Замість містики: психологія, Декарт, NLP. рецензія на роман Стівена Кінга «Роза Меддер»

Назва роману означає колір тканини. На картині, яка має сюжетоутворюючу роль, жінка вбрана у хітон цього кольору. Оскільки картина невідомо ким і коли написана, персонажку і саме полотно нарікають за кольоровим реєстром і технічна назва стає іменем власним — обидва слова з великої літери. Сама картина являє собою інтерпретацію античного міту — дуже, м’яко кажучи, авторську інтерпретацію.

 

Але що цікаво: раніше у Кінга така експозиція розвинулася б у цілком самодостатню історію. Тепер же — так до решти і не ясно, чи то був сон, а чи яв. І якщо навіть реальність — то фізична чи підсвідома? Така собі класична кафкіанська форма перевтілення підо впливом очікувань, які резонують зі власними несвідомими бажаннями — глибинне енергетичне джерело, «невидиме, але потужне, як сонце під час затемнення». 

 

Тож, картина «Роза Меддер» — лише метроном, який надає цілком побутовій історії позачасового ритму. Сама історія — про мізогінію, тобто чоловіче жононенависництво, яке перестало, як у Середньовіччі, палати публічними кострами-спаленнями «відьом» і перекинулася у тління торфової підстилки — але по досі отруює соціум своїм смородом. 

Головний чоловічий персонаж — поліцейський. Плюс альфа-самець. Це поєднання призводить до переконання: чи не весь кримінал так чи так спричинюють жінки. А тут ще його недолуга невдячна дружина — головна жіноча персонажка, ім’я якої співзвучне картині-кольору («бачиш, як тобі пощастило, що ти не опинилася на вулиці, Роуз?»), — втікає від нього. Та ще й — о Боже! — прихоплює його кредитну картку. Ця картка аж до кінця роману виконує роль мулети (хоч зняла з неї лише 350 доларів, а тоді викинула), а сам чоловік-поліцейський перетворюється на знавіснілого бика (у всіх сюжетних ракурсах).

 

І це при тому, що наш «герой» — на доброму професійному рахунку у начальства: щойно провів блискучу операцію зі знешкодження мережі наркотогівлі у своєму містечку. І до виконання суто поліційних обов’язків ставиться, сказати б, ідейно: «Норман Деніелз ходив на всі фільми з Клінтом Іствудом у головні ролі». Та втеча дружини, яку він тихо по-домашньому катував дванадцять років поспіль, зірвала його з котушок. Лють від втрати власности, себто дружини-рабині, спалює усі залишки моральних запобіжників: «Якщо хтось стане на твоєму шляху, просто вбий його, та й усе». Оте «та й усе» трапляється знову і знову аж до раптового усвідомлення: «Тепер я убив ще й копів», — подумав Норман. Він очікував, що ця думка страшенно його приголомшить, але цього не сталося».

 

Норман — американський аналог українського «мента поганого», добре відомого за літературними, документальними і соціологічними свідченнями до 2014 року: менти як каста легалізованих злочинців. Але облишмо Нормана (за всієї його головної ролі у нагнітанні саспенсу) — «тут було порожньо, як у викинутій бляшанці з-під пива».

 

Справжньою героїнею роману є, звісно, його дружина-втікачка Розі. Історія про дивовижне терпіння, яке нарешті луснуло. Книжка починається з того, як Норман без жодного «поважного» приводу копає ногами вагітну жінку на цілком поважному терміні. Трапляється викидень. «А коли відчула, що це таки сталося, подумала, що, можливо, це й на краще. Вона вже знала, яким чоловіком був Норман, і могла уявити, яким він був би батьком». Та з чоловіком-садистом прожила ще кілька років.

 

Що і як змусило її нарешті втекти — читайте самі: описано, як на мене, цілком психологічно переконливо. Сідає на перший, що трапився, автобус, який їхав за тисячу кілометрів, знаходить у геть невідомому місті розуміння-підказку випадкової людини, потрапляє до притулку для скривджених жінок і — «дивуючись, що все це сталося з нею, що існує реальне життя, де реальні люди виходять зі своїх в’язниць, повертають за ріг... І потрапляють у рай... Увесь світ довкола неї здавався досконалим, і вона теж була досконала в ньому... Вона королева того, королевою чого хоче бути... Нічого я не повинна, якщо не хочу, а я не хочу». А ще трохи згодом, як знайшла добру роботу, прийнятне житло та нарешті коханого чоловіка, відчула: «Це справжній світ, а не пейзаж, і я в ньому. Я лечу через увесь світ, як у своїх давніх снах, але тепер я роблю це не сама».

