

 

«Взаємини з генералом Міллі пройшли складний шлях — від недовіри й небажання підтримувати діалог до порозуміння й співпраці» (Долгоновська), і невдовзі вже генерал Міллі номінував Залужного до списку 100 найвпливовіших людей світу журналу «Тайм».

 

А оскільки Валерій Федорович опинився на вершині того опитування, офіс Зеленського знову спробував «вплинути» на публікацію. Дивина, та й годі: це ж цілком путінська реакція... Чи ми ще дочекаємося й дзвінка до «Вавилонської бібліотеки» щодо подальшої публікації генеральських мемуарів?

 

«Моя війна» — світла книжка, наснажлива (маємо силу, маємо віру, здолаємо все) та оптимістична. Навіть, попри похмуру констатацію нинішнього стану: «Переможні перспективи поки що не проглядаються». Смисловий акцент тут — «поки що».

 

Генерал чітко усвідомлює безальтернативність: «Війна з винятково нашою перемогою». Він усвідомлює і формулює навіть те, чого досі сахаються західні політики: «Саме існування Росії вже є загрозою».