 

Аж ось це нарешті «не сама» зіштовхується з Норманом, який таки вислідив її. Саме тут сплітається жанрова косичка: трилер, детектив, мелодрама, містика, фаталізм: «Вона відчула миттєвий приплив сил, і питання про те, чи було це відчуття реальне чи існувало лише в її уяві відпало само собою». Питання відпало й вона перемогла. Але для Кінга було важливо «оправдити» не аж так масовий приклад, що для цього й потрібна була глава «Храм Бика», де антична мітологія постає ніби гіпноз, керований вправним психоаналітиком, який залишив там, «уві сні», купу датчиків небезпеки, що спрацьовують на рух необачної думки чи небажаного спогаду; датчики-стигмати: «Участь в азартній грі, де виграш — її життя, а програш — її смерть».

 

Взагалі-то, це класична казка про жіночу природу і рефлексії у тлумаченні Естес: «Волають усередині, щоб хтось прийшов і допоміг їм знайти дорогу назад, додому» (Клариса Пінкола Естес. Жінки, що біжать з вовками. Жіночий архетип у міфах та легендах. — К.: Yakaboo publishing, 2019). Але Стівен Кінг ніколи не задовольняється загальниками. Його романи — ніби наочні посібники до теоретичних схем.

Так, він неоднораз зачіпав цю тему: «Вона перестраждала, залишила свої втрати позаду і почала жити далі» (Зона покриття. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2006). І так само часто повертався до суто декартівського розмислу: з чого починається дія, котра змінює твоє життя? На початках, у романі «Та, що породжує вогонь» (1980), він ще залюбки користає з розпливчастих несуб’єктних міркувань: «Одне з улюблених занять пана Бога — змушувати діяти тих, хто говорить «ніколи» (К.: Клуб сімейного дозвілля, 2021). Нині ж деякі Кінгові фрази виглядають чи не на переклад давнього французького мислителя, як-от: «Якщо ти не хочеш чогось робити, зроби це в першу чергу. Тоді воно над тобою не висітиме» (Голлі. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024). 

 

Порівняйте самі. Ось із блискучої інтерпретації класичної філософії Декарта сучасним філософом Мамардашвілі: «Він каже: не треба бігти від предметів страху, тому що, біжучи, ви все одно страх з собою заберете! А якщо підете на них з оголеною шпагою, то переконаєтесь у тому, що це лише повітря й тіні... Чим людина може пишатися у своєму житті, то це здійснення свободи вибору... Єдине, що законне як підстава для гордости, — це здатність і готовність людини до реалізації свободи» (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). І далі — мовби уже не тільки про Декарта, а і про Кінга також: «Основна тема Декарта: пробудження людини — друге народження... Опише Всесвіт той, хто зможе розпитати і описати себе» (там само). Оце якраз те, чим переткана уся творчість Кінга. Включно з наскрізним вектором пошуку обидвох: «Причина там, де немає інших причин».

 

Що таке здійснення найпотаємніших бажань? Благо чи покара? Якщо таким бажанням є помста — чи не є це шляхом до божевілля? І чи можливо на цій доріжці зупинитися? У Кінга вже був цілий роман про те, «Історія Лізі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2007): «Але чи може вона зупинитися? У цьому вся проблема». У «Розі Меддер» цю проблему подано ніби з урахуванням новітніх досягнень нейропсихології: «Вона боялася, що її перенапружений розум може показати їй те, чого там немає».

 

Відтак шизофренія — у побутовому розумінні — ширяє тут необмежено. Навіть на рівні шрифтів: один голос промовляє звичайним, інший — курсивом (а часом вони міняються ролями, і от їх уже не розрізнити, як близнюків). NLP (нейролінгвістичне програмування) — на марші.